Литературно-художественный интернет-журнал

Александр Пушкин 

   (1799 – 1837)

         Пророк                    

Духовной жаждою томим,
В пустыне мрачной я влачился, –
И шестикрылый серафим
На перепутье мне явился.
Перстами легкими как сон
Моих зениц коснулся он.
Отверзлись вещие зеницы,
Как у испуганной орлицы.
Моих ушей коснулся он, –
И их наполнил шум и звон:
И внял я неба содроганье,
И горний ангелов полет,
И гад морских подводный ход,
И дольней лозы прозябанье.
И он к устам моим приник,
И вырвал грешный мой язык,
И празднословный и лукавый,
И жало мудрыя змеи
В уста замершие мои
Вложил десницею кровавой.
И он мне грудь рассек мечом,
И сердце трепетное вынул,
И угль, пылающий огнем,
Во грудь отверстую водвинул.
Как труп в пустыне я лежал,
И бога глас ко мне воззвал:
«Восстань, пророк, и виждь, и внемли,
Исполнись волею моей,
И, обходя моря и земли,
Глаголом жги сердца людей».

Микола Вiнграновський 

  (1936 – 2004)

     Пророк

Духовним присмерком жахливим
Гнітився я, йдучи один.
І з Серафимом шестикрилим
Зустрівся в плинності годин.
Ступили крок, ступили другий,
І наші погляди сплелись.
І я упав. Жалі і туги
До нього з серця потяглись.
На глум, на сором, на огуддя,
Ввіп'явшись в груддя кам'яне,
Я рік йому: “Брехав я людям,
Тож покарай тепер мене!
Убий мене. Мій дух дме далі:
Гадючий дух гадючих сил.
На почесті і на скрижалі
Сумління серця покосив,
Спали мене! У серці голо!
Я жив, як бубон, день у день,
І чорним, не своїм глаголом
Я спопеляв серця людей…”
І я замовк. З кущів лози
Густі вітри повз нас шугали.
І раптом віщі дві сльози
З його очей в мої упали.
Губами вічними, – аж млосне, – 
Він до моїх сліпих припав,
І мій язик мундироносний
Згорів, як лист, як віск, розтав.
Він рік мені: “Повстань, пророче!
Твоя настала вже пора.
Творись в людей у дні і ночі
Глаголом правди і добра”.

Николоз Бараташвили 

     (1817 – 1845)

                   Моя молитва

Отец небесный, снизойди ко мне,
Утихомирь мои земные страсти.
Нельзя отцу родному без участья
Смотреть на гибель сына в западне.

Не дай отчаяться и обнадежь:
Адам наказан был, огнем играя,
Но все-таки вкусил блаженство рая.
Дай верить мне, что помощь мне пошлешь.

Ключ жизни, утоли мою печаль
Водою из твоих святых истоков.
Спаси мой челн от бурь мирских потоков
И в пристань тихую его причаль.

О сердцевед, ты видишь все пути
И знаешь все, что я скажу заранее.
Мои нечаянные умолчанья
В молитвы мне по благости зачти.

Микола Вiнграновський 

      (1936 – 2004)

     Моя молитва

Отче небесний, син твій спокушений,
Утихомир мої страсті земні.
Погляд мій спалений, подих мій здушений,
Я в небезпеці, страшно мені.

Виведи з відчаю крихту надії!
Сам не вберігсь непогрішний Адам:
В хтивім бажанні він гріх заподіяв,
Райську красу за бажання віддав.

Світло життя, я в глибокій зажурі,
Вилікуй в серці болі біди
І порятуй мого човна від бурі,
В тиху причалість його заведи.

Ти, серцезнавцю, вовіки і нині
Знаєш ти все на дорозі людській,
Прошу: прости по своїй благостині
Всі недомовки в молитві моїй.

Тарас Шевченко 

 (1814 – 1861) 

В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полі...
Тепер же злої тії долі,
Як Бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.

Леонид Вышеславский 

      (1914 – 2002) 

В неволе тяжко... хоть и воли
Изведать тоже не пришлось,
Но всё же кое-как жилось,
Хоть на чужом, а всё ж на поле.
Теперь же лютой этой доли,
Как Бога, ждать мне довелось.
И жду её, и к ней взываю,
Свой глупый разум проклинаю,
Что нас позволил с толку сбить,
Свободу в луже утопить.
Подумаю – и сердце стонет, –
А вдруг не дома похоронят.
Не на Украйне буду жить,
Людей и Господа любить. 

 Дмитро Кремiнь

     Загублений манускрипт  

                     Київську бібліотеку спалиш,
                     Не Александрійську, то й простять...
                     А чорний сніг, а біла галич –
                     Уже з Чорнобиля летять.
                     Київ, Київ, Київ – не Афіни.
                     Але й тут могол і сарацин.
                     І чорний попіл України,
                     І дим із Дантових терцин.
                     Сніг у Кончі. Бранець волі й честі
                     Плаче, в тузі похилив чоло...
                     Спалити рукопис. Довести,
                     Що нас на світі й не було.
                     В яку гірку халепу влип ти,
                     І про все історія змовчить.
                     А вже палають манускрипти
                     І сніг з Чорнобиля летить.
                     А Галя сіє чорнобривці
                     Посеред лютої зими,
                     І плачуть птахи – самовбивці,
                     Щоб ми зосталися. Людьми... 

Russell Thornton

Свiтлана Iщенко

The Lost Manuscript

If you burn the Kyiv Library,
not the one at Alexandria – they'll forgive you...
And the black snow and the white crows –
they are already in flight from Chernobyl.
Kyiv, Kyiv, Kyiv – is not Athens.
But even here are Mongols and Saracens.
And the black ashes of Ukraine,
and smoke from Dante's tercets.
It's snowing in Koncha. A recruit
of freedom and honesty
is bowing his head and weeping.
To burn a manuscript – is to try to prove
that we have never existed in the world.
And what bitter trouble you have gotten into –
and how silent history will be about it all.
And already manuscripts are burning,
and the snow from Chernobyl is flying.
And a woman is sowing marigold seeds
in the middle of a fierce winter,
and suicidal birds are crying
so that we will remain. As a people..

                     Пiзанська вежа             

Я був у Пізі. Підіймавсь на вежу,
Яка давно й ніяк не упаде.
Я незалежний. Сам собі належу.
Живу у вежі, як ніхто й ніде.
Імперський час, і небуття в колонії,
Ростральної колони висота...
Ми вийшли із Єгипту й Вавілонії,
Та гнуть доземно – вежі і літа.
І думав я: на часовому зрізі –
То дерева, то старовинних веж, –
І ми – пізанці. Ми у вічній Пізі,
А рівновагу в цьому не знайдеш.
Комахою на вежу віку лізу,
На розмах крил, на розмах цих рамен.
А хто тут був? Усіх послали в Пізу, –
Не видно й сліду, і яких імен!
А в нашім Дикім Полі – суховії,
І сушить губи, сушить душі нам.
Сотворено мадонну із повії,
І спалено наш дерев’яний храм.
Пейзани ми. Пізанці ми у Пізі.
Герб – страховидло черепа й кісток.
І підпливає кров’ю в древній книзі
Кармін і черінь древніх сторінок.
А ця зима – немов сторінка біла.
А вежа серед степу – золота.
Крило архистратига Михаїла
До нас у Дике Поле заліта.

The Tower of Pisa

I was in Pisa. I climbed the tower
That still had not fallen down.
I am independent. I belong to myself.
I live in a tower like no one, nowhere.
Imperial time. Non – existence
in a colony. Height of a rostral column...
We came out of Egypt and Babylonia
but towers and years weld us to the ground.
I thought, on the rings
of a cut tree or of venerable towers –
we are Pisans. We are in eternal Pisa,
but no one can find a balance.
Like an ant I climb the shoulder,
the wingspan, of the century’s tower.
Who was here? Everyone sent to Pisa.
No footprints left. No famous names!
But in our Wild Field, dry winds
dry our lips, dry our souls.
They have made a madonna
of a prostitute, burnt our wooden temple.
We are Pisans. We are Pisans in Pisa.
A national emblem is a skull – and – crossbones.
The scarlet and black of ancient pages
in an ancient book are soaked in blood.
But this winter is like a white page.
And a tower in the middle of a steppe is golden.
The wing of the arriving archangel
Michael appears in our Wild Field. 

 Тендрiвська мустангiв одiссея

                 На Березані, там, на Березані,
                 Світанки схарапуджені встають.
                 А на Кінбурні знову склянки б’ють.
                 І лиш на Тендрі коні партизанять,
                 І воду, і солону воду п’ють.
                 Ще тут панує древність сотні літ.
                 У небі прострекоче вертоліт
                 І западеться в небо, як в могилу.
                 Та кінський бог мустангів береже,
                 І знову цар мустангів так ірже,
                 Мов чує древню, допотопну силу.
                 Ще тут немає нічиєї дачі,
                 Лише леванта повіви гарячі,
                 Над міднотілі гривані та клячі –
                 Літами тут немає ні душі...
                 Чи ждало ти такої одіссеї,
                 Лоша з берегової батареї,
                 Яку в війну лишили гармаші?
                 На Тендрі коні п’ють солону воду.
                 На Тендрі й коні вибрали свободу.
                 А ми? Коли ми станемо людьми?
                 ...Мовчать, мовчать задумливі пророки,
                 І грізний дим – з лиману і затоки,
                 Як ті, із сорок першого, дими... 

  The Tendra Mustangs’ Odyssey

       In Berezan, there, in Berezan,
       the frightened dawns rise.
       In Kinburn, some people break bottles.
       And only in Tendra, horses live on
       and drink water, and drink the salt water.
       An ancientness still rules here
       as it has for hundreds of years.
       A helicopter will chirp in the sky
       and fall into the sky as into a grave.
       But the horse – god takes care of mustangs,
       and again a king of mustangs neighs
       as if he feels an ancient, before – the – flood strength.
       Here no one's dacha is yet built –
       only the hot breath of a wind from the Levant
       for the copper bodies of stallions and mares;
       not a soul here for years and years...
       Did you expect such an odyssey,
       a foal left behind by the gunners
       of a shore artillery unit in a time of war?
       In Tendra, horses drink the salt water.
       In Tendra, even horses have chosen freedom.
       But what of us? When will we become humans?
       ...Thoughtful prophets are silent, silent,
       and the threatening smoke from the estuary and cove
       is like 1941 smoke...

Дмитро Кремiнь 

           Бенефiс на Голготi

Яке це щастя, – є на світі Бог.
Яке нещастя – розп'яли обох...
Поетові,
        гульвісі, 
                 ночоброду,
Мені знайдеться місце і в раю...
Історію біблійного народу
Мій син вивчає...
А коли – свою?
Рівнятися із Господом – негоже:
Я тінь Твоя,
І я в твоїм сліду...
Як Ти молився, як Ти плакав, Боже,
У темнім Гетсиманському саду!
В верховній раді, в тім синедріоні,
Коміція по гласності одна
Сиділа ще...
Легіонерські коні
Іржали десь. Дзвеніли стремена
І зовсім поряд озивалась варта.
Твоя – се Твій останній бенефіс
У ролі Бога...
– Що він, раб ідеї? –
В парламенті ридали іудеї,
В синедріоні...
– Високо заліз!
Склепали постанову і безсонні,
До персональних осликів пішли.
... Підвівся Ти.
Легіонерські коні
Вже зовсім поряд люто захропли.
І поцілунок учня упізнав Ти...
Не бійсь. Голгота – то не Еверест.
У когось, кажеш, персональні авта?
У Тебе буде персональний хрест.
Тебе розпнуть, у Тебе будуть вірить...
На тому світі (Ти і це затям)
Один лиш у долоні плеще Ірод:
Месію вбити мислив ще дитям.
Петро, ще треті півні не співали,
Вже зрікся (принциповий чоловік).
Горілку з перцем, галушки давали
Пилатові на вишитий рушник.
А там – фінал. Іуда лічить гроші.
Комонівці когось там привели...
Він так просив у римської сторожі,
Аби його за Бога розп'яли.
І...розп'яли.
...................
Розп'яття над землею,
І на хрестах воскреслі імена.
Лиш я, проїздом через Галілею,
Писав ці богорівні письмена. 

Александр Павлов 

 Бенефис на Голгофе

Какое счастье, – есть на свете Бог.
Распяты оба – горестный итог...
Поэта
          и гуляку-колоброда,
Меня, надеюсь, примешь Ты в раю...
Историю библейского народа
Сын изучает...
А когда – свою?
С Тобой равняться, Господи, негоже;
Я тень Твоя,
Вослед Тебе иду...
Как Ты молился, как Ты плакал, Боже,
Там, в Гефсиманском дремлющем саду!
В верховной раде, в том синедрионе,
Комиссия по гласности одна
Взопрела...
А будённовские кони
Кропили буйной пеной стремена.
И стража преисполнена азарта.
...Иешуа, Га-Ноцри, бита карта
Твоя – се Твой последний бенефис,
Мессия сыгран...
– Что Он, раб идеи? –
В парламенте рыдали иудеи,
Мол, залетел высОко – падай вниз!
Решеньице склепали и, бессонны,
На персональных осликах – домой.
...Ты встал.
Имперской рати эскадроны
Сомкнулись и надвинулись стеной.
Иудин поцелуй Тобою узнан...
Крепись, Голгофа ведь – не Эверест.
Служебный транспорт – прокурорам грузным,
Тебе ж по чину персональный крест.
Тебя распнут, но знай, Спаситель вещий:
В Тебя поверят...
Бог с Тобой. Иди...
Пусть в преисподней Ирод рукоплещет:
Сам не убил – другой убьёт, поди.
Где рацио – там веры ни полушки.
Отрёкся Пётр – практичный ученик.
Горилку с перцем подали, галушки
Пилату, расстелив пред ним рушник.
А там – финал. И сребренников звона
Юродивый не слышит во Христе.
Он так просил у римского ОМОНа,
Чтобы его за Бога на кресте
Распяли.
И... распяли.
...............
Высь чужая.
Кресты. На них – воскресших имена.
Лишь я, чрез Галилею проезжая,
Слагал святые эти письмена.

      Полювання на дикого вепра

Полювання на дикого вепра –
Коли десять районних мужчин
Залишають, а сніг у півметра,
Рівно десять блискучих машин.
І в дублянках, у валянках, гетрах
Із рушницями пруть до вершин.
Над горою займається ранок...

Що ти, веприку, їв на сніданок?
Як сирітками лишиш дітей?
Ти зайняв кругову оборону,
Але люди які! Із району!
Їм до смерті потрібен трофей!

І тоді, коли влада народна,
Або антинародна вона,
Влада бути не може голодна,
Бо яка тоді влада вона?
Їм подай на обід кабана!

Дикий вепр, ти виходь із нічлігу!
Ти мисливцям скрутив уже фігу,
Себто пулю, дикунським хвостом...
Але це задля мітингу – дуля.
А летить із вінчестера куля
І по лобу тебе – батогом!

Ви мисливця вполюєте, вепрі?
Рівно десять троянд на снігу...
У Карпатах або на Ай-Петрі
Ти тікаєш до кулі у нетрі.
А куди ти втечеш? Ні гу-гу...

Обривається слід на снігу.

Полювання на дикого тура!
Це така українська натура –
Десять куль у дурній голові...
Це Говерла чи Рацинська дача,
Зафонтанила крівця гаряча, –
І смерека – мов Спас-на-Крові.
Ще рушниця із цівкою диму...

Я трофей до машини нестиму,
У стрільбі по мішенях – мастак.
Лижуть сніг – і гончак, і вівчарка.
Буде шкварка під вечір, і чарка:
Хто тепер мені скаже не так?
Переможці – стрілець і собака...

Що ж ти, з профілем дикого хряка,
Тихо схопиш з трибуни під свист?
Був мисливцем – долав перевали
І – Маріїнським теж наливали,
А тепер і тебе зацькували
І без кулі убили на піст.
Ах, якої боявся ти зради?
Люди хочуть трофейної влади,
На фіг їм – Одіссей і Орфей...

Здуло вітром тебе із вершини,
І війнуло бензином машин,
І в багажнику схлипнув трофей.

Полювання на дикого вепра.
Полювання Ахілла на Гектора.
Треба вбити вдову із дітьми,
Щоб до нас повернулася Троя...
І підсмажать тебе як героя,
Українці, троянці, це – ми!

Повертайся і ти до народу:
Спробуй, сунься в приватну природу!
Чи на Банкову, до верховіть...
Кожен з нас – і мисливець, і жертва,
Та природа, жива або мертва,
Три століття іще простоїть.
Полювання на дикого тигра...

На сафарі ти будеш один.
Там природа забути не встигла
Губернаторський твій лімузин... 

  Охота на дикого вепря

Явит чаща клыкастую ряху,
Когда десять районных мужчин
Вылезают кряхтя, в раскоряку
Из десятка блестящих машин.
Ружья виснут. Облает собака
Панораму скалистых вершин.
А денёк выдаётся не скушен...

Что, кабанчик, на завтрак откушал?
На кого ты оставишь детей?
Круговая твоя оборона –
Просто спорт для людей из района!
Людям дО смерти нужен трофей!

Суть сия и при власти народной,
И при антинародной одна:
Власть не может остаться голодной,
Раз уж властью зовётся она.
Им подай на обед кабана!

Не покорный последнему мигу,
Ты убийцам скрутил уже фигу,
То бишь дулю, кабаньим хвостом...
Но годится для митинга дуля,
А летит из винчестера пуля –
Бац! – в лобешник тебя батогом!

Вы пришельцев завАлите, вепри?
Обрывается след на снегу...
Здесь, в Карпатах, и там, на Ай-Петри,
Смерть клыками грозит в полуметре.
Грянет выстрел – в ответ ни гу-гу.

Лишь добыча на красном снегу.

Промышляют и дикого тура!
Украинца шальная натура –
Десять пуль в голове визави...
Привыкать ли, ей-богу, к облавам?
Рана брызжет фонтаном кровавым.
Ель растёт – будто Спас-на-Крови.
Дуло чиркнуло струйкою дыма...

Заграбастаешь неутомимо
Свой трофей, коль удачу предрёк.
Лижет снег молодая овчарка.
Будут пОд вечер шкварка и чарка:
Кто посмеет сказать поперёк?
Победили – стрелец и собака...

Что ж ты, с профилем дикого хряка,
Поливаешь былых корешей?
Был охотником – дичью едва ли,
В Мариинском тебе наливали,
А теперь из толпы освистали
И без пули прогнали взашей.
Ну и прочие страсти – мордасти.
О трофейной мечтается власти,
На фиг им – Одиссей и Орфей...

Сдуло вмиг тебя ветром с вершины,
Завоняли бензином машины
И в багажнике вслипнул трофей.

Вот так промысел дикого вепря!
Вот так битва Ахилла и Гектора!
И вдову бы в придачу с детьми,
Пусть тогда умиляется Троя...
И поджарят тебя, как героя.
Эй, троянца, земляк, обними!

Что же ты, – возвращайся к народу:
Ну-ка, в частную сунься природу!
В кабинет ли, где пиво и мёд...
Всякий жив – хоронясь, убивая,
Но, однако, природа живая
Нас, естественно, переживёт.
На усатого тигра охота...

На сафари ты будешь один.
Помни, здесь не забыт отчего-то
Губернаторский твой лимузин... 

           Вiзiя на Кiнбурнi                 

Козацькі голови... і макові.
І стільки болю та жалю.

На тиху вуличку в Очакові
Цієї осені ступлю.
У корчмі цій, "Дельфін", накурено,
Та там звучить сумний ноктюрн...
Нас за століття бриг "Меркуріо"
Промчить і вимчить на Кінбурн.
Нема гріха в бутті цім грішному, –
Ми діти болю і гріха.
Але не крепом – цвітом вишень нам
Пустеля стелиться суха.
І як у юності, під соснами
Упадемо на цей пісок...
Устами, в стумі пересохлими,
Я розв'яжу твій поясок.
Не стане болю, ані жалості,
Любовний усміх із-під вій...
Немарно море увижалося
Мені у юності моїй.
До крику, шепоту, до лепету, –
Не говори, не говори...
Печаль на Бейкуші далекому,
І з Чорноморки дмуть вітри.
Я запалю козацьку люлечку,
Вдихну гіркий гріховний дим.
Я полюбив кінбурську тюлечку
З вином ольвійським золотим.
І буде риба вчитись плавати,
А гуси плакати з імли...

А в перший раз моєю стала ти,
В Покровці вишні зацвіли.
Немає вишень. Тільки сосни ці.
Коса Кінбурнська золота.
І все до осені, до осені,
І все до осені – літа... 

 Визия на Кинбурне      

Над казаками – саван маковый...
Мне б отвести от нас беду.

На эту улочку в Очакове
С тобою осенью приду.
В корчме и душно и накурено.
Печаль светла, – звучит ноктюрн.
Через столетья бриг "Меркурио"
Промчал и вынес на Кинбурн.
И нет греха для мира грешного,
Чья – через край – в слезах купель.
Не суховея – цвета вешнего
Полна безбрежная постель.
И мы под сводами зелёными
Падём на ласковый песок...
Устами, жаром истомлёнными,
Я развяжу твой поясок.
Отнимет боль от сердца лезвие,
Любовь глядит из-под ресниц...
Недаром так о море грезил я,
Чтобы упасть у кромки ниц.
До крика, шёпота, до лепета, –
Не говори, не говори...
Над гладью вод взмывали лебеди,
Звезда не гасла до зари.
Я затянусь казацкой люлечкой,
Вдохну греховный горький дым.
Я просолюсь кинбурнской тюлечкой
С вином ольвийским золотым.
И небо хмурилось пугающе,
И гуси плакали вдали...

Моею стала ты. Тогда ещё
В Покровке вишни зацвели.
Где эти вишни? Только сосны те.
Коса Кинбурнская всё та.
И ближе к осени, и к осени
Всё ближе, ближе всё – летА...

Александр Кочетков 

     (1900 – 1953)

Баллада о прокуренном вагоне 

        – Как больно, милая, как странно,
       Сроднясь в земле, сплетясь ветвями, –
       Как больно, милая, как странно
       Раздваиваться под пилой.
       Не зарастет на сердце рана,
       Прольется чистыми слезами,
       Не зарастет на сердце рана –
       Прольется пламенной смолой.

        – Пока жива, с тобой я буду –
       Душа и кровь нераздвоимы, –
       Пока жива, с тобой я буду –
       Любовь и смерть всегда вдвоем.
       Ты понесешь с собой повсюду –
       Ты понесешь с собой, любимый, –
       Ты понесешь с собой повсюду
       Родную землю, милый дом.

        – Но если мне укрыться нечем
       От жалости неисцелимой,
       Но если мне укрыться нечем
       От холода и темноты?
        – За расставаньем будет встреча,
       Не забывай меня, любимый,
       За расставаньем будет встреча,
       Вернемся оба – я и ты.

        – Но если я безвестно кану –
       Короткий свет луча дневного, –
       Но если я безвестно кану
       За звездный пояс, в млечный дым?
        – Я за тебя молиться стану,
       Чтоб не забыл пути земного,
       Я за тебя молиться стану,
       Чтоб ты вернулся невредим.

       Трясясь в прокуренном вагоне,
       Он стал бездомным и смиренным,
       Трясясь в прокуренном вагоне,
       Он полуплакал, полуспал,
       Когда состав на скользком склоне
       Вдруг изогнулся страшным креном,
       Когда состав на скользком склоне
       От рельс колеса оторвал.

       Нечеловеческая сила,
       В одной давильне всех калеча,
       Нечеловеческая сила
       Земное сбросила с земли.
       И никого не защитила
       Вдали обещанная встреча,
       И никого не защитила
       Рука, зовущая вдали.

       С любимыми не расставайтесь!
       С любимыми не расставайтесь!
       С любимыми не расставайтесь!
       Всей кровью прорастайте в них, –
       И каждый раз навек прощайтесь!
       И каждый раз навек прощайтесь!
       И каждый раз навек прощайтесь!
       Когда уходите на миг! 

Валерiй Бойченко 

    (1941 – 2011)

З коханими на розлучайтесь

– Як сяйно-боляче, кохана!
Корінням зрощеним й корою, –
Як сяйно-боляче, кохана,
Нас крає надвоє пила!
Не заросте на серці рана –
Проллємось чистою сльозою;
Не заросте на серці рана –
Проллється полум’ям смола.

– Покіль жива, з тобою буду –
Не роздвоїти душу й тіло.
Покіль жива, з тобою буду –
Любов і смерть єднають нас.
На перепуттях, поміж люду
Не забувай мене, мій милий;
На перепуттях, поміж люду
В тобі ми разом повсякчас.

– А як у незціленній муці
Мене печаль загубить – згубить?
А як у незціленній муці
Поглине холод самоти?
– Ти зустріччю живи в розлуці,
Не забувай мене, мій любий!
Ти зустріччю живи в розлуці.
Повернемось – і я, і ти.

– А раптом я у безвість кану –
Тремтливий промінь тихосвітний?
А раптом я у безвість кану,
В космічний безмір світовий?
– Я вимолю тебе, коханий,
На землю отчу, в дім привітний,
Я вимолю тебе, коханий,
І ти повернешся – живий.

У поїзді він снив безсило,
Він став бездонним і смиренним.
У поїзді він снив безсило,
Півплач гойдав його і ніс,
Коли состав над крутосхилом
Аж вигнувся смертельним креном,
Коли состав над крутосхилом
Рвонув колеса під укіс.

Нелюдської потуги сила
В одній давильні всіх з’єднала.
Нелюдської потуги сила
Земне притисла до землі.
І ні душі не прихистила
Рука, що в далині сіяла,
І ні душі не прихистила
Та зустріч, сяюча в імлі.

З коханими не розлучайтесь!
З коханими не розлучайтесь!
З коханими не розлучайтесь!
Хай спільно ваша кров кипить, –
Але щораз навік прощайтесь,
Але щораз навік прощайтесь,
Але щораз навік прощайтесь,
Коли йдете хоча б на мить.  

Джонатан Свифт 

  (1667 – 1745) 

On an upright judge

In church your grandsire cut his throat;
To do the job too long he tarried:
He should have had my hearty vote
To cut his throat before he married.

Валерiй Бойченко

    (1941 – 2011) 

    Нащадковi самогубця 

На себе руки предок ваш наклав,
Як жаль – занадто довго вiн чекав:
Йому б перетворитися на тлiн
Iще до того, як женився вiн. 

Мэтью Прайор 

 (1664 – 1721) 

Sir, I admit your general rule,
That every poet is a fool,
But you yourself may serve to show it,
That every fool is not a poet.

Валерiй Бойченко

   (1941 – 2011)

Не стану, сер, перечити, коли
Ви дурня у поетовi знайшли.
Та ви самi є доказом в натурi,
Що стать поетом неспроможен дурень. 

Ковентри Патмор 

   (1823 – 1896) 

 The kiss

“I saw you take his kiss!” “‘T is true.”
“O modesty!” “‘T was strictly kept:
He thought me asleep: at least, I knew
He thought I thought he thought I slept.”

Валерiй Бойченко

    (1941 – 2011) 

 Поцiлунок

– Так вiн тебе ж розцiлував!
– Боюсь, що саме так...
– I як не соромно тобi!
– Ти знаеш, вiн дивак,
Подумав, що заснула я
I в снi його люблю;
Чи думав, що я думала,
Що думав вiн: я сплю... 

Роберт Фрост 

(1874 – 1963) 

My November Guest

My Sorrow, when she's here with me,
Thinks these dark days of autumn rain
Are beautiful as days can be;
She loves the bare, the withered tree;
She walks the sodden pasture lane.

Her pleasure will not let me stay.
She talks and I am fain to list:
She's glad the birds are gone away,
She's glad her simple worsted grey
Is silver now with clinging mist.

The desolate, deserted trees,
The faded earth, the heavy sky,
The beauties she so truly sees,
She thinks I have no eye for these,
And vexes me for reason why.

Not yesterday I learned to know
The love of bare November days
Before the coming of the snow,
But it were vain to tell her so,
And they are better for her praise

Валерiй Бойченко 

  (1941 – 2011)

Листопадова гостя

Журба зi мною тут завжди.
Їй любий грiм осiннiх злив,
Дерева у струмках води,
Обвiтренi пусти сади
I вогка стежка мiж полiв.

Журба веде мене в лiси
Нам з нею любо гомонiть:
Затихли птичi голоси
I в пряжу лiсу навкоси
Заплiв туман срiблясту нить.

Журба показує менi
Долини вигорiлих трав,
Поля зiв’ялi при соснi,
Тяжкi хмарини вдалинi,
Хоч я i сам їх виглядав,

Мене давно вже полонив
Сумний осiннiй листопад,
Тож я б даремно серед нив
Про це з журбою говорив –
Над похвалу осiннiй сад. 

Дмитро Кремiнь 

     Дон Кiхот iз лиману

Надивитись на все в Україні,
І рукою махнути на все...
На старій деренчливій машині
На Обухівське вийти шосе.
Був би кінь, як бувало іздавна, –
Проскакав би пропащі літа.
Там історія, кажуть, неславна.
Географія, кажуть, не та.
Їх багато у душу налізло!
Принесли нам свою нелюбов.
І в чорноземі – кров і залізо.
Вже й заліза негусто...
                            А кров
Забіліє від дусту і хлорки.
І ніхто не назве на ім’я.
...У країні Сервантеса й Лорки
Заробляє країна моя.
На Хрещатику – пані і панії
Не поділять Вітчизну ніяк.
Але був чоловік ув Еспанії,
Все кидавсь зі списом на вітряк...

Владимир Пучков 

Дон-Кихот с лимана

Насмотреться на все в Украине –
И вздохнуть: «Да катитесь вы все!»
На своей допотопной машине
Наобум покатить по шоссе.
Был бы конь – пролистнул бы, как главы,
Том пустой – за верстою верста.
Там история, дескать, без славы.
География – тоже не та.
Сколько в душу чужих поналезло!
Принесли нам свою нелюбовь.
В черноземах – то кровь, то железо.
Уж не густо железа… А кровь
Забелеет от дуста и хлорки:
Кто мы, где? После нас хоть потоп!
…На земле Дон-Кихота и Лорки
Украинцы батрачат взахлеб.
Скороспелое панство в столице
Не поделит Отчизну никак.
Но ведь был же в Испании рыцарь –
Все кидался с копьем на ветряк.

     Загублений манускрипт

                     Київську бібліотеку спалиш,
                     Не Александрійську, то й простять...
                     А чорний сніг, а біла галич –
                     Уже з Чорнобиля летять.
                     Київ, Київ, Київ – не Афіни.
                     Але й тут могол і сарацин.
                     І чорний попіл України,
                     І дим із Дантових терцин.
                     Сніг у Кончі. Бранець волі й честі
                     Плаче, в тузі похилив чоло...
                     Спалити рукопис. Довести,
                     Що нас на світі й не було.
                     В яку гірку халепу влип ти,
                     І про все історія змовчить.
                     А вже палають манускрипти
                     І сніг з Чорнобиля летить.
                     А Галя сіє чорнобривці
                     Посеред лютої зими,
                     І плачуть птахи-самовбивці,
                     Щоб ми зосталися. Людьми...

Утраченный манускрипт

В Киеве библиотеку спалишь,
Не в Александрии, – Бог простит.
Как сажа, как воронья залежь –
Снег из Чернобыля летит.
Киев, Киев, Киев – не Афины,
Но и тут могол и сарацин.
И черный пепел Украины,
И дым из Дантовых терцин.
Спят снега. Не спит невольник чести –
Плачет у буржуйки в скорбный час…
Жги рукопись! Докажем вместе,
Что не было на свете нас!
Ах, в какую переделку влип ты,
Но о том историк умолчит.
Вовсю пылают манускрипты,
И снег чернобыльский летит.
А Галя сеет чернобривцы,
И плачут посреди зимы
По нас птенцы-самоубийцы,
Чтобы людьми остались мы…

             Пiзанська вежа                

Я був у Пізі. Підіймавсь на вежу,
Яка давно й ніяк не упаде.
Я незалежний. Сам собі належу.
Живу у вежі, як ніхто й ніде.

Імперський час, і небуття в колонії,
Ростральної колони висота...
Ми вийшли із Єгипту й Вавілонії,
Та гнуть доземно – вежі і літа.

І думав я: на часовому зрізі –
То дерева, то старовинних веж, –
І ми – пізанці. Ми у вічній Пізі,
А рівновагу в цьому не знайдеш.

Комахою на вежу віку лізу,
На розмах крил, на розмах цих рамен.
А хто тут був? Усіх послали в Пізу, –
Не видно й сліду, і яких імен!

А в нашім Дикім полі – суховії,
І сушить губи, сушить душі нам.
Сотворено мадонну із повії,
І спалено наш дерев’яний храм.

Пейзани ми. Пізанці ми у Пізі.
Герб – страховидло черепа й кісток.
І підпливає кров’ю в древній книзі
Кармін і черінь древніх сторінок.

А ця зима – немов сторінка біла.
А вежа серед степу – золота.
Крило архистратига Михаїла
До нас у Дике Поле заліта.

   Пизанская башня      

Я съездил в Пизу. Падающей башне
Ответно поклонился наяву.
Я – независим. Ветра бесшабашней,
Сам в башне, как безбашенный, живу.

Имперский блеск, и забытье колоний,
Врожденный страх невидимых тенёт…
Мы вырвались из плена вавилоний,
Но на плечах – фантомной башни гнёт.

Тут суть не в историческом капризе,
А просто у веков один рефрен:
Мы все – пизанцы, все мы – в вечной Пизе.
Гармонии хотели? Вот вам – крен!

Карабкаюсь мурашкой по карнизу –
На башню века, дерзок и силен.
Не первый я… Но всех послали в Пизу!
И след потерян, да каких имен!..

А в нашем Диком поле – суховеи,
Иссохло горло, высохли слова.
Мадонны подались в ночные феи,
Старинный храм разобран на дрова.

Пейзане мы. Возьмемся за мотыги.
Пизанцы – знаем шаткий свой шесток…
Но проступает кровью в древней книге
Кармин и червлен яснозорких строк.

Белым бела – земля в снегу застыла.
И луч надежды башню золотит,
Когда архистратига Михаила
Крыло –
        и в наши степи залетит.

Валерiй Бойченко 

   (1941 – 2011) 

Коли тебе угледів я в саду,
Де зависала музика у кронах,
Як мерехтіння наших двох задум,
Як ліхтарів сіяння на колонах,
Коли між нами спалахнуло щось –
Незриме, неймовірне й незнищенне,
Ні розумом, ні серцем не збагненне,
Якби його й означити вдалось,
Тоді між нами й сталося, либонь,
Те найтаємніше із див усіх таїнних,
Якому між віків неспішно – плинних
Єдино рідним, мабуть, є вогонь;
Бо так тоді нам душі обпалило
Понині нам обом не відболіло.

Лариса Матвеева 

Когда тебя я усмотрел в саду,
Где музыка зависла в пышных кронах,
Как трепетанье наших тайных дум,
Как фонарей сиянье на колоннах,
Когда меж нами искрою зажглось
Незримое, неведомое что-то,
Что разумом и сердцем ни на йоту
Ни одному постичь не удалось,
Наверное, в тот миг, в дерев тени,
Произошло меж нами это чудо,
Которому во все века покуда
Огонь, должно быть, только лишь сродни;
Ведь так тогда нам души обожгло –
Обоим до сих пор не отлегло.

Світліє даль широкого Лиману.
За овид углибають кораблі.
Яких просторів думкою достану?
Де тінь твоя на виспраглій землі?
Ідуть роки розмірною ходою.
Повільно сонце веслами гребе.
Невже ми розминулися з тобою?
В якім тепер столітті ждать тебе?

Светлеет даль широкого Лимана.
На горизонте тают корабли.
Каких просторов мыслями достану?
Где тень твоя, в каком краю земли?
Проходят годы мерной чередою,
Неспешно солнце вёслами гребёт.
Неужто разминулись мы с тобою?
В каком теперь столетьи встреча ждёт?

Світання вже купалось у промінні.
Я відчинив у тихий сад вікно –
Війнуло в очі золотом осіннім,
Війнуло в душу, уляглось на дно…

Одринь, полине гірко-невблаганний.
Я в сад прозорий тихо увійду:
То не пожовклий лист яріє тьмяно –
То золоті плоди горять в саду.

В лучах рассвета нежились мгновенья.
Я отворил в притихший сад окно –
И взор пронзило золотом осенним,
Пронзило душу, улеглось на дно…

Полыни горечь, не владей душою.
Безмолвно я в прозрачный сад войду:
Не лист пожухлый тлеет желтизною –
А золото плодов горит в саду.

Свiтлана Iщенко 

Наснилася журавлику весна.
Наснилося дитинство, біла хата,
Що в затишку стояла край села,
Де завжди пахли полини і м’ята,
Наснилися травневі вечори
І жайворонка пісня, ледь почута,
Наснився дзвін веселої бджоли
І шепіт дівчини, як мед і як отрута:
– Журавлик мій, люби мене, люби,
О, навіть птах оспівує коханку
Нечуваною мовою зорі,
Останнім поцілунком на світанку...
...Наснилася журавлику весна.
Відчулося, що двері всі відкрити.
Що знову жити надійшла пора, –
Прокинувся... та крила перебиті.

Лариса Матвеева 

Привиделась журавлику весна.
Приснилось детство и простая хата,
Что приютилась на краю села,
Где дивно пахли и полынь, и мята,
И вечера приснились той поры,
И жаворонка песня, и на травах
Весёлое гудение пчелы,
И шёпот девушки, как мёд и как отрава:
– Люби меня, люби, журавлик мой!
Несутся птичьи трели по планете –
Слова любви нашептаны зарёй,
Прощальным поцелуем на рассвете…
…Привиделась журавлику весна.
Почудилось, что двери все открыты,
Что снова жизнь прекрасна и полна, –
Очнулся... только крылья перебиты.

Солодкий вечір. Сонце сіло.
Туман бузковий по воді.
Але південного світила
Ловлю ще обриси руді.
Ні грецьких храмів, ні наметки, –
Поглине все літаній твань.
Мов корабель забутих предків,
В серпанку тоне Березань.
У цих пісках – козацька ера.
У хвилях цих – ще стогін сурм.
І, мов турецькая галера,
На мілині спочив Кінбурн.
І я тону в вечірнім гуді,
Як тонуть в забутті навік.
А над усім на повні груди
Звучить поезії язик.

Спустился вечер. Солнце село.
Туман крадется по воде.
Но южного светила стрелы
Еще сверкают кое-где.
От храмов греческих – лишь метки.
Всё времени смахнула длань.
И кораблем забытых предков
В заливе тонет Березань.
Но здесь казацкой славы эра –
Доныне бой в штормах кипит.
И, как турецкая галера,
Кинбурн на мелководье спит.
Заката повинуясь чуду,
Взмываю чайкою в зенит.
А в чистом воздухе повсюду
Язык поэзии звучит.

Знов Березань, і вуток зграйки,
Турецький шлях, піски, піски...
Між хвиль смарагдових тріски
Блискучі спинки ловлять чайки...
Розкривши крила понад морем –
Евксинський Понт лежить в очу –
Лечу, мій Господе, лечу
В твої повітряні собори!
Можливо, це в останній раз,
І все залишиться в уяві:
Земля козацька у халяві,
Й напівпотоплений баркас,
І він ольвійських безліч смаків,
І лебединий з моря крик,
І сонця теплий сердолік, –
Прощай, мій сонячний Очаків!
Тектимуть взимку будні мляві.
Як ностальгії сповню келих,
Я батьківський згадаю берег –
Хай все залишиться в уяві!

Вновь Березань, и уток стайки,
Турецкий путь, пески, пески...
Меж изумрудных волн трески
Цветные спинки ловят чайки…
Раскинув крылья над простором –
Эвксинский Понт передо мной –
Лечу, лечу, Создатель мой,
К твоим заоблачным соборам!
Возможно, что в последний раз,
И в памяти всё сохранится:
Казацкой доблести страницы,
Полузатопленный баркас,
И терпкость вин, и алость маков,
И лебединый с моря крик,
И солнца тёплый сердолик –
Прощай, мой солнечный Очаков!
Средь зимних будней вереницы,
До дна испивши ностальгии,
Я вспомню берега родные –
Пусть в памяти всё сохранится!

 Омар Хайям 

(1048 – 1131) 

Мы – цель всего творения.
В глазах Разума сущность видения – мы.
Этот круг мироздания подобен кольцу.
Без сомнения, рисунок на камне – мы.

                      * * *

Каждое утро, когда лик тюльпана суетливо
потеет от росы, А стан фиалки раболепно
склоняется на лугу, Мне, по чести, нравится
бутон, потому что он лишь горделиво подбирает полы своей одежды, Чтобы с достоинством встретить царя утра – солнце.

                      * * *

Солнце набросило аркан утра на крышу.
Владыка дня бросил бусину в чашу неба.
Пей вино, ведь призыв к любви утренней порой Отозвался во времени возгласом: «Пейте!»

                       * * *

Воспрянь духом и не тужи о проходящем мире.
Садись-ка лучше и проведи мгновение в радости. Если бы в природе судьбы было постоянство, То никогда черед других не настал бы для тебя.

                       * * *

Не печалься, ведь и мы все –
Словно пузырьки вина в чаше бытия,
Из которой предвечный виночерпий
Похитил уже тысячи Хайямов.

                       * * *

Проснись! Вот утро в чашу ночи
Метнуло камень, который обратил звёзды в бегство: И смотри! Охотник Востока поймал
Султанскую башню в петлю света.

Лариса Матвеева 

Без сомнения, цель сотворения – мы.
В свете разума сущность видения – мы.
Этот круг мироздания перстню подобен.
И рисунок на камне, конечно же, – мы.

Чело тюльпана жжет росы холодный пот,
Фиалка на заре стан раболепно гнет…
А мне милей бутон, что горделиво полы
Одежды подобрав, достойно ждет восход.

Луч наброшен на крышу арканом зари,
Солнце бусиной в чаше небесной горит.
Пей вино, ибо крик на заре муэдзина:
«Пейте!» – властным призывом над нами парит.

Верь, о бренности мира не стоит тужить.
Лучше в радости это мгновенье прожить.
Если б было в природе судьбы постоянство,
Твой черед не настал бы на свете пожить.

Звездный полог опущен – ведь жизнь коротка.
О, Хайям! Отчего же во взоре тоска?!
Мы – лишь капли вина! Виночерпий предвечный
Столько тысяч Хайямов уже расплескал.

Пробудись! Утро бросило камень давно
В чашу ночи, и канули звёзды на дно.
Погляди, как поймает Охотник Востока
Башню в света аркан, хоть пока и темно!

Володимир Сосюра 

   (1898 – 1965)

Блукає осінь. Безгомінням
Цвіте її очей блакить,
I у садах під вітром синім
Багняний плащ її шумить.

Вона мете сумні алеї,
Де пада золото руде,
I важкогривий кінь за нею
На чорнім поводі іде.

Вже на квітках іней – не роси,
I недалеко вже до дня,
Як сяде осінь жовтокоса
На чорногривого коня,

Востаннє гляне на алеї
В диханні голоду й біди
I в даль поїде… А за нею
Сніг замітатиме сліди…

Лариса Матвеева 

Блуждает осень. Синевою
Её очей цветёт зенит,
В садах багряною листвою
Под ветром плащ её шумит.

Без устали метёт аллеи,
Рассыпав золото щедрот.
Тяжелогривый конь за нею
На черном поводе идёт.

Но иней на цветах – не росы,
Недалеко уже до дня,
Когда распустит осень косы
И сядет нА спину коня,

И оглянувшись на аллеи,
Где веет холодом беды,
Она уедет... А за нею
Поземка заметёт следы.

Михаил Лермонтов

  (1814 – 1841)

              Парус

Белеет парус одинокой
В тумане моря голубом!..
Что ищет он в стране далёкой?
Что кинул он в краю родном?..

Играют волны, ветер свищет,
И мачта гнётся и скрыпит…
Увы! Он счастия не ищет
И не от счастия бежит!

Под ним струя светлей лазури,
Над ним луч солнца золотой…
А он, мятежный, просит бури,
Как будто в бурях есть покой!

Михаил Ковалевский

   Das Segel

Es schimmert weit ein einsames Segel
Am Horizonte fern am Meer.
Was sucht’s im blauen Meeres Nebel?
Was ließ es dort wo er kommt her?

Die Wogen spielen, Winde sausen,
Der Mast biegt sich vor Wind und knarrt.
O weh, kein Glück sucht es weit draußen,
Und nicht vor Glück flieht es derart!

Flut unter ihm wie ein Blinkwürme
Fällt goldner Strahl von oben hin.
Aber es sucht rebellisch Stürme,
Als ob die Ruhe wäre drin!

Болеслав Лукач

  (1900 – 1979)

              Juh a sever

Na juhu srdce bije prudšie;
Horúceje a horí rudšie.
Ever je krajší, ale chladný,
Srdce sa dusí mrazmi, Tadmi. 

Na juhu zrak je tmavý, čierny;
žiadostivé sú každé perný.
Severný pohl'ad zádumčivý,
Ret uzavretý, prísny, snivý. 

Juh za severom túži večne,
Mohutné, hladné, nekonečne.
Sever mrie objať južnú květnu,
Kedy sa krásné, žhavo stretnú?

Дмитро Кремiнь

 Пiвдень i пiвнiч

На півдні серце б'є частіше,
Горить, гаряче, яскравіше.
А північ – краща, та холодна,
Морозом, льодом вбити годна.

На півдні зір – темнавий, чорний,
Смак уст у стумі відзігорний.
А погляд півночі – мрійливий,
Ану, відмов у чарах ти їй.

Про північ південь тужить вічно,
Жаждиво, спрагло, люто, звично.
А та чекає з океану
Південну квітку полум'яну.

           Pieseň

Kdesi smúti biela tvář
Zduchovnene prehlboko.
A z jej očú cez míle
Slza skočí v moje oko. 

Tolko bolo dobroty,
Toťká bola láska čistá!
Na mňa čaká od rokov,
Na mňa čaká dozaista. 

Slzy, slzy! Akú moc
Máte v modrom vašom mori.
Podivné ste, chladíte,
Predsa od vás všetko horí. 

A ja cítím obzvlášť dnes:
Kdesi plačú krásné zraky,
Kdesi smúti biela tvář,
že som taký, že som taký.. 

   Пiсня

Де сумує білий лик,
Одуховлений глибоко,
Там сльозам не знаю лік,
Що в моє стрибають око.

А світила доброта
I чуття було шалене.
Ждала ти літа й літа,
Золота моя, на мене.

Сльози, сльози! Яку міць
Таїте у синім морі.
Перед вами впасти б ниць
У вогненній непокорі.

Відчуваю, я вже звик –
Десь чудові плачуть очі.
І сумує білий лик,
I сумують чорні ночі.

  Sneh napodobní tvoju skráň                 

Sneh napodobní tvoju skráň,
Jazero zrak tvoj stonásobní.
Prikladám sneh len k svojmu lícu
Jazero, aspon ty v zrak kaň.

Vlas tvoj si vypožical strom,
Driek jeho stal sa hrud’ou tvojou.
Lístie, to hrst’ou preberám
A srdce režem v drieku tom.

Usmev ti nebo urvalo,
Hlas husle vzali javorové.
Nebo, sa smeješ na všetkých;
Hlas, ty si pre mňa primalo. 

Сніг до твоїх подібний скронь      

Сніг до твоїх подібний скронь,
Стократно – озеро у зорі.
Сніг до лиця тулю, ти в морі,
В озерній млі не прохолонь.

У древа – полум'я волось,
А в стовбура – кохані перса.
У чарах листя ти – найперша,
Де серце древа зайнялось.

Забрало небо усміх твій,
А голос – скрипка яворова.
Звучить небес висока мова,
Ти осягни її, посмій.

Джеордже Кошбук

   (1866 – 1918)

              Poet și critic

—„Ce știu nu vreau să țin secret—
Te rog să lași în pace muza,
Căci tu ești cel mai prost poet
În Siracuza.
Troheii șchiopi și iambii duri;
Și nici nu știi măcar să-i furi!”

Dar n-a sfârșit, căci Dionis,
Ca un al doilea Ajax mitic,
A râs de furie și-a-nchis
În turn pe critic.
P-un biet Omer îl poți nega;
Dar când e prinț, e altceva.

Orice poet, ca rege-i prost;
Dar ca poet e orice rege
Un geniu cum puțini au fost!
Deci să-nțelege
De ce murind fu Nero trist,
Nu ca-mpărat, ci ca artist.

Și bietul critic, otrăvit
D-ale slujbașilor insulte,
Trei părți din zi era silit
Mereu s-asculte
Toți iambii despre cari a zis
Că-s cei mai proști din câți s-au scris.

Din zori de zi un sclav îi sta
La cap, citind până-ndeseară;
Așa și ieri, și azi așa
Și mâine iară.
Și tot tavanul era scris
Cu versuri d-a lui Dionis.

Dar după ce-a trecut un an,
Slujbașul vine și-l vestește
Că-l iartă nobilul tiran,
Și că-l poftește
Să meargă la palat curând.
Poetul l-a primit râzând.

—„Am versuri iar! Un nou volum,
Și laude-mi spun toți Zoilii.
Să vezi! Eu cred că fac acum
Mai buni dactilii.
N-am nici un vers pocit și rău,
Și-aș vrea s-aud cuvântul tău!”

Și de pe sul, cu mult avânt,
Ies odele, încet, cu-ncetul.
Olimpic și cu glasul sfânt
Citea poetul.
Curtenii, transportați, răspund:
—„Ce-artistic, ah! și ce profund!”

—„Și tu ce zici? M-am îndreptat?”
Polixen, tremurându-i pașii,
Spre ușă pleacă, resignat,
Privind slujbașii:
—„E cheia temniții la voi?
Haid’, duceți-mă înapoi!”

Рувим Моран

 (1908-1986)

 Поэт и критик

"Я дам тебе прямой ответ:
Прошу, оставь мечту о музах,
Ведь ты бездарнейший поэт
Здесь, в Сиракузах!
Трохей хромает, ямб убог,
Бессвязен стих, ужасен слог".

Но Дионисий не внимал,
С Аяксом схожий в злобе ярой,
Он запер критика в подвал
Под башней старой.
В Гомера тучи стрел мечи,
Но если он монарх – молчи!

В короне плох любой поэт,
Но кто поэтом стал на троне,
Тот – гений. И сомнений нет,
Что и в Нероне,
Когда он при смерти хрипел,
Не кесарь, но артист скорбел.

И бедный критик, от чинуш
Терпя щелчки и оскорбленья,
Весь день был вынужден к тому ж
Страдать от чтенья
Стихов, какие в час иной
Он звал бездарною стряпней.

С утра до вечера при нем
Гнусавил раб; шуршали свитки...
И подвергался день за днем
Он этой пытке.
Там был исписан даже свод
Отрывками из тех же од.

Так год прошел. И вот в тюрьму
Пришел чиновник с доброй вестью:
Тиран прощает всё ему
И просит честью
Скорей явиться во дворец.
Радушен царственный певец!

"Я вновь стихи сложил. И мне
Поют... зоилы дифирамбы!
Теперь я делаю вполне
Прилично ямбы.
В них вовсе нет плохих стихов!
Хочу узнать: твой суд каков?"

Являя вдохновенья вид,
Поэт читает... Вьются списки.
И голос выспренний звучит
По-олимпийски!
Придворные в восторге: "Ах,
Какой талант! Какой размах!"

"А ты что скажешь, Поликсен?"
Но тот, не отвечая даже,
Дрожа побрел вдоль пышных стен
И молвил страже:
"Ключ от тюрьмы с тобою, брат?
Веди меня в тюрьму назад!"

Арсений Тарковский

   (1907 – 1989)

Вот и лето прошло,
Словно и не бывало.
На пригреве тепло.
Только этого мало.

Все, что сбыться могло,
Мне, как лист пятипалый,
Прямо в руки легло,
Только этого мало.

Понапрасну ни зло,
Ни добро не пропало,
Все горело светло,
Только этого мало.

Жизнь брала под крыло,
Берегла и спасала,
Мне и вправду везло.
Только этого мало.

Листьев не обожгло,
Веток не обломало...
День промыт, как стекло,
Только этого мало.

Борис Мозолевський

      (1936-1993)

От і літо пройшло,
Відгуло, відпалало.
Тихо світиться тло,
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Наче лист п’ятипалий,
Мені в руки лягло.
Тільки цього замало.

Задаремно ні зло,
Ні добро не пропало.
Все так світло цвіло!
Тільки цього замало.

Не ховавсь під крило,
Та життя рятувало.
Мені дійсно везло.
Тільки цього замало.

Листя не обпекло.
І гілля не зламало.
День промитий, мов скло.
Тільки цього — замало.

Александр Блок

 (1880 – 1921)

И вновь, сверкнув из чаши винной,
Ты поселила в сердце страх
Своей улыбкою невинной
В тяжелозмейных волосах.

Я опрокинут в темных струях
И вновь вдыхаю, не любя,
Забытый сон о поцелуях,
О снежных вьюгах вкруг тебя.

И ты смеешься дивным смехом,
Змеишься в чаше золотой,
И над твоим собольим мехом
Гуляет ветер голубой.

И как, глядясь в живые струи,
Не увидать себя в венце?
Твои не вспомнить поцелуи
На запрокинутом лице?

Борис Мозолевський

      (1936-1993)

І знов, сяйнувши з вінець винних,
Ти пропекла мене наскрізь
Дитинним зламом вуст невинних
У водограї чорних кіс.

Я поринаю в темні трунки
І знову п’ю з твоїх очей
Забуті сни про поцілунки,
Про білі віхоли ночей.

І ти смієшся переливне,
І грає чаша золота.
І стан твій в хутрах соболиних
Блакитний вітер огорта.

І як, вдихаючи ці трунки,
Себе не бачити в вінці,
Як не згадать твої цілунки
На критім зорями лиці?

Вячеслав Качурин 

   И всё понять я не могу...  

Снежинки сыплются с ветвей,
Вдали слышны оркестра звуки,
И я опять к любви твоей
Швартую месяцы разлуки.
А ты бежишь через пургу
И слезы варежкой стираешь.
И всё понять я не могу –
Смеёшься ты или рыдаешь.

Но как волненья не таи,
Я вижу там, за пеленою,
Как снег на локоны твои
Ложится рядом с сединою.
Вот потонувшие в снегу
Вздыхают тихо пароходы.
И всё понять я не могу –
Часы промчались или годы.

Мне прошлых лет ничуть не жаль;
Ловлю твой взгляд живой и чистый,
А на губах твоих февраль
Снежинкой тает серебристой.
Всё тот же вальс на берегу
Звучит над площадью причальной.
И всё понять я не могу –
Весёлый он или печальный.

Владимир Христенко 

 Не зрозумiти аж нiяк...

Снiжинки вештають з гілок,
Якiсь музики грають в лiсi,
А я роблю останнiй крок,
Щоб швартуватись до Орисi.
А та крiзь хуртовину пре,
Ще й в рукавичку позiхає.
І хто ж чортяку розбере –
Вона смiється чи ридає?

Та як брехню ти не ховай,
Я ж бачу, навiть, проти вiтру,
Як снiг пухнастий через край,
Лягає на твою макитру.
Бо вiд жiночої брехнi
Зітхають, навiть, пароплави.
I не збагнути це менi –
Чому ж роки летять, як гави?

Рокiв минулих не шкода,
Та й погляд твiй – це все дурницi.
Бо як не пройдуть холода,
То й не розтане снiг на пицi.
Тому й чорти мене несуть
На край майдана бiля хати,
Щоб остаточно все збагнуть –
Чи сумувать, чи реготати...

Лариса Матвеева

   Как Вы искусно лжёте мне          

Как Вы искусно лжёте мне!
Не жаль слова бросать на ветер?
Допустим, истина – в вине,
А счастье в чем тогда, ответьте?!
Я больше жизни Вам нужна?
Я – совершенство? Я – прелестна?
Пусть этим фразам – грош цена,
По крайней мере, слушать лестно.
Позвольте не поверить Вам!
Сама частенько привирала...
Мы истину напополам
С обманом разольем в бокалы.
Из полу правды, полу лжи
Коктейль, замешанный на страсти,
Пускай нам головы кружит
Блаженным предвкушеньем счастья.
А впрочем, счастье – тоже ложь!
Зачем же мучиться напрасно,
Коль без нее не проживешь?
Но как она, порой, прекрасна!

Владимир Христенко 

Як Ви майстерно брешете мені

Як Ви майстерно брешете мені!
Не жаль на вiтер кидати словами?
Припустимо, що правда – у вині,
А щастя де? Де щастя промiж нами?
Я більше за життя потрiбна Вам?
Я – майже досконалість? Я – чарівна?
Копiйки я не дам отим словам, 
Бо ця розмова вже менi противна.
Я навiть не вiдкрию гаманця –
Так ця любов менi осточортiла!
Ну що ж це розмови без кiнця???
Коли ми, куме, рушимо до дiла???
Дозвольте не повiрити брехнi
(Сама брехлива, як ота собака!),
I Ви, мiй куме не брешiть менi,
А краще вип'єм, любий розбишака!
I хай воно у носi деренчить
Горiлки тої щастя нездiйсненне,
Бо щастя теж, насправдi, тiльки мить
(Допоки в полi чоловiк у мене!)
Ходiмо, краще, поза край села –
Й не тратьте куме сили в теє слово...

Я б зараз всю себе Вам вiддала,
Бо ж так Ви, куме, брешете чудово!