Дмитро Пименович Надiїн
(1907-1942)
Дмитро Пименович Надiїн народився 21 жовтня 1907 року в с. Володимирівка Казанківського району Миколаївської областi. Пiсля закінчення філологічного факультету Миколаївського педагогічного інституту працював журналістом в Донбасі, друкував вірші в газетi "Соціалістичний Донбас", "Радянська Донеччина", а також в журналi "Літературний Донбас". У 1933 роцi поет переїхав до Одеси, де працював в журналi "Літературний Жовтень", а також читав лекції з історії української літератури в Одеському педагогічному інституті. Писав наукові статті з творчості Лесі Українки, Тараса Шевченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри та ін. Підготував до захисту кандидатську дисертацію «Проблеми особи в ліриці Лесі Українки», яку Велика Вiтчизняна війна так і не дала йому захистити. Надіїн Д.П. – член Спілки письменників СРСР та України, делегат І-го з'їзду радянських письменників України у 1934 роцi. З початком Великої Вiтчизняної вiйни письменник добровільно пішов на фронт, хоча мав бронь. Вiн загинув без вiстi у 1942 роцi пiд Ростовом. Окремими виданнями вийшли збірки його віршіва: "На світаннi" (1929), "Втручання поета" (1931), "Прозорість" (1933), "Я був бійцем" (1958), "Пісня мужніх" (1960).
Передчуття
(з О. Блока)
Я не знаю... (Тоді біля тебе,
може, снило?) Пожежа зорі
зикривавила спалене небо,
і довкола цвiли ліхтарі.
Слухав я, як в театрі, як в залі
сливин спів нездоланний любов.
Під склепiнням слова завмирали
й оживали, схвильовані, знов.
Вийшов я. Над мостом і на річці
кущ сузірний в тумані зомлів.
Ти ж охоплена хвилею міці
непоборна частина землі.
Я не знаю, омана чи сон це:
темна зала, пожежа зорі.
Я відчув лише молодість - сонце.
що повстане з iмлi на порі.
1928
Коли б...
Буяй, життя! Палай, життя!
Візьми і серце вийми!
Несу нестримливе чуття.
в твої земні обійми.
Дитинство темне загубив
я десь в ріллі, у полі,
під вітра суховійний спів
і мертве листя долі.
Ну a тепер - немов осліп
у життєвому світі...
Життя людини! Ax, коли б
тебе та пережити...
1928 є
Поема Дмитра Дмитра Надiїна "Степан Мацалига" у літературно-мистецькому та громадсько-політичному ілюстрованому журналi "Молодняк". Харків : ЦК ЛКСМУ, 1929. – № 12 (36)
Востаннє
Небагато скажу я востаннє,
бо розсудить нас тільки життя.
Я скажу, що кохання - омана.
і омана мої почуття.
А за те, що віддав все тобі я:
серця юнь і веселістъ хвилин,-
ти лиш гралась з усім, як сновія,
гралась безліч хвилин і годин.
Після цього - ні слова востаннє...
може, погляд...
лиш так... і майну.
Лиш свое невтолиме кохання
Понесу у бентежну весну.
1928
Братання
Степ безмежний, шум зелений...
Степ, у тебе дужий шум.
Степ!
Вітався ти до мене,-
я до тебе в бурі дум.
Степ,
у нас одне обличчя,
хоч ти - дід, я - молодий...
Кляв я, бiг од тебе тричі...
й знов,-
як в спеку до води!
1928
Прозорiсть
А.Бунцельману
Залузаний, запльований.
ослизлий тротуар,
дерев ряди зіпсовані,
і десь ридає бар.
Я йду, iду зворушений
це листя із дерев
уже спадати змушене
під вітровійний рев.
Чоло вдяглось задумою,
не никне голова
тяжить бажання думами,
скупими на слова.
I лише крик воронячий
над парк, як над серця,
і день підбитнй сонячний
з одного згас кінця...
Ax осінь, осінь любая!..
Ex, вiтер-буревiй!
Я дужий, не розгублений
3a вік безвусий мій.
Вiрш Дмитра Надiїна "Вiдпочинок" у лiтературно-художньому i громадсько-полiтичному журналi "Червоний шлях" №8-9, 1933 р.
Чорномор'я
Не завше любi в мандрах вiдстанi,
не кожний день, як меду келих...
до Миколаівської пристанi
прийду бадьорий i веселий.
Вода і сміх, весло і руки,
вітрила й вітер - давні друзі...
Як серця стук, моторки стуки
і док, і верф -
усе в напрузi.
I цигарок дешевых димом
лиш злегка вкутавши обличчя,
я, не принiсши жодних вимог,
у міста захвату позичу.
Щоб творчий зміст робіт не всихнув,
щоб день лишав не втоми попіл,
команді пароплаву - пісню,
хай відплива на Севастополь!
I тут, де пнуться ввись заводи,
де навіть мить робітня важить,
немає вище нагороди,
як нафтовіз рядком вiдважить.
Травень 1931
Миколаїв
Чорні елінги виснуть над Бутом,
тихий, зоряний в гаванi штиль...
Повертаюсь до міста із другом
i бреду, мов незнамо вiдкiль.
Після бур, що покликали з краю
не одного на дальні пости,
i, схвильований, не пригадаю
мiсць прощань, коли мусив iти.
Східний вітер лице освіжає,
грюк і гуркіт, густiшi за дим,
підійімаютъ‚ як світ, Миколаїв,
де я знаю себе молодим.
I простори залюднених вулиць,
знов бринять, наче рідні пісні,
знов у серці моїм відгукнулись
днями юності, днями весни.
Кораблі повертають у море,
пишні липи цвiтуть i шумлять,
сине небо над ними прозоре,
люди радісні скрізь гомонять.
Друже мій, недарма довелося
жить в походах в буремні часи:
хай вплелися сніжинки в волосся, -
ці сніжинки, мов відблиск краси.
Так ходімо ж у натовп грайливий!
Гомін міста, мов дума моя:
хто не в’яне дарма, той щаслиппй,
між такими щасливець і я!
1929
Пам'ятна дошка на честь письменників і поетів загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни на будівлі Донецького відділення спілки письменників України.
Відпочинок
Відпочинок наш армійський -
це дозвiлля молоде,
на прогулянки заміські
інколи та й заведе.
Надвечір‘я пізне, тепле.
Білий табір, сизий Буг
гэн шумить і хвилі клепле...
Йду до нього, поруч друг.
I здається, що зоря вся
крізь росу в траву тече,
a пісні, степів окраса,
наче табір за плечем.
Аж під ноги б’ється хвиля.
Берег. Вітряно. Вода
Дзвiнко камiнь затопила.
Я - на каменi. Гойдай!
1931
Луна
(Наслідуванняя Пушкіну}
Чи кiнь проскочить лісом,
лic збудитъся від сна,
струхнеться хаща трiском,
- луна!
Чи йде, біжить‚ гукає
на вигiн чередник.
луною знов блукає
той крик.
I грiм з ланів широких
дійде до тихих сiл,
як пісня з-зa високих
могил.
Коли хто заспiває,
позве, загомонить,
луна всіх окликає
умить
Ніхто лунi за все те
вiдклик це склав простий,
вона - як ти, поете,
як ти.
1928
Море
Сизо, грозяно в просторі,
виє темний вал...
Панцерник в одкритім морi
зустрічає шквал.
Вітер хижо задиває
шапку димову,
кораблеві заважає
путь скорить нову.
Сліплять очі близки рвійні,
скрiзь гуде бiда,
віднялась і сатаніє
звихрена вода.
Та даремні всі noxмypi
підступи стихій.
корабель - дитина бypi
держить папрям свій.
Втихла буря. На щоглинi
чайку бачу знов.
В далечінь та чайка лине
i бентежить кров.
1928
* * *
Син поета Дмитро Надiїна - відомий радянський журналіст
Володимир Дмитрович Надiїн (1938-2016)
Зі спогадів сина поета - Володимира Дмитровича Надiїна:
"...Отец мой, Дмитрий Пименович Надеин в самые первые дни войны, как тогда говорили, ушел на фронт. Был членом союза писателей, кандидатом филологических наук, и естественно, что его назначили редактором дивизионной газеты «За Родину». Но под Ростовом-на-Дону немцы, когда брали город во второй раз, ударили откуда-то с тыла, и отец, как и вся его редакция, погиб.
Мама вначале получила письмо от командира дивизии, что отец пропал без вести. Но позже пришла формальная похоронка. Мама ей не поверила. Матери и жены не верили ни бумагам, ни рассказам очевидцев. Мертвые чудесным образом воскресали для своих любимых — пусть без ноги, без глаза, но живые и желанные. Пишу об этом здесь потому, что эта вера оказалась прочно связанной с нашим квартирным вопросом. Едва лишь дошла весть об освобождении Одессы, как мы тронулись в путь.
Мы оказались среди первых вернувшихся, и мама ликовала. Замысел её, который она вынашивала годами в эвакуации, был красив и прост. Следовало получить у властей непременно ту самую, просторную, в три окна, комнату на первом этаже в доме по улице Карла Маркса, где мы жили до войны и откуда отец уходил на фронт. Но нашей комнаты нам не вернули. Сказали, что на двоих она слишком велика. Мама куда-то ходила, плакала, требовала, жаловалась в обком и Сталину — не помогло... "