Євген Сергійович Кравченко
(1907-1975)
На крилах дитинства
Багато побачив і пережив за своє життя автор цієї книжки Євген Сергійович Кравченко. Народився він 1907 року на Миколаївщині у бідняцькій сім'ї, був свідком драматичних подій громадянської війни, бідував у роки розрухи, вчився і вчителював, воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, працював у редакціях газет.
Написав Євген Сергійович чимало книжок для дорослих і для дітей — оповідань, гуморесок, п'єс. Спогади про далеке трудне дитинство, спостереження над пустотливою сучасною дітворою, роздуми письменника про навколишнє наше життя лягли в основу цієї книжки.
Дядя Федя
П'ятдесят разів опадало з дерев листя від того часу... Було це восени тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. За нашим селом на горбі точився кривавий бій: червоні проганяли петлюрівців.
Мені, малому, страшенно кортіло побачити зблизька, як рубаються вершники. Та мати не пускала. Защіпнула в хатині двері, притулила мене до себе і дивилась тоскно в заплакане віконце...
А на горбі — блискавки шабель, дика коловерть вершників, іржання коней. А коли вершник, махнувши руками, мов крилами, падав з коня, мати здригалась, плакала й примовляла:
— Ой господи, здається, нашого...
Ось бій покотився за бугор. Зраділа мати, широко перехрестилась і промовила:
— Слава богу, погнали... Наші погнали, червоні!..Ми боязко вийшли з хати. І в ту ж мить біля
самого порога зупинився вершник. Він наче вилетів із-за дерев на змиленому вороному коні. Кавалерист був низенький, у довгій шинелі, за плечима карабін униз дулом. У руці — шабля, а з-під шапки-будьонівки кучерявилось змокріле світле волосся. Таким я запам'ятав його з першого погляду, таким і зберіг на все життя...
— Хазяюшка, дай водички, а?..— тихо промовив.?Мати кинулась до хатини. Я оглядав коня, який часто поводив боками і нетерпляче тупцював на місці. Раптом вершник наче зів'яв, заплющив очі і впав на гриву коня. Шабля встромилась у вогку землю. Будьонівка впала на пожовтілий кущ рожі...
Я злякався. А вороний раптом перестав тупцювати. Повернув голову до свого хазяїна, тихо заіржав і почав торкати губами сине галіфе з червоним кантом... Здавалось, хотів його розбудити.
Вийшла мати з кухлем. Глянула й остовпіла.
— Мабуть, поранений,— шепнула й віддала мені кухоль. Вона швидко і вправно витягла ноги із стремен. Обережно взяла вершника на руки, як сонну дитину, й понесла до хати.
— Прив'яжи коня! — кинула мені з дверей.
Я — до вороного. Він прищулив вуха і так повів головою в мій бік, ніби сказав: «Не чіпай!» І пішов услід за хазяїном.
Наша хатина була маленька, двері — низькі. Дарма кінь намагався пролізти в них. З досади він почав бити копитами поріг й тихо іржати. Тоді мати взяла його за повіддя і прив'язала до акації під вікном.
Я вхопив шаблю, будьонівку- й побіг до хатини. Мати роздягла червоноармійця, роззула. Потім обережно зняла закривавлену гімнастьорку.
Він лежав маленький і покірний. Молоде, заросле ріденькою русою щетиною обличчя було скривлене болем. Великими сірими очима пильно дивився то на мене, то на маму. Здавалось, хотів когось упізнати.
Мама злегка повернула пораненого і підняла закривавлену сорочку. З правого боку, вище пояса, я побачив глибоку рану, з якої булькала кров.
— Як важко поранено вас,— промовила вона й кинулась рвати ганчірку.
— Заживе, хазяюшко... Заживе... Це вже... чотирнадцятий раз...— промовив тихо й заплющив очі.
У дворі зацокали копита, заіржав під вікном вороний. Я вискочив з хати. Два червоноармійці й одна дівчина у військовому злазили з коней. У неї — сумка з червоним хрестом.
— Де поранений?—суворо запитав мене високий вояка в кашкеті, з товстими чорними вусами й червоним бантом на шинелі.
— У хаті,— відповів я і пішов перший.
Дівчина швидко зробила перев'язку. Мати їй допомагала. А потім той, що з червоним бантом, сказав до матері:
— Хазяюшко, хай побуде в тебе наш товариш... Доглянь його, як рідного сина. Червоноармійське велике спасибі одержиш. А петлюрівців не бійся... Не вернуться більше! Коня ми його заберемо. — І всі троє вийшли.
Мати пішла поратись по господарству, а мені наказала:
— Сиди й не відходь! Може, води попросить — дай тепленького чаю. А коли їсти — гукнеш мене.
Сів я біля пораненого. У руці тримаю мідний кухоль з теплим чаєм. А на колінах шаблю. Важка вона була для дитячої руки. Блискуча, гостра, тільки посередині пощерблена.
Червоноарміець спав і так скреготав зубами, наче хотів їх повиламувати. Потім голосно гукнув: «Єсть!» — і розплющив очі. Довго мовчки дивився на мене, на стіни, на стелю. Я підніс йому чаю. Пити відмовився, а запитав:
— Хлопчику, як тебе звати?
Я відповів. Він знову:
— А як я сюди попав?..
Я почав докладно розповідати. Червоноарміець уважно слухав. Потім ледь посміхнувся й промовив:
— Дивно... Ще зо мною такого не було... Щоб не пам'ятати?..
— Дядю, а як вас зовуть? — запитую.
— Дядя Федя, на прізвище Караманов.
— А звідкіля ви?
— Здалеку, аж із Рязані.
Я не знав тоді Рязані, але чомусь запитав:
— А чому ви так далеко, аж у наше село, заїхали?
— Контру бити, хлопчику!—він посміхнувся привітно, показавши міцні білі зуби.
Зайшла мати. Засвітила каганець. Напоїла дядю Федю чаєм з м'ятою. Напувала з ложечки: він голови не міг підняти.
— Спасибі, хазяюшко, — промовив. — Легше стало,— й заснув.
Мати постелила мені на печі, сама не лягала. Нагріла води. Випрала сорочку й гімнастьорку. Розвішала сушить біля плити. Сама сіла біля пораненого й почала латати шинелю.
...Так і жив у нас дядя Федя. Цілими днями я просиджував біля нього. А вночі — мати.
Не раз я просив дядю Федю, щоб розказав про війну, про бої, а він усе відмовлявся.
— Війна,— каже,— погана штука...
— Мабуть, страшно там? — питаю.
— Страшнувато.
— А чому ж ви воюєте?
— Воюємо, хлопчику, щоб ти, коли виростеш, не бачив війни. Щоб спокійно трудився... І тільки згадував дядів, які вмирали за те, щоб ніколи війни не було.
А трохи пізніше розповів матері про себе. Він син тесляра. В п'ятнадцятому році мобілізували на фронт. Було йому тоді двадцять два роки. Воював. Мав кілька поранень і одного георгіївського хреста. А коли царя прогнали — пішов у Червону гвардію.
За тиждень дядя Федя зовсім ожив. Хоч ще й не підводився, але був веселий, бадьорий, говіркий. Якось і каже до матері:
— Хазяюшко, давайте роботу! Скучно так лежати!
— Куди вам до роботи, коли ще ходити не можете?
— Зате руки в мене міцні й здорові. Дайте кусок верби — ложки вистругуватиму. Я вмію!
Мати не дала йому нічого робити, тільки заявила:
— Видужуйте швидше та сил набирайтеся.
Але дядя Федя не послухав маму. Якось, коли її не було, сказав:
— Знаєш що, хлопчику? Принеси молоду гілку з верби, та хоч свистків наробимо.
Я приніс. Він зробив аж три свистки. Такі хороші та голосні! І мене навчив їх робити. Як почав я висвистувати, мати аж за голову бралась. А дядя
Федя:
— Хай свистить, поки маленький...
Якось при мені він переодягав спідню сорочку. Я побачив на плечі зарубцьовану рану. З одного боку вузенька, а з другого — ціла западина.
— Що це у вас? — поцікавився.
— Пам'ять від Махна...
Про Махна я тоді вже дещо знав. Бо не раз, коли не слухав, мати лякала:
— Не пустуй, бо прийде Махно! — І я ховався на піч.
— Дядю Федю,— питаю,— а хіба ви й з Махном воювали?
— Навіть у полон до нього потрапив!
І на моє настирливе прохання почав розповідати:
— Ранньої весни налетів Махно на наш загін. Несподівано, вночі налетів... Зав'язався бій. Підо мною вбило коня, а мені куля прошила ліву ногу. І попав я тоді в полон ще з двома червоноармійцями.
Пробули ми ніч під вартою у якійсь конюшні, а вранці повели нас до високого панського будинку під цинковим дахом. Стоїмо надворі біля входу, оточені бандитами, аж виходить шкутильгаючи Махно із своєю вартою. Суворий, п'яний. Опік нас лютим поглядом і до самого крайнього червоноар-мійця:
«Ти комуніст?»
«Ні, батьку Махно»,— скривився той.
«До червоних пішов добровільно чи мобілізували?»
«Мобілізували, силою мобілізували!..»
«Ясно!»—промовив Махно і махнув рукою наліво.
Того одвели. Те ж саме запитав і в другого бійця. Він злякано відповів так само, як і перший. І його одвели вліво. Дійшла черга до мене:
«А ти, малий, комуніст?» — питає Махно.
«Так точно,— кажу,— комуніст! З тисяча дев'ятсот шістнадцятого року! До червоних пішов добровільно!»
Він оглянув мене з ніг до голови і процідив крізь зуби:
«Кацап?»
«Росіянин!» — кажу.
«Дивись, який герой... Ще материне молоко на губах не засохло, а він уже комуніст...» Ще раз глянув у вічі мені й до бандитів:
«На кухню його! Нагодувати й напоїти!» — і махнув рукою.
"Мене штовхнули прикладами й повели. «Ну,—думаю,— тепер уже кінець... І напоять, і нагодують...» Я знав, що Махно дуже жорстоко розправлявся з комуністами.
Підійшли до якогось довгого й низького будинку. Біля нього лежала колода, дрібно наколені дрова. Із відчинених дверей пахло борщем. Зайшли. Бандити посадили мене біля столу. Подали вино, борщ і кашу.
Поснідав я добряче, бо проголодався: цілу добу нічого не їв. Аж заходить Махно. Сів проти мене, граючись ланцюжком від пістолета. Деякий час пожирав мене лютим поглядом. Потім запитав:
«Вино пив?»
«Пив»,— кажу.
«їв?»
«Добре їв!»
«Молодець, хоч і комуніст,— протяг Махно. — У нас на Катеринославщині один німець-колоніст робив так... Прийде хто найматися, він йому вина, побільше страви. Якщо наймит добре п'є і їсть — бере на роботу. Каже: «Коли добре їсть, добре й працюватиме...»
«А це до чого ти, батьку Махно? — питаю. — Я ж не прийшов найматися...»
Він різко крутнувсь на ослоні й знову:
«Так з якого ти року в партії?
«З шістнадцятого,— кажу. — В єдиному тобі признався. А більше, хоч гопки скачи, нічого не скажу!»
«У мене залишишся?» —- і тонкі губи його затремтіли.
«Я ж кацап»,— кажу.
«Байдуже. У мене є навіть євреї... Правда, хоробрі євреї! Подумай добре!» — І пошкутильгав до дверей.
В обід знову повели мене на кухню. Пригостили вином, хорошим обідом.
І знову зайшов Махно з двома здоровенними бандитами.
«Подумав?» — питає.
«Подумав»,— кажу.
«Добре подумав?»
«Добре».
«І що надумав?»
«Надумав,— кажу,— що краще смерть, ніж зрада партії й народу! Це моє останнє слово!»
Жовте обличчя Махна пересмикнулось:
«Перевести через заставу!» — гукнув бандитам і вийшов.
Один з махновців показав мені пістолетом на двері. Іду, як на вірну смерть. Біля паркану стояло двоє засідланих коней.
«Сідай!» —скомандував мені один з бандитів.
Я ледве виліз на здоровенного коня. Нога прострiлена заважала.
Виїхали з панського двору. Спустилися в долину. Був теплий весняний день. Парувала земля, співали жайворонки. Пахло молодою травою, з теплих країв повертались лелеки... А тут — помирать треба, та ще й так безславно, не в бою...
В долині, під каракатими вербами, коні насторожились, захропли. Я побачив два трупи без голів. По шинелях пізнав учорашніх полонених червоноармійців. Б голові мені якось запаморочилось, а в очах замиготіли жовто-зелені кола...
Виїхали на пагорб.
«Злізай!» — гукнув до мене бандит і погано вилаявся.
Зліз я з коня.
«Тікай і не оглядайся!» —- той самий голос.
Тікати я не міг через поранену ногу. Та й не збирався: все одно вб'ють...
Іду не оглядаючись. Чекаю кулі в спину.
Ось пролунало два постріли. Затерпло плече, і я впав. Згодом оглянувся: бандити повернули коней і щодуху помчали геть.
— Дядю Федю,— запитав я,— пожалів вас Махно розстрілювать, що наказав перевести через заставу?
— Пожалів?.. Не думаю... Це в нього був такий хитрий прийом: показать, що він навіть комуністів не розстрілює, щоб бійці переходили на його бік.
— І що ж було далі? — запитую.
— Ну, аж надвечір доліз я до якогось невеличкого села. Люди підібрали, перев'язали. А там і до своїх потрапив...
...Оце і все, що розповів мені дядя Федя про війну.
Через кілька днів приїхала бричка, і червоні його забрали. Мати допомагала вмостити його на бричці. Прощаючись, вона тихо заплакала.
Жаль було мені розставатися із своїм другом. І коли він помахав на прощання рукою, я сказав:
— Дядю Федю! Приїжджайте іще до нас!? Після цього марно я вдивлявся в обличчя червоноармійців, що проходили через наше село... Більше не побачив дядю Федю. Чи живий?.. Чи поліг десь від кулі ворожої?..
Та хоч і втратив я його сліди, зате навіки зберіг у серці дорогий мені образ. І зараз ніби бачу його великі сірі очі, зарубцьовані рани на тілі... ї ніби чую привітний голос: «Воюємо, хлопчику, щоб ти, коли виростеш, не бачив війни... Щоб спокійно трудився... І тільки згадував дядів, які вмирали за те, щоб ніколи війни не було...»
* * *
Пісня на слова Є. Кравченка з кінофільму "За двома зайцями". Кіностудія ім. А. Довженка, 1961 рік.
Виконує народний артист СРСР О. Борисов
Захарко
Захарко сидить біля куреня, покритого пахучим степовим полинцем. Дивиться, як у високому серпневому небі граються, тріпотять зорі, а там, де сховалося сонце, дивовижним велетнем здіймається чорна хмара. Біля нього сіріють два мішки з картоплею. Поруч лежить білий собака Султан. Хлопець ріже тоненькі скибки пахучої дині і дає йому. Хай їсть, тільки б не втік додому.
Ножик у Захарка складаний, з двома лезами й білою костяною колодочкою: останній подарунок від тата. Згадав, як кілька років тому зайшов до них дядько Тихон, що зараз головою сільради. Дав йому дві грудочки запиленого, аж чорного цукру, цього ножика й сказав: «Це тато гостинця тобі передав...» А матері щось шепнув, і вона довго плакала. Захарко догадувався, що тато загинув на війні.
Знову дав скибку дині собаці. Вслухався в темну ніч і думав: «Де ж це мама?.. Казали: випросять у когось коня і приїдуть по картоплю, що вдень накопали. І по дині, що він назбирав. А їх нема й нема...» Захарко дуже хотів покататися хоч на чужому возі.
Росте хмара на заході. Темнішає степ, падають з неба зорі, а хлопець думає: «І чому воно так?.. У його друзів Петра й Мишка є коні, корови, батьки. А в нього — лише мама, п'ятирічна сестричка Ганя і ще Султан...»
Ніч опускала темне рядно. Чорне громаддя хмар уже охопило півнеба. Ось Султан кинув їсти диню. насторожив вуха й загарчав. Захарко відсунувся аж на поріг куреня і затис у руці ножика, вдивляючись і вслухаючись у темну ніч.
Тихо шелестіло високе турецьке просо над куренем. Десь далеко в темряві спалахувало й пригасало багаття: видно, хтось пік картоплю. І здалося хлопцеві, що по баштану ходять, пригнувшись, якісь невідомі люди. Хоч то росли головаті й листаті соняшники. «І чого це мами немає?—думав з болем.— Чи коня не випросили, чи, може, Ганя захворіла?»
Захаркові здалося, що й Султан без мами боїться, бо підійшов і ліг біля нього. Хлопець згадав, як недавно ховали двох якихось чоловіків... Вони здалеку везли сіль, і в ліску, що над яром, їх порізали бандити, а сіль і коней забрали... Зринули в пам'яті страшні, покалічені ножами обличчя, і він заліз у самий куток куреня. Султан лежав на порозі, вдивлявся в ніч і зрідка тихо гарчав.
А навкруги — густа, темна тиша. Лише сюрчать коники, пищить миша в курені та десь страшним реготом обзивається сова.
Раптом Султан підвів голову, сердито загарчав і пошелестів кудись по баштану. Захарко аж затрясся. Хотів покликать собаку, але побоявся.
Довгенько сидів і чекав.
Ось йому здалося, що хтось обережно ходить навколо куреня, шелестить турецьким просом... Далі чути, як хтось розгрібає ззаду курінь... Здалося, що вже простяг чорну руку, щоб ухопити його... Хлопець не витримує, стрілою вилітає з куреня і в розпачі гукає: «Султан! Султан!»
З проса вийшов собака, щось тримаючи в зубах. Захарко придивився: то була торбинка, яку мама залишила з хлібом і салом. Переляк почав відходити.
— То це ти мене так налякав, ворюго? — звернувся до собаки и одрізав йому шматок хліба з салом.
Захарко знову поліз у курінь. Торбинку з харчами поклав під голову. Ліг і вкрився рваною свитиною. «Мабуть, мама уже не приїдуть»,— подумав з болем, дивлячись у сірий трикутник дверей, в якому маячила голова й насторожені вуха Султана.
Почав уже дрімати, коли щось блиснуло жовто-зеленим вогнем, аж стало видно головаті соняшники, що росли на баштані. А потім загуркотіло так, наче хто гнався порожнім возом по грудках. «Буде гроза»,— подумав з острахом. Захарко дуже боявся грому й блискавиці, бо сам бачив, як торік на вигоні небесна стріла розколола й посмалила акацію і вбила корову. Він укутався з головою, щоб не бачити блискавки й не чути грому. За куренем шуміло високе просо. Згадав маму, Ганю, і защеміло в грудях...
Раптом на шляху, що проходив повз їхній баштан, весело зацокотіли колеса. Схопився, почав прислухатися. Дзвін коліс наближався. «Мама їдуть!»— подумав з радістю. Та в цю мить на шляху почувся страшний крик:
— Стій, голодранцю! — і завмер стукіт коліс.
— Но!!
— Стій, тобі говорять!
— Не підходь!
— Злізай!
— Не підходь, заколю!!
— Злізай, активісте!
— Люди-и-и, рятуйте-е-е! Бандити-и-и!! — заволав хтось, аж Султан загавкав.
Два лунких постріли пронизали ніч. Крики на шляху стихли. Тільки чути було дзвін кінських копит, що віддалявся. Захарко обома руками охопив Султана. «Когось убили бандити»,— подумав, вицокуючи з переляку зубами.
Страшний спалах різонув темряву, наче загорілось і небо, й баштан, і курінь. Грізно над степом прокотився грім, і важкі краплі камінцями зашуміли по куреню. Потім стало темно-темно. Але що це?.. Захаркові здалося, ніби на шляху щось горить. «Мабуть, блискавка запалила копицю»,— подумав.
Тим часом вогонь здіймався все вище й вище. Хлопець гіритулився до собаки й завмер. Так минали важкі, як скелі, хвилини. Раптом Захарко почув стогін біля вогню... Потім — розпачливе благання: «Люди-и, рятуйте-е-е!»
Хлопець здригнувся. В його маленьких грудях борікалися страх і біль за чиєсь життя. Здавалось, один голос говорив: «Іди допоможи!» А другий: «Не смій! Уб'ють!» А на шляху знову почулося: «Рятуйте-е-е!»
— Султан, за мною!—гукнув, долаючи страх. І, затиснувши в руці ножика, побіг.
Шумів на баштані дощ. Вірьовками хапало за босі ноги міцне гарбузиння, їжаками коловся купчастий курай, але Захарко ні на що не зважав.
На шляху побачив страшну картину. Горіло сіно, міцно ув'язане на перекинутому возі. А поруч корчився закривавлений чоловік, скручений і прив'язаний ремінними віжками до колеса. Полум'я вже лизало його ноги, озуті в чоботи. Він глянув на хлопця божевільними очима і прохрипів, булькаючи кров'ю: «Рятуйте-е».
Затуляючись від пекучого полум'я, Захарко в одну мить поперерізав реміння. Чоловік, відчувши, що в нього вільні руки, відповз від палаючого воза й знепритомнів.
Страшенно загорілося небо, тисячами гармат ударив грім — і впала холодна, змішана з градом злива. Та Захарко нічого не помічав. Він скинув з пораненого гарячі чоботи, погасив на штанах вогонь. Зняв із себе мокру сорочку і затулив нею дві рани на грудях потерпілого, що струмували кров'ю. Султан стояв поруч, дивився на пораненого, на полум'я, що під дощем пригасало, і жалібно скиглив.
— Дядю, дядю! — покликав хлопець. Але той не обзивався. «Що ж його робити?» — безпорадно думав хлопець.
Поранений застогнав, з рота забулькала густа кров. Захарко кинувся до куреня. Вхопив свитину, зв'язав три соняшцики. Розставив їх над головою пораненого і зверху накинув свитку. Потім на гнувсь і гукнув:
— Дядю, потерпіть, я збігаю в село!
Горіло, кололось, тріскалося небо. Дощ із градом сік хлопця в обличчя, нещадно бив по голій спині і грудях. Ураганний вітер з корінням виривав соняшники і кидав на залитий водою шлях. Здавалось, якась страшна, невидима сила хотіла зупинити малого.
Скиглив Султан, обминаючи великі калюжі. В яру клекотіла, ревла чорна, як смола, вода. Та Захарко безстрашно кинувся по пояс у бурхливу течію. Султан жалібно скавучав і плив за своїм маленьким другом.
Ось у сяйві блискавиць показалось принишкле, прибите громами село. Це додало хлопцеві сил, і він побіг прямо до сільради.
У вікнах світилося. Біля дерев крутились під дощем четверо осідланих коней. Захарко вскочив у приміщення. Там сиділо кілька озброєних чоловіків і курили. Побачивши напівголого, забризканого гряззю хлопця з ножиком у руці, всі схопились.
— Захарку, що з тобою? — кинувся голова сільської ради Тихон Мартинович.
— Там... біля нашого баштану... якийсь чоловік помирає... Бандити підстрелили й запалили! — ледве вимовив хлопець.
— Никоне! — наказав голова. — Бери зайвого коня і давай сюди лікаря! Костю, запрягай воза! А ти, Захарку, йди додому спочивати. Спасибі, що повідомив.
— Дядьку Тихоне, поранений лежить проти воза, перекинутого на шляху!..
— Знайдемо, Захарку! — І, накинувши на малого скатертину, якою був застелений стіл, вийшов з ним надвір.
Вкрай стомлений і знесилений, Захарко, кутаючись у скатертину, пішов із Султаном додому.
Мати відчинила двері. Побачила сина, обняла, поцілувала і мовила крізь сльози:
— Наша Ганнуся захворіла... Тиф... Горить як свічечка... Тому я й не приїхала...
...А вранці все село тільки й говорило про того врятованого чоловіка. Це був колгоспник із сусіднього хутора Круглого. Віз продавати сіно колишніми куркульськими кіньми. Син куркуля, який був у банді, кілька разів погрожував у записках, що вб'є. його. І нарешті підстеріг...
Після тої страшної події друзі називали Захарка героєм. Навіть дорослі чемно вітались, хоч йому було тільки десять років. А голова сільради Тихон Мартинович подарував Захаркові краму на нову сорочку й штани.
* * *
Книги Є. С. Кравченка
Латай
Це колись давно так звався наш пес. Знайшли ми його з братом у старому глинищі, в багнюці. Видно, хтось хотів утопити. Витягли, принесли додому. Викупали, нагодували. І через те, що цуценя було біле і в чорних латках, назвали його Латай.
Саме на той час жило в нас зайченя з пораненою лапкою. Дід Максим приніс його із степу і сказав:
— Оце, хлопці, беріть і доглядайте... Косив траву і ненароком підрізав... І як це я так необережно?.. Давайте йому молока, свіженької травиці і сиру. Кажуть, що від сиру швидше зростаються кістки.
Дід перев'язав зайченяті лапку, а ми приготували їжу.
Спочатку вухате боялось, ховалося під ліжко, в кущі і відмовлялося їсти. А далі почало звикати: пило молоко, їло сир, траву, капусту. А ще далі так звикло, що коли корова приходила з череди і мати бралась за дійницю, воно стрибало слідом.
Ми з братом дуже раділи.
А тут до однієї радості приєдналася й друга — маленький Латай. Почали ми годувати їх обох разом. Спочатку вони не дружили. Вірніше, зайчик боявся цуцика. Бо той був жвавий, любив погратися. Ліз до вухатого борюкатися. А воно мало зовсім інший характер: любило тихенько посидіти під кущем, пострибати по зеленій травиці.
Але з часом зайченя все менше полохалось Ла-тая. Він бігає навколо нього, перекидається, гавкає, а воно тільки сидить, спостерігає і вже не тікає. А за місяць-півтора вони так здружилися, що їли з однієї миски молоко, разом ходили на прогулянку. Навіть спали вкупі в халабуді, яку ми для них зробили.
Латай швидко ріс. Із недавнього маленького миршавого цуценяти він став справжнім собакою — довгоногим, вухатим, хвостатим і голосистим!
Підростало й зайченя. Рана зовсім загоїлась, та, видно, кісточки зрослися неправильно, і воно здорово шкандибало.
Хоч літо наближалось до кінця, але стояли теплі погожі дні і ночі. Ми з братом спали надворі під розкішною старою акацією. Ліжком у нас був ящик з воза, вимощений пахучим сіном. Вночі ми нічого не боялись, бо поруч з нами, у халабуді, спав Латай із зайцем.
Одного разу дід Максим і каже:
— Хлопці, зайченя вже стало дорослим, час і в степ випускати... На волю.
— Дідусю, хай буде в нас,— кажемо. — У нього лапка крива... Хтось може легко впіймати. Хай хоч шкандибати перестане. — Нам дуже не хотілось розлучатися з таким ніжним, смирним, хорошим зайчиком.
А дід:
— Там же в нього, десь у степу, тато й мама... Шукають, чекають, плачуть за ним... Та й він сумує, тільки сказати не може.
А третьої ночі після цієї розмови зайця нашого не стало... Чи то дід випустив, чи сам утік... Зажурилися ми з братом, мало не плачемо. Винишпорили подвір'я, зазирали в кожну шпарку, перевірили кожен кущик на городі, сусідів розпитували. Шукали в полі: наша хата стояла край села. І Латай з нами ходив. Обнюхував кожен кущик бур'яну, заглядав у кожну ямку. А зайця — нема...
Дід Максим помітив наш смуток і тихо сказав:
— І чого ви, діти, так рюмсаєте? Все одно його не сьогодні, так завтра треба було випустити. Всяке живе створіння понад усе любить волю... Коли б це, боронь боже, комусь із вас хтось покалічив ногу, ще й до батьків не пускав, — з медом було б?.. Отак і зайцеві.
Дідові слова нас трохи заспокоїли. А все ж надіялись, що наш добрий вухатий друг обов'язково прийде. Хоч навідати, а прийде. Ми ж його так любили, жаліли, доглядали...
Та заєць не з'являвся, хоч минуло більше місяця. І ми всю свою любов віддавали Латаєві, Боялися, щоб і він не втік. Годували добре, навчили «служити», ходити на задніх лапах. Він усе чисто розумів! Скажемо: «Латай, зажени качок на став!» — заганяє. Нацькує мати на курей у городі, так він чужих виганяє, аж пір'я з них летить, а своїх не чіпає. Інколи корова, ідучи з череди, заскочить у город — Латай виганяє. Дуже розумний і потішний був. Брат казав, що собака, мабуть, скоро почне говорити... Навіть дід Максим зауважив:
— Ваш Латай, видно, не простий собака, а породистий, бо з великим понятієм...
Був наш Латай дуже чесний: ніякої шкоди не робив, не ліз до столу, коли сідали їсти. Нічого без дозволу не брав. Ми навіть перевіряли його чесність. Брат одрізав кусень сала, поклав перед ним і наказав, посварившись пальцем:
— Не чіпай! — І до мене: — Тепер пішли походимо по городу— чи зачепить сало?
Довгенько бродили ми. їли помідори, паслін. Прийшли до Латая, а він лежить, притуливши носа до самого сала, але не їсть. За таку чесність ми й віддали йому сало.
Дуже любив наш Латай каченят і курчат. Завжди стояв біля них на сторожі. Побачить, що шуліка почне кружляти, зразу ж гавкає вгору, наче попереджає про небезпеку.
Одного разу пішли ми з мамою на баштан. Вдома, крім Латая, не залишилось нікого. На баштані захопила нас страшна гроза. Сидимо в діда в курені, а мати бідкається:
— Пропали бідні курчатка... Потопляться... Хто їх зажене, хто врятує?.. І та дурноверха квочка кинула їх передчасно...
Коли випогодилось, поспішили ми додому. Приходимо. Все подвір'я залито водою, а на городі — справжнє море. Курчат не видно. Покликала мати Латая раз, вдруге, втретє... Не з'являється і не обзивається.
— Мабуть, і він, бідолаха, втопився, така ж злива була...
Підходимо до його халабуди. Дивимось і очам не віримо... Лежить наш Латай наполовину у воді, а на ньому сидять двадцять двоє маленьких курчат.
— То ж він боявся вибігти, навіть обізватися, щоб не сполохати їх,— промовила мати й почала збирати в пелену маленьких і сухеньких курчат. І так ніжно промовила до Латая: — Спасибі тобі, дорога моя квочечко, що врятував курчаток. Хлопці, дайте йому за це глек молока!
З того часу і прозвали ми Латая Квочкою.
* * *
Письменник Євген Сергійович Кравченко
Перше полювання
Жив у сусідах з нами старий мисливець дід Омелько Гаврилаш. Було в нього дві хортиці — Пальма і Пулька і ще два лахматих собаки. Щоосені він ловив багато зайців, інколи й лисицю приносив. Дідок був низенький на зріст, худий, зігнутий, наче весь час націлявся підняти вловленого зайця. Одяг на ньому був із заячих шкурок: кожушок, штани, рукавиці, а із заячою шапкою він навіть улітку не розлучався. Тільки постоли були із сириці.
Стояла пізня осінь. Давно відлетіли пташки в теплі краї. Лише горобці зграйками налітали на почорнілі соняшники та ґави поважно ходили по стернях.
Якось надвечір, коли яром кошлатився туман, дід Омелько проходив біля нашого двору з двома зайцями на плечах. Ми з братом зразу ж підбігли.
— Діду Омельку,— запитав Сергій,— де ви вловили таких гарних?
— Де вловив, там уже їх немає,— відповів старий. Він ніколи нікому не казав, де вловив і скільки. Навіть повертався з полювання завжди ввечері, щоб мало хто бачив.
— А як ви їх упіймали? — питаємо.
— Не я впіймав, а хорти.
— Дідусю,— звернувся вже я,— а ви нам не позичите на день Пальму або Пульку? Хочемо піти на полювання!
— Дивись ти, чого забажали: Пальму або Пульку... Я хоч і обох дам, та діла все одно не буде!
— Чому!
— А тому... Хорт —це вам не собака... Це така тварина, що нею треба вміти правити... Чуєте, це вам не собака...
Ми почали напосідати дужче, і він відповів так:
— Навіщо вам хортиці? Маєте породистого собаку— з ним і полюйте!
Дідові Омелькові дуже подобався наш Латай. Він навіть давав за нього два зайці, та ми не хотіли брати.
— Хіба собака може вловити зайця? — питаємо.
— Ого-го! — каже дід. — Сьогодні, коли хочете знати, обох зайців упіймали мої собаки. Хорти їх трохи приморили, а собаки й зцапали. Обох зцапали!
Чи правду старий казав, чи, може, щоб тільки від нас відчепитися, але ми повірили. І вирішили завтра ж піти з Латаєм на полювання.
— І що там такого в тих хортах? — казав брат.— Худющі, аж ребра видно, тонконогі і весь час трусяться. От наш Латай!.. Прямо як тигр! З ним не лише на зайців — на вовків можна йти. Йому тільки гукни: «Латай, візьми!» — і чорта наздожене!
Ще звечора попросили в мами дозволу йти на полювання. Повечеряли й рано полягали спати. Обидва були певні, що завтра Латай упіймає нам зайця.
Ранок був свіжий, прозорий. Ми нагодували добре собаку, самі поснідали. Прихопили в кишені пирогів і пішли.
Ідемо скошеним полем. Весело шелестить стерня під ногами. І нам весело. Ось уже й село сховалось, і наші верби, що росли над криницею. Тільки вітряк на пагорбі вимахує крилами, наче каже: «Хлопці, далеко не заходьте!»
Латай бігає попереду. Щось нюхає, полохає куріпок, заглядає в кожну ховрашину чи мишачу нірку. А що вже кущі,— так пильно оглядає, що там не тільки заєць, а й миша не сховалася б від нього!
— Побачиш,— каже брат,— Латай обов'язково нанюхає зайця! Глянь, як береться... Недарма дід?Гаврилаш говорив. І нагодували ми його добре: я дав йому піввідра мамалиґи з сироваткою!
Перетнули кукурудзяне поле. Хтось сказав, що зайці дуже полюбляють на ньому спочивати. Але, як не приглядалися, жодного зайця не сполохали.
Пішли ріллею, думаємо, може, в глибоких борознах вухаті ховаються. Ходили-ходили — нема. З'їли по пирогу, пригостили й Латая.
Натрапили нарешті на дуже забур'янену ниву: видно, гречка залишилась нескошеною.
— Ну,— каже Сергій,— аж тут ми повинні знайти. Зайці люблять ховатися в бур'яні: є що їсти, і видно, коли наближається мисливець.
Ідемо обережно, розмовляємо тихо, коли раптом наш Латай як гавкне, як стрибне! Дивимось: вискочив великий сивий заєць. Ми завмерли від радості.
— Латай, візьми!!—гукаємо щосили і біжимо слідом.
Заєць підстрибує, плутається в бур'янах, намагається вискочити на стерню. А Латай напосідає, от-от ухопить. А ми кричимо: «Латай, візьми!»
Ось сірий вискочив на стерню і попрямував у долину. Собака =— за ним, і вмить їх обох не стало видно.
Біжимо по Латаєвих слідах, уже сил не вистачає, жарко стало, дихать нічим. Брат на ходу скинув свитку, скинув і я. Біжимо! Ген по той бік долини знову показалися заєць і Латай, що відстав від здобичі не більше як на три метри. Біжимо! Уже й крикнути не можемо «Латай, візьми!» Духу не вистачає.
— Швидше давай! — гукнув брат і кинув шапку в бур'ян.
Я зробив те ж саме, бо страшенно жарко було, і помчали далі.
Знову заєць і собака зникли з очей.
— Роззуваймось! — каже Сергій. — Інакше не доженемо!
Присіли на мить, поскидали чоботи і — вперед!
Довго кружляв сірий, робив різні обманні рухи, викрутаси. Та Латай не відставав, навпаки, все наближався. Ось на самому горбочку наздогнав, повалив зайця. Став над ним і крутить хвостом, наче підкликає нас.
Ми вже зовсім вибились із сил, але біжимо! Така ж радість: собака зайця впіймав!
Прибігли. Дивимось, стоїть наш Латай над вухатим, важко дихає і тільки хвостом крутить. А сам — тоненький-тоненький зробився, як дідова Омелькова хортиця. Ми до зайця — не втікає. Лежить, як заворожений, і тільки дрібно-дрібно тремтить... Брат узяв на руки — не пручається. Почали приглядатись до нього: одна задня лапка крива, а друга — кровоточить: видно, недавно прострелена.
— Так це ж наш зайчик! — кажу. — Той, що з маленького вигодували!
Аж тоді ми догадались, чому Латай навіть не придавив його: упізнав, мабуть.
Радості нашій не було меж: знайшовся зайчик, що колись улітку втік.
— Ну, тепер,— радимось,— уже ми його не випустимо. Адже покалічені обидві задні лапки: легко зможуть собаки впіймати або мисливці підстрелити.
Вечоріло. Почався колючий холодний дощ. Нам стало зимно, і ми згадали про свої свитки, чоботи й шапки. А де ж їх шукати?.. Забули, де поскидали. До того ж скільки бігали по полю.
Довго шукали ми одяг. Уже зовсім стемніло, коли нам пощастило знайти свитки й шапки. Вирішили бігти додому без чобіт, щоб поночі не заблудити.
Ноги змерзли. Та й покололи ми їх, подряпали. Зате настрій був такий веселий, хоч співай! Ще б пак, знайшли свого улюбленого зайця!
У хаті вже світилося. Зайшли.
— Де це ви так довго барилися? — накинулась мати. — Я вже хтозна-що передумала....
— Зайця нашого ловили,— каже брат. — Ось гляньте, який гарненький! — і передав матері зайця.
А про чоботи мовчимо. При світлі каганця вона й не помітила, що ми босі.
Узяв зайця на руки й дід Максим. Погладив, обдивився й каже:
— Виріс добре... Жаль, що в нього й друга лапка поранена,— і почав перев'язувати.
— Мамо, дідусю,—почали ми благати,—давайте залишимо його в нас хоч на зиму! Жаль, коли хтось упіймає або підстрелить...
І дід, і мама погодились.
А вранці, тільки-но почало сіріти, ми з Сергієм узяли Латая і босими двигнули шукати чоботи. Хоч і померзли ноги, а таки знайшли!
* * *
Поєдинок з гадюкою
Стояв червень місяць — гаряча пора сіножаті. Одного раннього ранку зайшов батько у садок, де ми спали з братом Сергієм, і каже:
— Хлопці, а хто з вас хоче їхати сіно косити?
Першим озвався брат:
— Я!..
— І я! — кажу, хоч страшенно хотілося спати. А тато:
— Так ото вставайте, вмивайтесь, снідайте, й поїдемо.
Сон як рукою зняло. Схопились, повмивалися холодною водою. Мати напоїла молоком. І за кілька хвилин ми вже сиділи на возі, вицокуючи зубами від вранішньої прохолоди.
На возі лежали коси, вила, граблі. А в сіні були вмощені барильце з водою і сіра торбина з харчами. Дід Максим запрягав коней.
— Дідусю, а Латая візьмемо? — запитав брат.
— Обов'язково! — каже дід. — Хай квіти, трави понюхає, ховрахів пополохає. А може, дасть бог, і зайця якого вловить. Пам'ятаєте, як торік ви ходили на полювання? — і посміхнувся в бороду.
Латай уже крутився біля воза, махаючи широким, як віник, хвостом. І, здавалось, прикидав, у який бік будуть їхати, бо завжди любив бігти попереду.
Дід і тато посідали на воза, й ми поїхали.
Із-за м'якого зеленого обрію посміхалось веселе сонце. Воно щедро бризкало теплими світло-рожевими фарбами на похилі жита й пшениці, на барвисті, як килими, сінокоси. В чистому небі співали незримі пташки.
А Латай наш таке виробляє!.. То купається в густому росяному житі, то ганяє за пташками, то качається на придорожній траві, то розграбує ховрашині нори. Ми з братом милуємося собакою, а батько з дідом ведуть немудру хліборобську розмову.
— Це ж чия така пшениця, що аж вилягла? — питає дід.
— Звісно, багатія Цибульського,— відповів батько.— Добрий шмат: десятин вісім.
— Пудів по двісті візьме?
— Якщо не більше. Вся ж по чорному пару...
— А то чия латка не виорана, бур'яном заросла?
Солдатки Насті Ковтунки. Чоловік на війні склав голову за царя й поміщиків... А без хазяїна, як кажуть, і нива плаче,— якось сумно промовив батько. — Оце хоч допоможемо їй сіно скосити. А то хотіла вже багачам віддавати за половину. А трава ж там, біля Вовчого Яру, як вода!
Ось і Вовчий Яр. Він був ущерть налитий прозорим блакитним туманом, з якого, як із моря, виринало громаддя скель: сірих, рожевих, зелених. Праворуч від яру, в розлогій долині простелилися буйні трави, розшиті різними барвами квітів. Подекуди вже височіли копиці скошеного й складеного сіна.
Зупинились. Випрягли коней, пустили пастись. Дід ладнав, мантачив коси. Батько пройшовсь, відшукав кілки-позначки Настиної ниви, переміряв її широкими кроками. А ми з Латаєм пішли густими, ще росяними травами з надією знайти перепелині яєчка або зайченя впіймати, таке, як колись дід приніс із поля.
В небі співали жайворонки, кружляли шуліки, наче на нитках висіли кібці. Вони падали вниз так раптово, наче ті нитки незримі обривалися. А навкруги так пахло, аж дух забивало!
Ось дід помантачив коси й до тата:
— Що ж, почнемо з божою поміччю? — І, широко перехрестившись, легко повів косою.
За ним узяв ручку батько. І задзвеніли, заспівали в ранковій пахучій тиші коси. Рівними барвистими рядками лягали товсті покоси. Ми йшли слідом за косарями. їли солодкі козельці й пильно оглядали стерню. Усе сподівалися знайти пташині яєчка.
Тато зупинився й каже: .
— Даремно, хлопці, шукаєте. Пташенята давно вже вилупились і ото виспівують у небі. Чуєте?.. Навіть десь перепел кричить: «Не шукай, не шукай...» Краще зробіть от що... Підіть до Вовчого Яру, там уже повинні бути спілі полуниці. Тільки вглиб не заходьте, шукайте над яром.
— Чому вглиб не заходити? — питаємо.
Бо там у скелях гадюки водяться. Так що глядіть...
— Побігли ми. Високі трави приємно лоскотали наші босі ноги, бризкали аж на обличчя холодною пахучою росою. Над яром, серед рожево-бузкового плеса безсмертників, зупинились.
— Як тут гарно!—в захопленні промовив брат.— А он там, подивись, на галявині між скелями які красиві червоні маки! От якби не гадюки — нарвали б... — Раптом він пригнувся до мене: — Глянь, полуниці!
Серед безсмертників справді було стільки ягід, наче хтось розсипав безліч низок червоного намиста: крупного, середнього і зовсім дрібненького. Ми так і накинулись на ягоди, забувши про все на світі.
Підійшов Латай. Він довго з цікавістю заглядав нам у роти, наче хотів дізнатися, чим ми так смакуємо. Я кинув йому велику ягоду, він упіймав на льоту. Розжував, якось наче скривився й викинув. І глянув на нас такими очима, наче хотів сказати: «І що в них смачного знайшли?»
Сонце підіймалося все вище. Голосніше виспівували у небі жайворонки, весело снували над квітами джмелі і бджоли, а в повітрі тріпотілися різноколірні метелики. Тато з дідом уже роздяглися до білих сорочок і видзвонювали косами. А ми їли полуниці.
Латай ходив по травах, нюхав квіти, гавкав на пташок, розгрібав ховрашині нори. Нарешті все це йому набридло. Підійшов, ліг недалеко від нас і почав качатись.
Коли чуємо: він як загарчить, потім як загавкає! Дивимось, як стрибне — то в один бік, то в другий. Потім підкинув угору щось схоже на покручений канат. Знову як загавкає, як заскиглить, як закрутить головою! І почав ніби щось розривати.
Кинулись до нього. Дивимось: лежить у траві розтерзана сіра гадюка, лише хвіст часто звивається. Латай одійшов од неї і подивився на нас розумними і наче винуватими очима.
— Глянь,— каже з тривогою брат. — А в Латая кров на губі, наче роздушена ягода.
— Тікаймо відсіля,— кажу,—^ бо й нас гадюки покусають!
Страшенно налякані, кинулися до воза. Покликали й собаку. Розповіли про все дідові й татові; Батько подивився на губу собаки, погладив його і промовив:
— Що, Латайчику, покусала гадина?
Латай глянув на нього сумними очима і тихо заскиглив, наче скаржився. Я дав йому шматочок бринзи — одвернувся. Брат одрізав сала — і не понюхав. Лише крутнув хвостом і пішов прямо до Вовчого Яру. Дід і каже:
— То вже їсти не буде, коли гадюка вкусила.
Ми з братом кинулися слідом за Латаєм. Кликали, кликали — не зупинився. Лише раз оглянувся й зник у яру.
Сіли ми під возом і заплакали. А брат крізь сльози:
— Бідний Латай, нас урятував, а сам постраждав... Це ж його там у скелях ще гадюки покусають...
Уже й сіно докосили, і вечірні тіні почали падати на степи, а собака не повертався..
Дуже засмученими їхали ми додому. Глянув на нас дід Максим і каже:
— А ви не журіться, хлопці. Латай вилікується і прийде. От побачите, прийде!
Та ми дідові не вірили. Лише схлипували й згадували, як ми його ще з маленького виростили.
...Минало літо, а рятівник наш не повертався. Кілька разів тато верхи їздив у Вовчий Яр. Шукав, людей розпитував. Казали, що бачили якогось здорового рябого собаку. Ходив у яру: чи трави якісь ївт чи росу спивав... Кликали — тікає.
Нам з братом ще важче ставало від таких звісток.
Почалася осінь. Якось сиділи ми всією сім'єю надворі біля кабиці й вечеряли. Дивимось — і очам не віримо: підходить наш Латай. Худющий, шерсть настовбурчена, хвіст опущений і сам ледве лапи переставляє. А очі такі розумні й милі, що. здавалось, він от-от щось розкаже.
Ми всі зраділи. Кинулись до нього, обнімаємо, гладимо! А мати зразу йому — миску галушок! З'їв,, геть і посуд вилизав! А дід Максим:
— Я ж казав, що прийде,— і прийшов. Вилікувався і прийшов!
— Чим же він лікувався? — питаємо.
— Еге,— каже дід,— собаки розумні тварини. Вони знають таке зілля, що допомагає від гадючої отрути!
— Як же вони знають? — допитуємось.
— Нутром чують... От коли я ще в пана чабанував, теж був такий випадок. — І почав розповідати.
А біля нас блаженно розкинувся на споришу Латай і помахував хвостом. Здавалось, що й він слухав цікаву дідову розповідь.
* * *
Книги Є. С. Кравченка
На гiрськiй заставi
Мій старший брат Павло служить на прикордонній заставі в Карпатських горах. Якось перед Жовтневими святами мама заскучала за ним і каже до тата:
— Михайле, ти собі як хочеш, а я провідаю сина. Щось від нього довго листів нема... І сни погані сняться... Може, з ним щось трапилось?..
Тато не став заперечувати. Упросився і я поїхати, побачити Павла і Карпатські гори, які ми саме вивчаємо з географії.
...І ось ми вже на заставі. Привіз нас з вокзалу шофер-прикордонник пізненько. Ніч була темна, ще й дощ ішов. Так я нічого й не побачив дорогою. Мама ночувала в одної колгоспниці, а я з Павлом — разом з прикордонниками.
Спав міцно. Вночі вчувалось, наче десь хтось ходив, наче десь далеко стріляли. Та я навіть очей не розплющував.
А вранці почув голос Павла:
— Юрку, підйом!
Прокидаюсь, дивлюся у вікно: стоїть височенна стіна, вкрита золотаво-срібним килимом. Схоплююсь і питаю:
— Павле, що то за стіна?
— Не стіна,— каже,— а гора, вкрита лісом. Ходімо вмиватися.
Він стояв переді мною без сорочки, лише в штанях і чоботях. Широкоплечий, мускулистий, засмаглий, як спортсмен, і посміхався.
Я хотів теж іти без сорочки, але брат заперечив:
— Одягнися, умивальник надворі. Глянь, аж біло на листях. Вночі був мороз.
Пішли вмиватися. Над вершечками високих гір, які наче диміли, поволі підіймалося сонце. Глянув я навкруги — аж дух захопило! Тут усе було не так, як у нас на Миколаївщині. Здавалось, що й сонце не з того боку зійшло. І скрізь — гори, гори й гори. То золотаві, як велетенські скирти соломи, то фіолетові, наче по них зацвіли півники, то чорні, як рілля. А в чистому небі кружляли якісь великі птахи.
Умивальник стояв за спортивним майданчиком. Павло довго вмивався, обхлюпувався крижаною водою, аж мені стало холодно. Витерся білим волохатим рушником і до мене:
— Ану, Юрку, за мною! — і щосили побіг.?Тільки ми до воріт, як назустріч мама. Глянула на Павла і в долоні сплеснула:
— Сину, ти що, хочеш хвороби дістати? Мороз, аж біло, а він без сорочки і з мокрим чубом! — і почала знімати свою ватянку.
— Не бійтеся, мамо,— заспокоїв її Павло,— саме через отаке гартування до нас ніякі хвороби й простуди не пристають!
Зайшли ми до приміщення. Павло одягнувся, причесався. Увійшов молодий старшина в начищених до блиску чоботях і до мами:
— Як спалося, Маріє Семенівно?
— Спасибі, спалося добре, — відповіла. — От тільки вночі страшенно валували собаки. Хазяйка сказала, що то, мабуть, ведмеді до веприків підкрадалися.
— А що таке веприки? — питаю.
— Це тут на поросят так кажуть,— пояснив Павло.
Старшина повів нас до їдальні. Вона була чиста, затишна. У два ряди стояли невеликі столики, заслані білими скатерками. Молоді прикордонники їли гречану кашу. На нашому столі вже також парувала каша і смачно пахли котлети.
Поснідали. Павло запитав маму, коли збираємось їхати додому.
— Думаю сьогодні ввечері й на поїзд,— відповіла. — Треба поспішати: скоро свята Жовтневі. Та й робота в колгоспі і вдома. А Юрці — в школу... Я рада, що побачила тебе живим і здоровим. Тільки, прошу тебе, не бігай по морозі без сорочки!
Павло посміхнувся й каже:
— Коли так, ходімо зразу ж у гори. Я сьогодні вільний до самого вечора.
Пригрівало сонце, зникала паморозь. Від застави ми спустилися по кам'яних сходах до невеличкої кипучої річки і пішли берегом угору.
— Ти бачиш, яке мале, мілке, а таке швидке й неспокійне,— промовила мама, дивлячись на річку.
А Павло:
— Тут вони всі малі й неспокійні. Але вода чудова, як мінеральна. І риба смачна водиться: форель.
— Риба?.. Отут у каміннях, на такій мілині? — здивувалася мама. — Вперше чую!..
— Ще й яка риба! — промовив Павло. — Закинеш вудочку — і є грамів п'ятсот, шістсот!..
Ледве помітна стежка од річки завернула круто вгору. Обабіч стояли велетенські дерева з сивими стовбурами, як у осокорів.
— Оце ростуть буки,— пояснював Павло. — Краса, гордість і багатство цього гірського краю. Бук іде на самі дорогі меблі.
Стежка повела через густі зарості лісової малини. В жовтому листі палахкотіли великі червоні ягоди. А Павло, як екскурсовод, пояснював:
— Це в нас малиновий край. Тут улітку стільки ягід, що колгоспники не встигають збирати. — І почав нам рвати малину.
Незабаром увійшли в такий густий ліс, що стало темно, наче сонце зайшло. Я озирнувся й тихо питаю брата:
— А звірі тут є?
— Ого-го, ще й скільки! Ведмеді, вовки, дикі свині, рисі... Звіря тут вистачає.
— А на прикордонників не нападають? — з острахом запитала мама.
Павло помовчав і каже:
— Інколи буває... От перед вашим приїздом на нашого старшину напали два ведмеді. Так він одного вбив, а другий утік. Але, як правило, ведмідь, коли його не чіпати, на людину не кинеться. Туди далі вгору по річці стоять кілька хат лісорубів. А через річку лежить бук, повалений бурею. Він править людям за місток. І ось, розказували, до крайньої хати унадився старий ведмідь. Прийде, обнюхає подвір'я, походить, з'їсть, що знайде, і повертається до лісу. Ніякої шкоди не робив. Не чіпав ні овець, ні свиней, ні телят. Помітила хазяйка, що він такий чесний, і почала навіть підгодовувати. І ото щоранку прийде Мишко, поснідає — і в гори. На нього навіть мисливці не полювали: жаліли знищувать такого мирного звіра. Так довгенько тривало.
А одного літнього дня трапилось таке. Вранці косолапий прийшов, поснідав біля хати та й повернув до лісу. Саме в той час ішла додому з ягодами восьмирічна донька лісоруба. Зустрілися вони посеред того букового містка. Розминутися було ніяк. Ведмідь узяв дівчинку під пахву й поніс. Побачили батьки, з переляку наробили галасу! Але даремно. Мишко переніс її через місток, поставив на землю, а сам пішов далі. І так, розказували, легенько переніс, що навіть не придушив, не шкрябнув дівчинку.
А мама сказала:
— І звірина має серце й душу, коли до неї полю дськи ставитись...
Іти ставало все важче. Мама зупинялась, віддихувалась і весь час боязко озиралась. Мабуть, як і я, боялась звірів. А Павло — хоч би що!.. І не стомився, і не боявся. Весь час розповідав, показував, жартував, сміявся.
Раптом у мене задзвеніло в вухах і пішла носом кров. Зупинились над струмочком, що перетинав стежку. Мама сіла на камінь, а я почав полоскати носа холодною водою.
Павло й каже:
— Що то без звички... Ми ж знаходимось на висоті більше кілометра над рівнем моря. Тому й дихати важче, і кров у Юри пішла.
Я затамував кров, і ми вийшли на широку галявину, на якій стояли копиці скошеного сіна, схожі на глечики, перекинуті вверх дном. Звідси відкрилась чарівна картина гір. Вони нагадували величезні кольорові кургани. Було сонячно й далеко видно. На галявинах виднілись маленькі хатки. Сірими й чорними тінями рухались великі отари овець. І мені згадалась пісня, яку ми в школі співаємо:
Вівці мої, вівці,
Вівці та барани,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане...
— Як же й гарно тут! — промовила мама, оглядаючи гори й долини. — Правду ти, сину, писав. А ото ж, мабуть, під горою кукурудзу збирають, картоплю копають. У таких горах — і росте. Що то значить докласти рук і вміння.
Почали спускатися вниз. Тут уже зовсім інші були дерева: замість буків росли березові гаї, зарос ті ліщини.
Підійшли до широкої смуги, всипаної жовтим піском. Вона була рівна і десь далеко ховалась у заростях.
— Що це за дорога? — питаю.
— Спеціально насипана,— каже Павло. — Коли проходить порушник кордону — залишає відбитки ніг. Тоді його легше розшукати. — І почав пильно оглядати гладенько заволочену смугу. — А сліди бувають дуже хитрі. Порушники, щоб замаскуватись, прив'язують до ніг коров'ячі ратиці, ведмежі лапи або підв'язують взуття назад носками. Та все одно потрапляють до наших рук.
Пройшли трохи понад смугою. Павло показав на два смугастих стовпчики й каже:
— А то вже лінія кордону. Ми тут межуємо з трьома братніми країнами соціалізму: Угорщиною, Чехословаччиною й Польщею.
А мама:
— І зустрічаєтесь чи хоч бачитесь із їхніми прикордонниками?
— А чому ж? Зустрічаємось, здоровкаємось, подружньому розмовляємо,— відповів Павло і повів нас круто вниз.
— Сину,— запитала мама,— а чому це так?.. Ось уже скільки часу ми ходимо біля самого кордону, а жодного солдата не побачили.
— Зате вони нас добре бачать,— посміхнувся Павло.
Ішли чагарниками над глибоким проваллям. Я тільки зібрався розпитать Павла про шпигунів, як десь унизу почулось дике поросяче верещання й розпачливий жіночий крик:
— Куди ти, бісова душа! Покинь! Людоньки, допоможіть!!
Павло кинувся крізь чагарник, ми — за ним. Внизу під горою біля врослої в землю хатини метушилася жінка в чорній хустині. Вона хапала каміння, на когось кидала і просила допомоги.
— Що там, Павле? — злякано запитала мама.
— Ведмідь порося потяг. Бачите, як тікає в ліс? Ще й оглядається.
Тепер уже й ми побачили, як здоровенний звірюка ніс біле порося, яке страшенно верещало. За ним бігла жінка й кидала камінням. І, мабуть, таки влучила. Бо ведмідь раптом зупинився, круто повернувся і побіг за жінкою. Вона — в крик і до хати. А Мишко потаскав порося в хащі.
— Ходімо, сину, швидше на заставу,— мовила мама,— щоб і ми не потрапили в лапи звірюці.
— Не бійтеся, мамо,— сказав Павло. — Це рідкісний випадок, щоб ведмеді отак нападали. У нас тут жив недавно ведмідь, якого солдати ще змалку привчили до цукру. Юхимом звався. Ото щоночі, було, приходить у певне місце, подає прикордонникові лапу, наче здоровкається. А ліву підставляє, щоб дав цукру. Такий смирний і потішний був. Навіть танцював!
— І ти з ним здоровкався? — запитала мама.
— І не один раз,— посміхнувся Павло.
— А де він тепер? — запитую.
— Попався на меду... Забрався вночі на колгоспну пасіку, вкрав найбільшого вулика і відніс кілометрів за п'ять. Опустив у річку, потопив бджіл і почав ласувати медом. Там колгоспники його й застукали... Хороший був Юхим... Досі вся застава за ним жалкує...
У другій половині дня ми повернулись на заставу. Пообідали, відпочили й почали збиратись в дорогу. Як не благали ми з Павлом маму, щоб залишитись ще хоч на день,— не погодилась.
А надвечір попрощалися з Павлом. Аж за ворота вийшли нас проводжати начальник застави, старшина, прикордонники. Мама розплакалась. Мене теж душили сльози, але плакати посоромився. На прощання начальник застави потис мамі руку і промовив:
— Спасибі вам, Маріє Семенівно, за хорошого сина! Тільки не плачте, він скоро в гості приїде.
Військова машина, якою ми й приїхали, рушила крутою кам'янистою дорогою вниз. Коли сховалось біле приміщення застави з червоною аркою, я заплакав. Жаль було розлучатися з Павлом, горами, лісом і прикордонниками. Плакав і нишком думав: «І чому я ще тільки піонер?.. Оце б залишився на заставі разом з Павлом». І твердо вирішив: коли виросту, піду в армію, обов'язково стану прикордонником. Про це я і в школі заявив.
* * *
Свиняча кавалерiя
Вже другий тиждень живу я на селі в діда й баби. Тут так хороше: садок, вишні, огірки, мак. А в самому кінці городу — тиха невелика річечка. Ми там часто купаємось, рибу ловимо з Сашком і Петром. Це мої двоюрідні брати. Петро — наймолодший з нас, але такий потішний! Де не ходить, усе співає, розповідає різні казки. Сашко — навпаки, дуже мало говорить, більше думає й мовчить. Зате майстер на різні винаходи. Він уміє робити з бузини пухкалку, з якої можна горобця вбити. Хоч і не чіпає горобців. А з вербової гілки виструже такого свистка, що свистить, як у міліціонера! Чудово плаває і по деревах лазить, як білка!
Полюбив я своїх братів, як полюбив діда Сергія і бабусю Мотрю. Двічі ходив з нею в дитячий садок, в якому вона працює куховаркою. Читав малюкам книжечки. Вони так уважно слухали, наче я вчитель...
Сьогодні я сам удома на хазяйстві. Нагодував, напоїв свиню. Вибрав огірки на городі. Сів під яблунею і почав читати «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Аж заплакав, коли сотник Гонта порізав своїх синів...
Коли почув бабусин голос:
— Ігоре, синку, де ти?
— Тут! — І побіг їй назустріч.
— Свині давав?
— Давав,— кажу. — І води, й щириці.
— Чому ж вона верещить, як навіжена? Мабуть, жарко... Це б їй у болоті полежати,—промовила ніби сама до себе.
— Кому в болоті? — питаю.
— Та нашій барині, свині. Людські — пасуться. Десь і Петро, бачила, погнав на леваду свого кабана...
Я зрозумів бабусин натяк і кажу:
— Давайте і я пожену!
— А впасеш?
— А чому ж?.. І Петро допоможе.?Баба подумала й каже:
— Та воно б і не завадило, хоч би на годинку-дві. Така спека... Сідай, вип'єш молока й поженеш.
Здорова ряба свиня йшла охоче і задоволено порохкувала. Видно, вже добре знала дорогу на леваду.
Ось і Петро. Він сидів на пеньку і вистругував стрілу з очеретини. Поруч пасся здоровенний кабан.
— А де ж Сашко? — питаю.
— Десь із татом. Мабуть, купають коней у річці, бо збиралися.
— І верхи на конях їздить Сашко? — питаю.
— Ого, ще й як! — з гордістю відповів Петро.— Тато йому дозволяє, бо він завжди допомагає йому на стайні.
— А ти їздиш?
— Не дають, кажуть, ще малий... А хіба я малий?.. Уже й стріли сам роблю, і дитину бавлю...
Бабина свиня підійшла до кабана, нюхнула його в рило, й полягали обоє в болоті.
Петро закінчував вистругувати стрілу, я дивився на зелені похилі верби, на високі очерети. Слухав, як десь зовсім близько одуд кликав когось: «Ось тут-тут, ось тут-тут»...
За вербами почувся тупіт кінських копит. Ми оглянулись і побачили Сашка, який мчав на сірому білогривому коні. Схопились і побігли назустріч.
— Сашко, дай і я покатаюсь! — попросив Петро.?Той хвацько осадив коня.
— Куди тобі, коротконогому?.. Крутнеться Гусар, так і полетиш у болото!
Кінь і справді був гарячий, неспокійний. Весь час крутив головою, гріб ногою, танцював на місці, іржав, поглядаючи на річку, де стояв табун коней.
Почав і я просити. Сашко вислухав і каже:
— Ви спершу на свинях навчіться їздити, а потім уже на жеребцях! — і помчав берегом.
Петро подивився йому вслід і сумно промовив:
— Здається... Коли б тато мені дозволив, я ще краще їздив би...
Посідали в холодку під вербою. Петро мовчки дивився на свиней, які вже паслися. Потім повернувся до мене й каже:
— Ігоре, а знаєш, що я придумав?
— А що?
— Давай і справді покатаємось на свинях! Га?..
— Хіба можна на свинях їздити?
— Ого, ще й як! Сашко наш теж колись їздив...
— Та вони ж у багнюці,— кажу.
— А ми їх вимиємо, травою витремо!
— За що і як же ми будемо триматись? — питаю.— У них ні гриви, ні вуздечок нема.
— Таке...—не вгавав Петро.—У мене є вірьовка... Як пороблю стремена, як поприв'язую до животів,— можна буде літати, як Сашко на жеребцеві! От побачиш! — І він дістав з кишені цілий клубок міцної вірьовки.
Я вагався. Не уявляв, як це можна їздити на свині. На поні в Київському зоопарку — їздив. Але вони, хоч і маленькі, все ж схожі на коней. А на свині... Якось чудно й смішно.
Та Петро таки умовив. Признатися, мені й самому дуже хотілось покататись верхи. Нарвали трави. Підігнали свиней до чистої калюжі, почали витирати й обмивати їх. Свиням це дуже сподобалось. Вони лягали вверх животами, задоволено рохкали. Ми помили й перегнали їх на чисту траву, поки просохнуть. Я доглядав, щоб знову не полізли в болото, а Петро майстрував стремена.
Закінчив. Міцно поприв'язував їх на свинях, взяв у руку лозину, підняв як шаблю й скомандував:
— Кавалерія, по конях!
Свині крутились, не хотіли, щоб ми на них сідали. Та коли Петро дав їм по шматку пирога з вишнями—заспокоїлись. Ми посідали й повстромлювали ноги в стремена...
— За мною, чапаєвці! — гукнув Петро і помчав, розмахуючи лозиною.
Я вдарив п'ятами свою свиню. Вона кувікнула, кілька разів обкрутилась на місці і щосили побігла слідом за кабаном.
Лечу я, і дух захоплює від радості, хоч і почуваю, що ось ось упаду, бо немає за що триматися. Ноги мої попролазили в стремена і волочилися по траві, по грязюці.
Та що мені ноги, коли так добре їхати верхи! Петро вирвався далеко вперед і вигукував: «Ура-а-а!» Раптом його кабан круто завернув у глибоку калюжу й ліг, придавивши Петра. Я не встиг засміятися, коли свиня — чи злякалась чогось — як крутне, як стрибне! Так я й полетів назад. Правда, не забився, бо впав па щось м'яке й мокре. Від несподіванки льоха зупинилась. Я хотів підвестися, але ліву ногу міцно зашморгнуло стременом. Свиня відсапалась, трохи подумала й потягла мене за ногу. Я упіймав її за хвоста, хотів зупинити — куди там! Свиня як двигнула і потягла мене по болотах, по грудках і очеретах! Я злякався, почав кричати, а вона цупить ще дужче! Сорочка моя закотилась, спину шкрябало, ніс, рот, очі, вуха заліпило грязюкою!.. А вона кувікає і волочить мене через канаву, через увесь наш город. Зупинилась тільки у дворі біля самого хліва.
— Ой господи, що це? — почув я зляканий бабин голос. Вона підбігла, допомогла мені звільнитися від стремен, витерла хусткою обличчя. — Що трапилось? — питає.
Я признався. Вона помовчала і вже сердито:
— Отак ти напас свиню?.. А я сподівалась на тебе... Іди до корита, умийся!
Я вмився, переодягнувся. Глянув у дзеркало: щоки подряпані, на лобі ґуля, наче оса вкусила, губи розпухли. І так стало соромно, мало не плачу.
Зайшла бабуся. Маже мене зеленкою й примовляє:
— І то ж додуматись до свинячої кавалерії... Маєш ти щастя, що діда нема вдома!..
Бабуся розмальовує мене, а я думаю: «Як же там мій Петро, чи виліз з-під кабана?»
— Тепер лежи! Їсти будеш? — питає бабуся.
— Спасибі,— кажу.
— Що, болять губи?
— Болять,— признався. І попросив бабусю, щоб не розказувала дідові про свиню. Дав чесне піонерське слово, що ніколи такого не зроблю.
— Та вже змовчу,— лагідно промовила.— Хіба сам дізнається... — І вийшла.
А мені так було боляче й соромно, що я й од вечері відмовився. Так і ліг спати.
* * *
Три богатирi
Більше тижня ходив я розмальований зеленкою. 1 на вулицю не показувався. Баба й дід скоро простили мою провину.
А потім я, Сашко й Петро були на районних спортивних змаганнях. їхав майже весь колгосп, дідусь і нас забрав.
Проходили змагання дуже цікаво, майже так, як у Києві. Та найбільше нам сподобалось змагання штангістів. Виступали такі засмаглі, здорові хлопці, як справжні богатирі. Першого приза завоював молодий коваль з нашого колгоспу Пилип Наконечний.
Додому повернулись аж увечері. А вранці хлопці прийшли до мене. Сашко й каже:
— От молодець Пилип Наконечний... Такий сильний, як Леонід Жаботинський!.. Він, мабуть, поїде і на закордонні змагання.
— Сашко, скажи,— запитав Петро,— а нам можна стати такими богатирями, як Пилип?
— А ти хотів би стати таким? — запитав Сашко.
— Дуже!
— А ти, Ігоре?
— І я!.. Але як це зробити?.. Сашко подумав і каже:
— Ходімо в садок, щось розкажу.
Пішли. Посідали на тапчані, на якому ми з дідусем спали. Нарвали вишень, їмо.
— Так як же, можна стати богатирями? — запитав Петро.
— Можна...
— А скільки на це потрібно часу? — поцікавився я.
Сашко помовчав і відповів:
— Часу — небагато... Поки дід з бабою прийдуть з роботи, можна й богатирями стати... От тільки...— і він замовк.
— Що тільки?..— питаємо.
— Потрібні штанги, без них нічого не вийде...?Ми всі троє задумались, де дістати штанги. Я знав, що в діда не тільки штанги, навіть залізяки важкої нема. А тут треба — негайно.
Тишу порушив винахідливий Сашко. Він схопився з тапчана і радо вигукнув:
— Усе, хлопці!.. Придумав!
— Що ж ти придумав? — питаємо.
— Ходімо,— каже,— до баби на город, побачите... Пішли. Між високими кущами картоплиння й
віниччя лежали великі, круглі, як колеса, рожево-сині гарбузи.
— Ось наші штанги,— мовив Сашко, показуючи на гарбузи.
— Як же їх піднімати, за хвости? — поцікавився Петро.
— Побачите... Я вже все придумав.— Він вирвав два найбільших гарбузи і наказав котити в садок.
Сам узяв сокиру, зрубав суху гілку, вистругав з неї палку і насадив по краях по гарбузу.
— Красота!—вигукнув Петро і почав смикати гарбузи.
— Не поспішай! — зупинив його Сашко.— Сідайте й слухайте мене... Так скажіть, ви хочете стати справжніми богатирями?
— Дуже хочемо! — відповіли разом.
— І я — хочу. І ми обов'язково станемо, коли наполегливо позаймаємось фізкультурою, аж поки дід і баба прийдуть з роботи.— Він поміряв мотузкою нам усім ноги, шиї, руки, животи, навіть голови і все записав до блокнота.
— Навіщо ти міряєш? — питаємо.
— Щоб знати, наскільки розвинемось, коли позаймаємося спортом.
— Та давай уже починати! — поспішав нетерплячий Петро.
— Почекай... Перед початком нам треба обрати богатирські прізвища... Я буду — Ілля Муромець... Ти, Ігоре, Альоша Попович, а ти, Петре,— Добриня Нікітич... Як ото в нас у школі, на картині...
— Красота! — аж підскочив Петро.
— Почнемо! — скомандував Сашко, дав свисток і перший підійшов до гарбузів.— Завдання таке: найбільше разів вижати штангу! — і перший рвонув. Підняв їх сім разів і до мене: — Тепер — Альоша Попович...
Я підняв три рази й більше не зміг. Добриня Нікітич довго силкувався. Підняв лише до бороди й кинув штангу.
— Досить, спочинемо,— скомандував Сашко.?Ми посідали на тапчані, наїлися вишень і знову перейшли до гарбузів. Сашко вижав тричі. Я — тільки раз. А Петро смикав-смикав за палку, поки один гарбуз зірвався і впав йому прямо на ногу,.. Він скривився, вхопився за ногу і ліг.
— Ну й чого скривився?—присоромив його Сашко.— Гарбуз же не залізний, а гарбузячий!..
Полягали й ми біля Петра, бо в обох тремтіли руки, а в мене аж у голові дзвеніло. У всіх руки були пошкрябані, чуби мокрі, наче ми щойно з річки вилізли. А під очима аж синьо...
Перший схопився Сашко:
— Що ж це ми лежимо?.. Чекаємо, поки дід і баба прийдуть?.. Ану, піднімайтеся, богатирі!
— Хай вони погорять, твої гарбузи!—простогнав Добриня Нікітич.
Ми з Сашком ще довго смикали штангу. Нарешті й він так стомився, що махнув рукою і, важко дихаючи, промовив:
— З гарбузами — досить... Відпочинемо й перейдемо до підтягування на руках.
Посідали. Ще поїли вишень, напились холодної води. В Петра і в мене почало страшенно бурчати в животах.
Відпочили й почали знов. Довго стрибали, чіплялись за гілляки, підтягувались, висіли, дриґаючи ногами. Підсадили й Петра. Він погойдавсь-погойдавсь і впав... Щоки в нього запали, ніс загострився. Він ліг на тапчані й узявся за живіт.
— А тепер — поміряємо, що з цього вийшло,— промовив Сашко і дістав мотузок з позначками.
Виявилось, що в нас усіх потоншали руки, ноги, животи, шиї. А в Петра, сказав Сашко, навіть голова стала меншою...
Петро схопився і крізь сльози заявив:
— Не хочу бути ні Пилипом Наконечним, ні Добринею Нікітичем! — і, взявшись за живіт, десь зник...
Уже сонце спускалось над вербами, а ми лежали мовчки й спочивали. Сумні, сердиті. А Петро весь час стогнав і кудись бігав.
— Ігоре! Де ти, озовися?! — почув я дідів голос.
— Тут, у садку! — озвався я.
Хлопці схопились і злякано побігли до річки. По їхніх обличчях і очах я догадався, що ми наробили якоїсь шкоди.
Підійшов дід Сергій. Його сорочка й бриль були мокрі від поту й припали сірим пилом.
— Бабуся не приходила? — запитав.
— Ні,— кажу.
— А що ж ти їв?
— Вишні.
Дід подивився на мене й каже:
— Я ж то бачу, що в тебе вигляд, наче сорок днів і сорок ночей ріски в роті не мав... Чом не брав на кабиці борщ, картоплю?
— Не мав часу...
— Що ж ти робив?
— Займався з хлопцями фізкультурою і спортом.
— Як? — питає.
— А так...— і розповів йому все.
Дід глянув на попсовані гарбузи, посвистів, попитав головою й каже:
— Іди принеси залізну лопату. Вона там, біля сарайчика.
Я приніс. Дід повів мене на город. Відзначив черевиком латку землі й сказав:
— Скопай мені оцю грядку.
— Навіщо? — питаю.
— Так треба. Тільки копай на всю лопату! — і сів під соняшником.
І почав я копати. Земля суха, тверда, як камінь. Лопата тільки дзвенить, а вглиб не йде. А тут ще дід:
— Глибше, глибше бери! Що ж ти зверху гребеш, як курка лапою!
Довго я мучився. Намуляв лопатою ногу, а на руках від держака великі пухирі поробились. Дід дивився-дивився на мою роботу й питає:
— Ну що, синку, легко садить гарбузи?
— Важ... важко,— ледве вимовив я, так задихався.
— Рвати, мабуть, легше, еге?
Я нічого не відповів: догадався, чому дід примусив мене копати город.
— Ех ви, герої, гірше бабусі старої...— вів далі дідусь.— А вона сама майже весь город скопала і гарбузи посадила...
Від цих слів у мене аж сльози навернулись... Уже й землі не бачу. Але продовжую копати. Дідусь взяв у мене лопату.
— Годі,— каже,— досить. Та знай, як треба шанувати людську працю,— і повів мене вечеряти.
* * *
Як ми збирали роя
Припікає сонечко. По небу пропливають білі-білі й прозорі, як завіски, хмаринки. Ми з хлопцями сидимо в дідовому садку, їмо вишні, робимо пухкалки з бузини і сміємося самі над собою.
— От дурні ми були,— каже Петро,— надумали: на свинях їздити... Мене кабан трохи не втопив у болоті...
А Сашко:
— Ото не треба бути дурними.
— Тебе ж послухали!—напосідав на нього Петро.
— А коли б я сказав, що можна на дідових гарбузах на небо полетіти, послухали б теж? — посміхнувся Сашко.
— Із гарбузами ти наробив... У мене й досі живіт болить і нога,— скаржився Петро.
Не знаю, що відповів би на це Сашко, коли б не підійшов дідусь Сергій.
— Ось де мої свинячі кавалеристи й богатирі сидять,— промовив і посміхнувся в довгі вуса. Потім до мене: — Ігоре, за всіма ознаками сьогодні повинен вилетіти рій з білого вулика. І погода така підходяща.
— То й що, дідусю? — питаю.
— Я йду в поле, а тобі доручаю пильнувати, щоб рій не втік.
— А що треба робить, щоб він не втік? — питаю.
— Коли почне вилітати — кропи водою. Он я приготував і відро, й кропило. Як сяде рій на гілку — легенько струснеш у відро й накриєш ряднинкою. А щоб не покусали бджоли — не треба метушитися, розмахувати руками біля носа,— вони цього не люблять. Якщо й ви, хлопці, тут будете, дивіться гуртом. За це вам дід купить гостинця й почастує медом.— І пішов.
Полягали ми в кущах вишняка проти вуликів. Дивимось, як бджоли носять на лапках щось жовтеньке, ніби цвіт соняшника, червоненьке, як мак, синеньке, як кручені паничі. Ми з Петром почали розпитувати в Сашка, як бджоли, такі маленькі комахи, добувають мед. Він довгенько слухав, мовчав, про щось думав, потім каже:
— Хіба це так важко?.. І ми змогли б наносити меду...
— Як саме? — запитую.
— Так, як і бджоли, джмелі, оси...
Він так упевнено говорив, що Петро, мабуть, повірив, бо запитав:
— А як же ми пролізли б у вулик?.. Там же маленька дірочка...
Та він не встиг нам пояснити, як саме носити мед. З білого вулика почали швидко-швидко вилітати бджоли. І так багато їх закружляло в повітрі, ніби чорні сніжинки завихрились.
— Ну, хлопці,— схопився Сашко,— здається, починає вилітати рій! — і став кропити бджіл.
Ми з Петром теж поробили кропила з молодих вишневих гілок і почали допомагати.
Довгенько й завзято кропили. Нарешті Сашко промовив задоволено:
— Сідає... сідає, гляньте!
Я побачив, як на товстій гілляці виростає чорна купа бджіл. Незабаром у повітрі їх майже зовсім не стало — усі сіли.
— Тепер будемо збирати,— промовив Сашко.— Але як? Адже рій сидить високо і майже біля самого стовбура вишні... Як же ми його струсим у відро?
Довгенько міркували й кропили помалу. А рій звисав, як чорна борода. Нарешті додумались. Принесли від горища драбину, від криниці — довгу вірьовку. Прив'язали її до гілляки. Сашко так примостив на драбині відро, що тільки шарпнути за вірьовку, так усі бджоли і впадуть, тільки накривай.
Коли все було готове, Сашко сказав:
— Беріть, хлопці, кінець вірьовки, залазьте в кущі і відтіля будете смикати, щоб не покусали бджоли.
Він ще раз покропив роя. Виліз на драбину і гукнув:
— Давайте!
Ми дружно смикнули. Бджоли із страшним гудінням посипались у відро. Сашко накрив його рядниною і відніс у кущі. Дивимось, а на гілляці знову з'явилась така ж чорна борода, як і була.
Петро й каже:
— Мабуть, зразу два рої вилетіло... Одного зібрали, а другий сидить...
Я приніс ще одне відро й ряднинку. Труснули вдруге, а бджіл наче ще побільшало...
— Хлопці, я кропитиму, щоб не втік, а ви давайте ще різного посуду і чимось накривати! — командував Сашко.
Принесли ми ще двоє старих відер, дійницю, велику макітру з двома вухами, а також різних піджаків, ганчірок, кофт, щоб накривати. Смикаємо з Петром за вірьовку. Сашко підставляє посуд, накриває і відносить у кущі. А рій усе такий, як був...
А тут ще й неприємності почались. Розлючені бджоли покусали Сашка за руки й шию. Петра — за щоку й ніс. Мене — за верхню губу, а одна залізла аж під сорочку. Ми наробили галасу й хотіли вже втікати. Та Сашко зупинив:
— Чого репетуєте, богатирі? І мене покусали, та мовчу! А що дід скаже, коли ми втечемо і рій утече?!
Ми, присоромлені, залишились. Розпухли лоби й щоки, запливли очі, все тіло аж горить, а ми смикаємо. Натрусили п'ятеро відер, дійницю, макітру, виварку, невеличкий чемоданчик, навіть бабин глечик. Уже не вистачало ні посуду, ні терпіння, а рій був цілий!
У Петра залишилось лише праве око,— ліве геть запухло. У мене верхня губа задерлась вище носа і стала така тверда, як підметка... Почали й очі за-пухати... Стогнемо з Петром, а Сашко завзято кропить роя.
Раптом набігла хмарка, почав накрапати дощ.
— Ну, тепер уже не втече,— полегшено промовив Сашко, розминаючи запухлу шию.— Добре, що затримали його до дощу.
На наше щастя, надійшов дід. Йому хтось переказав, що рій вилетів. Узяв відро. Підліз по драбині до самого роя, легенько змів його волосяною щіточкою, накрив і промовив до нас:
— От і все..?Ми показали дідові різний посуд з бджолами, що натрусили. Він повідкривав, подивився, засміявся і каже:
— Ех ви, пасічники... У п'ятнадцять посудин зібрали аж чотирнадцять штук бджіл!.. Але молодці, що не розгубились і не дали роєві втекти.
Ми заглянули в посудини — там було порожньо.
Сашко взяв за руку заплаканого Петра і повів додому. Бо той так опух, що нічого не бачив. У мене губа верхня зовсім закрила ніс, бачив я тільки на одне око... А спина так пекла, ніби сорочка горіла. Але я терпів, не плакав. Дід обняв мене і так спокійно сказав:
— Нічого, синку, це все наука. Без труднощів нічого не можна навчитися. Це швидко пройде... Колись у мене й не таке було, ще гірше... Пас телят і знайшов у землі джмелине кубло. Розкопав і почав ласувати медом. Не знаю, як воно й трапилось, що джміль укусив мене прямо за язик... Незабаром язик так розпух, що я не тільки кричати, а й дихати не міг! Мало не задушився... А пройшло, ще й пасіч ником став. Отак і ви... Молодці, що не побоялись. Молодці! — хвалив дідусь. І мені від цього наче переставало боліти.
* * *
Євген Кравченко. Дружній шарж А. Арутюнянца
Дитячий торт
Фаїна Іванівна акуратно розрізала «Київський» торт. На її молодому красивому обличчі грала ніжна усмішка й радість.
Та й було від чого радіти. Сьогодні їхня єдина донька Ната іменинниця. Дев'ять років! Жалкувала тільки, що батька нема на цьому святі. Він у далекій експедиції геологорозвідників.
А в другій кімнаті грала радіола, діти танцювали, веселились, сміялися. Ось убігла Ната. Худенька дівчинка, з великими синіми очима й чарівною посмішкою. Біленьке платтячко ще більше підкреслювало її ніжність.
— Мамо, а в нас так весело! — гукнула ще з порога.
Фаїна Іванівна поцілувала доньку в лоб, поправила червоний бант на товстій русій косі й промовила:
— Запрошуй, доню, дітей до столу, будемо починати.
— Починати? А ще ж не всі прийшли, мамо!
— Усі. Я навіть по списку перевірила.
— Бо й не всі ! Бо й не всі!—застрибала на одній ніжці Ната.— Бо ще Олі нема! Вона допоможе мамі позмітать у дворі листя опале й прийде.
— Це ж яка Оля? — запитала мати.
— Двірничишина! Що живе в сьомому номері.
— Ти її... запрошувала?
— І давно запрошувала! Ми ж з нею сидимо на одній парті. Оля на мої іменини обіцяла принести кошеня. Таке гарнюсіньке, біленьке, пухкеньке, як гарусове!
Обличчя Фаїни Іванівни спохмурніло:
— Тобі ще тільки котячої хвороби не вистачає,— промовила.
— Якої котячої хвороби, мамо?.. Вони всі здорові і так граються!..
— Іди до компанії!
Ната й Оля подружили ще з першого класу. Ната любила заходити до своєї подружки, бо в неї завжди водились коти, кошенята, цуценята, навіть їжаки. Оля вміла з каштанів, жолудів, соснової кори вирізувати звірів, різних птахів. Любила її Ната й за сміливість. Оля могла вилізти на найвище дерево, краще за хлопчаків каталася на ковзанах і забивала у ворота м'ячі. Не раз вона вступалась за Нату, коли хлопчаки смикали за червоний бант у її косі. Інколи, правда, й Олі діставалось від хлопців. Та вона ніколи не плакала і нікому не скаржилась. Не раз Ната нишком думала: «І чому я не така, як Оля?.. Чому їй усе можна, а мене без бабусі навіть у скверик не пускають?»
Баба й мама кілька разів натякали Наті, щоб вона менше ходила до Олі і не набиралась від неї «вуличних звичок».
У передній задзеленчав дзвінок. Фаїна Іванівна відчинила двері.
На порозі стояла Оля з пакунком у руці. Повні щічки її аж пашіли здоров'ям, а очі випромінювали дитячу радість.
— Здрастуйте, тьотю Фаїно! Можна до вас?
— Здрастуй, Олю. Проходь за мною,— і повела в ту кімнату, де розрізала торт.
Ідучи, дівчинка щебетала:
— А я так поспішала змести й винести листя, аж употіла! — Вже коли зайшли в кімнату, вона виструнчилась і урочисто промовила: — Тьотю Фаїно! Мама і я поздоровляємо вашу Наточку з днем народження! Оце їй від мене подаруночок! — Розмотавши рожевий папірець, вона поклала на стіл невеликий «Дитячий торт». Рожеве засмагле личко, задерикуваті очі, міцна дитяча постать дихали здоров'ям і щастям.
Фаїна Іванівна глянула скоса на подарунок і сухо промовила:
— Навіщо ти гроші витрачала?.. У неї вистачає і тортів, і шоколадів...— І показала на цілу гору подарунків.— Забери, сама дома з'їсиш...
Дівчинка взяла свій торт. Тремтячими руками знову загорнула в папірець. І якимось сумним чи зляканим голосом запитала:
— Тьотю Фаїно, а можна зайти й поздоровити Нату?
— Чому ж?.. Заходь...
Оля залишила подарунок у коридорі і пішла на звуки радіоли. В кімнаті було повно її однокласників.
Ната радо кинулась назустріч Олі:
— Що ж ти так довго не приходила?
— Допомагала мамі.
Вона міцно обняла подружку, поцілувала й тихо промовила:
— Мама і я поздоровляємо тебе, Наточко, з днем народження. Бажаємо тобі щастя...
— Спасибі, Олю! А кошеня принесла?
— Ні... Але я... принесу.
Ната з радості підстрибнула, заплескала в долоні і почала запрошувати дітей до столу.
Тим часом Оля непомітно вийшла. Взяла в коридорі свій торт. Саме з кухні вийшла Фаїна Іванівна:
— Куди ж ти, Олю? — запитала.
— До... додому,— відповіла крізь сльози й побігла.
Фаїна Іванівна зайшла до дітей і запитала:
— Наточко, а чому це Оля побігла заплакана? Хто її образив?
— Ніхто-о-о! — хором відповіли діти.
— Мамочко! — кинулась Ната.— Я побіжу покличу її. Разом і кошеня принесем!
Але мама махнула рукою:
— Сиди, вже пізній час.
Діти, як веселі горобці, обсіли стіл. Пили лимонад, їли груші, мандарини, апельсини, цукерки. Фаїна Іванівна, як добра мати, пригощала всіх, припрошувала. Лише Ната сиділа бліда і засмучена. Нічого не їла і все думала: «Чому ж це Оля заплакала й пішла?..»
Тим часом Оля дійшла до воріт і зупинилась. Додому не пішла: адже мати знає, що вона на іменинах. Завернула в скверик. Сіла на лаві під безлистим кленом, втираючи сльози. Згадала чомусь, як збирала гроші, ті, що мама давала в школу на сніданки. Довго думала, що ж Наті купити в день народження? Вирішила піднести торт. Вона знала по собі, що всі діти люблять торт і морозиво.
Дихнув холодний вітрець. Зашуміло, закружляло сухе листя. Дівчинка пішла додому. Біля парадного зупинилась. «Що ж мені з тортом робити? — непокоїла думка.— Признатися мамі? Розхвилюється... А що, коли я завтра візьму його до інколи і пригощу Нату і друзів-школярів?.. Так і зроблю!» Вона аж посміхнулась. І, старанно витерши очі, зайшла до кімнати. Мама вже спала.
Книги Є.С. Кравченка
- Сердечна розмова : Оповідання та гуморески. – Київ: Дніпро, 1967. – 220 с.
- Весняні грози: музична комедія. – Київ: Держлітвидав України, 1963. - 101 с.
- Гуморески. – Київ: Радянська Україна, 1955. – 63 с.
- З книги життя: оповідання. – Київ: Веселка, 1966. – 157 с.
- Квіти і колючки: оповідання та гуморески. – Київ: Радянський письменник, 1959. – 187 с.
- На даному етапі: збірник одноактних п'єс. – Київ: Дніпро, 1965. – 393 с.
- На світанні: повість. – Київ: Радянський письменник, 1967. – 250 с.
- Новосілля: одноактні п'єси. – Київ: Мистецтво, 1968. – 145 с.
- Ноти й оселедці: гуморески. – Київ: Молодь, 1959. – 159 с.
- Ой на селі племінники...: гуморески. – Київ: Радянський письменник, 1971. – 174 с.
- П'єси / Євген Сергійович Кравченко. – Київ: Радянський письменник, 1957. – 248 с.
- П'єси / Євген Сергійович Кравченко. – Київ: Держлітвидав України, 1959. – 305 с.
- Під високими липами: п'єси. – Київ: Радянський письменник, 1961. – 288 с.
- Світло і тінь: оповідання й гуморески. – Київ: Держлітвидав України, 1962. – 295 с.
- Солдатська поема: героїчна драма. – Київ: Держлітвидав України, 1961. – 106 с.
- Фальшива стратегія: комедія. – Київ: Мистецтво, 1946. – 28 с.
- Що посієш, те й пожнеш: оповідання та повість. – Київ: Радянський письменник, 1964. – 234 с.
- П'єси / Євген Сергійович Кравченко. – Київ: Дніпро, 1978. – 272 с.
- Максимальный минимум. Изд-во: М.: Советский писатель, 1976.