Іван Павлович Герасименко
(1925-1979)
«Партизанська іскра»
На порозi 1941 року
Кримка на Миколаївщині — типове степове село Чорноморського півдня. Воно привільно розкинулось на дні мальовничної долини, яку перетинає багато розлогих ярів. Навколо села ланцюжком витягнулися неглибокі озера, улюблене місце тутешніх рибалок.
Ліниво, понад самим селом, тече річка Кодима. Її води на десятки кілометрів пробивають собі дорогу через неозорі зарості очерету, серед яких часто зустрічаються глибокі плеса. На правому березі Кодими шумить густий ліс, заповідник фазанів і диких кіз.
Широкі рівні вулиці Кримки, по обидва боки яких біліють акуратні хати, утопають в зелені вишневих і яблуневих садів, запашних акацій і струнких тополь. В центрі села, майже на самому березі Кодими, височить будинок сільського клубу. До війни звідти кожного вечора линули гучні пісні і завзяті перебори сільських гармоністів, так наче й не було напруженого трудового дня. Тут жителі села слухали лекції, дивилися кінофільми, з захопленням плескали в долоні дітям, коли ті, червоніючи і запинаючись, вперше в житті декламували вірші або співали піонерські пісні.
Тоді ніхто навіть не міг подумати, що незабаром на фасаді клубу страшною фашистською рукою буде зірвано вивіску «Сільський клуб», а натомість прибита дошка з зловісним написом «Жандармерія».
Ще тільки п'ять годин ранку, а я вже на ногах. Адже сьогодні ще один екзамен, а потім веселі канікули на все літо. Та й ранок видався такий чудовий, що проспати його просто гріх. Схопився з ліжка і побіг до річки, щоб подивитися на чарівний схід сонця. Незабаром сюди прийшов і Парфен, мій сусід і товариш з дитячих років. Всівшись поруч, він відкинув назад неслухняне світле волосся і, дивлячись просто мені у вічі, несподівано спитав:
— Скажи відверто, про що ти, Іване, зараз думаєш?
— Як про що? — здивувався я. — Звісно, про екзамени. А ти про зорі?
— А хоча б і так. Скажу тобі по правді, що коли б не встиг до цього часу полюбити море, то обов'язково став би астрономом. Можливо й море захоплює мене тому, що там безмежні простори, як безмежна людська мрія. А щодо зірок, то коли-небудь люди добиратимуться до лих так само просто і швидко, як ми з тобою до Первомайська.
— Отак, як ми? Босоніж, з черевиками через плече, щоб не намуляти мозолів? — пожартував я.
Парфен глянув на мене і сердито відповів:
— Ти даремно смієшся. Звісно, полетять на ракетах. Розрахунки таких ракет зробив ще Ціолковський. Затримки за ракетним пальним.
Ми замовкли, нашу увагу привернула зграйка диких качок, що, покружлявши над Кодимою, тихо сіла на воду серед очерету.
— Складемо екзамени, — мріяв далі Парфен, — а потім всією п'ятіркою влаштуємо прощальний вечір. Після цього поїдемо до Одеси і насамперед скупаємось у морі, на щастя... а тоді уже в училище і доповімо: «Товаришу начальник, у ваше розпорядження прибули п'ять комсомольців, п'ять загартованих і готових до будь-яких випробувань майбутніх моряків. З дитинства ми починали купатися в квітні і закінчували, коли лобом не вдавалося прибити лід. Кожного ранку, протягом всієї зими, обтиралися снігом і ніколи не хворіли. І після цього хіба ви можете відмовити нам стати капітанами і штурманами далекого плавання?..
Раптом він підвівся, запально вигукнув: «Що буде, те й буде», — і, набравши повні легені повітря, пірнув у воду. Я зробив те ж саме, і ми попливли, хто далі.
А через голину, з книжками під рукою, хвилюючись, підходили до школи. Тут стояла передекзаменаційна метушня. Наша п'ятірка складала екзамени першою, у нас уже стало традицією — після кожного екзамену поспішати на шкільне футбольне поле, сьогодні тут нас уже чекали друзі: білобрисий, широкоплечий веселун Миша Кравець, Шура Кучер, якого за невтомне захоплення технікою жартома прозвали Кулібіним, смаглявий, майже двометрового зросту, Митя Попик.
Побачивши нас, Миша Кравець вигукнув: «Струнко!», і, звертаючись до Парфена, доповів:
— Товаришу капітан, екіпаж готовий до виконання завдання. Всі члени екіпажу склали екзамен на відмінно. Страх був великий, але у страху очі великі... Екіпаж з ходу приступає до підготовки наступного екзамену...
— Екіпаж, вільно! — намагаючись бути серйозним, відповів Парфен.
За жартами і реготом ніхто не помітив, як підійшов директор школи Володимир Степанович Моргуненко. Він був у своїй незмінній гімнастьорці, темно-синьому галіфе, начищених до блиску чоботях. Його маленькі допитливі сірі очі і відкрите симпатичне обличчя свідчили про велике людяне серце.
Знаючи нашу «морську хворобу», він, як заправський моряк, привітався з нами і, примруживши лукаво очі, спитав:
— Ну, як у знаменитих мореплавців справи з підготовкою до екзаменів? Адже тепер моряку не стільки міцні м'язи потрібні, скільки міцні знання.
Герой Радянського Союзу Володимир Степанович Моргуненко (1905-1943) - керівник підпільної організації "Партизанська іскра"
Всі навперебій почали запевняти директора, що до екзаменів готові як ніколи, що це справа нашої честі і нашого майбутнього, що...
— Ач які хвальки,— усміхнувшись, перебив Володимир Степанович, але по його обличчю ми бачили, що він вірить кожному нашому слову.
Моргуненко належав до тих людей, які вміють підбирати ключі до людських сердець. За роки роботи в школі не було випадку, щоб Володимир Степанович залишив безкарно якийсь проступок учня, але ніколи не робив цього формально. Саме він навчив багатьох з нас любити літературу. «Читайте, хлопці, — часто говорив він, — читайте багато, але з розумом. Література — це концентрація знань всіх попередніх поколінь. Кожна уважно прочитана книжка допомагає формувати справжню людину...»
У напруженій праці минули дні екзаменів. Все, чим жили ми протягом учбового року, залишилось позаду. Сьогодні в школі збори. Біля широко відчиненого вікна сидять подруги комсомолки Поліна Попик та Марія Колядра. Попереду зручно вмостився Миша Клименюк. Піднявши голову, він чекає, коли директор скаже: «Ще в нашій школі є хороший радист Михайло Клименюк. Радіоприймач, зроблений його руками для школи...» Та Володимир Степанович і цього разу, мабуть, забув згадати про нього.
«Отак завжди, — думає Миша, — для всіх знайшов тепле слово, а про мене нічогісінько...»
Позаду Клименюка ніяк не вгамуються Володя Вайсман з сусіднього села Кумарів і Борис Демиденко з Катеринки. З ними поруч троє нерозлучних друзів — семикласники-переростки Миша Чернявський, Дем'ян Попик та Андрій Бурятинський.
Дев'ятикласники Гриша Боголюк і Гаврик Длюбарський, запеклі шахісти, притихли, слухають директорське напутнє слово.
Що ж, у кожного з нас тоді було щось своє і разом з тим — спільне: велике бажання якнайшвидше стяти дорослими, вийти у велике життя і обов'язково здійснити хоч маленький подвиг.
А мені чомусь згадалось тоді моє дитинство. Батько, бувало, візьме мене на руки і розповідає про перші роки колективізації в Кримці, про куркулів, що темними ночами підпалювали скирти з соломою, комори з хлібом, вбивали активістів. Особливо запам'яталась розповідь про перші комсомольсько-молодіжні загони по боротьбі з куркулем. Йшли роки. Життя ставало кращим, багатшим, веселішим. Потроху забувалися пережиті труднощі. Прийшов час, коли здійснилася і наша заповітна мрія: нас, ще зовсім не сміливих юнаків і дівчат, прийняли до комсомолу. Боротися з глитаями нам не довелося. Зате скільки було радості, коли після екзаменів на все літо йшли в колгосп на роботу. Ми садили городину, орали й волочили, з ранку й до ночі скиртували солому і запашне сіно А вечорами, коли небо всівали яскраві зірки, разом з колгоспною молоддю йшли додому і співали пісень. Це було справді хороше. Ми відчували себе трудівниками, потрібними людьми.
А восени, коли закінчилися польові роботи, голова колгоспу імені Ворошилова Іван Ляшко прийшов на загальношкільні збори.
— Від імені всіх колгоспників, — сказав він у своєму виступі, — дякую учням за хорошу роботу.
Особливо хочу відзначити Мишу Кравця, Парфена Гречаного, Андрія Бурятинського, Ваню Бєлічкова, Володю Білоуса, Юхима Ющенка, Григорія Пошіка, Івана Герасименка... Бажаю їм так само добре вчитися, як воші працювали у колгоспі...
Це було влітку 1940 року. І от знову літо. Але тепер кожному з нас належало обрати свій життєвий шлях. Чомусь трохи сумно стало від думки, що треба кидати рідне село, розлучатися зі школою, з любимими вчителями, з парком, посадженим нашими руками, який уже буйно розрісся.
Після останнього екзамену ми гуляли майже всю ніч.
У неділю мати безжалісно розбудила мене ще до схід сонця і показала на кошик з продуктами, що стояв на столі.
— Віднесеш на станцію Вірі Микитівні. Синок у них захворів. Та не барись, роботи багато, — суворо додала вона.
Я схопився з ліжка і, щоб розігнати сон, побіг на річку. Словами трудно передати вранішню красу, коли ще тільки просипається природа: сріблом виблискують незліченні краплі роси на зеленій траві, у вітах верб і чагарників тисячі птахів кожний на свій лад прославляють сонце і землю.
Невдовзі я з кошиком прямував до станції Кам'яний Міст, бадьоро наспівуючи якусь веселу пісеньку. Біля залізниці, на подвір'ї МТС, побачив великий натовп людей. В чому справа? З гучномовця долинав голос диктора, який повідомляв про віроломний напад фашистської Німеччини на нашу Батьківщину і наказ про загальну мобілізацію.
Війна! Кого не потрясло в той час це страшне слово... Віднісши кошика, я побіг додому. І за кілька хвилин вже був у свого друга Парфена. Той сидів у кухні і зосереджено чистив піском старий солдатський котелок, а його чотирнадцятирічна сестра, дуже схожа на брата, шила з полотна торбу.
Привітавшись, я досить плутано почав розповідати Парфену, що почалася війна. Він буркнув: «Знаю вже й без тебе» і далі тер іржавий котелок. Я не витримав:
— Та кинь ти до біса цю залізяку, кажи, що будемо робити?!
Парфен глянув на мене своїми синіми очима і спокійно відповів:
— Не треба гарячкувати. — Потім постукав пальце по дну котелка. — Бачиш?
— Бачу. Ну й що? Збираєшся на війну?
Парфен задоволено усміхнувся.
— Так. Вгадав. Добровільно йду на фронт, — урочисто мовив він.
Мене страшенно вразило його рішення. Сам один, не сказавши жодного слова товаришам? От тобі й далеке плавання. Ні. Цього не може бути! Це не в його характері!
Побачивши здивування на моєму обличчі, він відсунув котелок, акуратно витер руки і підійшов до мене.
— Ех, Ваню. Та як ти міг подумати таке?— з образою в голосі мовив він.— Хіба я без товаришів що-небудь коли вирішував?
Парфен на хвильку замовк. Потім знову заговорив:
— Почувши повідомлення, я зрозумів — гаяти часу не можна. Тисячі добровольців з різних кінців країни відправллються на фронт. А ми що, гірші за них? — Парфен підійшов до невеличкої географічної карти, що висіла на стіні: — Ти бачиш? — показав пальцем на червону лінію західного кордону Радянського Союзу. — Які великі масштаби боїв, фронт який! І всюди пруть фашисти. Так що без нас не обійтись.
За кілька хвилин ми вже йшли до Миші Кравця, а незабаром наша п'ятірка була в зборі.
— Ідемо добровольцями на фронт чи ні? — коротко спитав Парфен і обвів пильним поглядом товаришів.
— Вважаю питання зайвим, — за всіх відповів Шура Кучер. — Коли і де збиратися?
— Післязавтра вдосвіта біля школи. Кожному мати при собі днів на десять продовольства, рушник, дві пари білизни, кружку і ложку,— зовсім вже по-військовому розпорядився Парфен.
* * *
Наступав третій воєнний світанок. На шкільному подвір'ї зібралися хлопці. У кожного за плечима величезна торба, на ремені котелок або невеличка каструлька, з кишень виднілися пляшки з водою. В усіх було одне бажання — швидше дістатися до військкомату. Всі хвилювалися. Запізнювався Юра Ісаченко. Та ось, нарешті, і він.
— Одразу видно, — сердито зустріли його хлопці, — що ти, Юро, не з морського екіпажу, — зауважив Шура Кучер.
О 10-ій годині ранку ми вже були в Первомайську на площі перед військкоматом і дивились на сотні людей, які безперервним потоком входили і виходили в широко розчинені двері приміщення.
Минала година за годиною, а людський потік не зменшувався.
— Не попасти нам, хлопці, до воєнкома, бачите, що робиться, — безнадійно махнув рукою Митя Попик.
І справді, дивлячись збоку на це море людей, важко чуло повірити, що до вечора всі вони будуть сформовані в команди і відправлені за призначенням.
Тільки о шостій годині вечора дійшла і наша черга:
— Товаришу підполковник, — почав Парфен, — хочемо добровільно йти в Червону Армію і бити фашистів.
Воєнком усміхнувся, глянувши на наші босі ноги і туго набиті мішки за плечима, а потім зажадав посвідки про народження. Ми розгублено дивились на воєнкома: ні в одного з нас посвідки не було.
Підполковник широко розвів руками.
— Нічого не можу зробити. Закон є закон.
— Товаришу воєнком, а чи ж може якийсь паршивий папірець позбавити нас права захищати Батьківщину? — щиро обурювався Шура Кучер.
Воєнком здивовано підвів брови:
— Скільки ж тобі років, юначе?
— Скоро буде шістнадцять!
— Що???
Шура враз знітився, а підполковник вже суворим голосом мовив:
— Ідіть, хлопці, додому. Дітей не маю права брати до армії.
Нас охопив відчай. Ми запевняли підполковника, що вміємо стріляти, показували свої м'язи, але всі докази були марні. Так і повернулися ми в Кримку сердиті і на воєнкома і на себе, що так пізно народилися, бо в очах дорослих виглядали дітьми.
Пора була гаряча. В колгоспах після мобілізації не вистачало робочих рук. На полях вистигав напрочуд багатий урожай.
Другого дня, після невдалої спроби попасти в армію, ми вже були зараховані у колгоспну бригаду.
Потягнулися дні, сповнені тривожного чекання: чекали зведень пре становище на фронтах, чекали вістей від рідних і близьких, що вже билися з фашистами.
А ворог наступав, щодень займаючи нові й нові міста і села...
Вечорами після роботи ми збиралися у кого-небудь з товаришів і, не запалюючи світла, обговорювали вісті з фронтів, боляче переживаючи відступ наших військ.
Невдовзі повістку про мобілізацію одержав мій батько.
— Так от, дорогі мої, — сказав він, — іду і я на фронт. Тепер ти, Ваню, лишаєшся за господаря в хаті. Та й не тільки в хаті, на таких, як ти, колгосп триматиметься.
Того ж дня, ввечері, мене викликали в сільську Раду. Тут уже були мої друзі і однокласники: Митя Попик, Юра Ісаченко, Шура Кучер, Гриша Попик та інші. Вони сиділи на лавці під стіною, а за столом поруч з сивоусим головою сільради стояв Володимир Степанович Моргуненко.
Митя, поблискуючи чорними, як у цигана, очима, тихенько шепнув мені:
— В Червону Армію забирає нас Володимир Степанович. Не віриш? От ще Хома невіруючий, — обурився він. — Та я своїми очима бачив, як Володимир Степанович в сільраді вивантажив ящик рушниць і штук двадцять протигазів. Для чого це, по-твоєму, — горобців стріляти?
Рипнули двері, увійшов Миша Кравець, Парфен Гречаний, Василь Гречаний і ще кілька хлопців.
— Чи здогадуєтесь, навіщо я вас сюди покликав? — спитав Володимир Степанович і уважно оглянув усіх.
Ми, як бджоли, загули, а Митя переможно глянув на мене, мовляв, а що я казав.
— Тихіше, хлопці, тихіше! — Володимир Степанович постукав олівцем об стіл. — Тільки воювати вам поки що доведеться тут, в тилу. Гадаю, для вас і в тилу знайдеться багато важливої роботи. Митю, ти, здається, розчарований. Даремно. Краще послухай...
І Володимир Степанович детально розповів нам про ті завдання, які покладаються на винищувальні загони.
— Зброю одержите завтра, о десятій годині ранку, — додав він і, підійшовши до нас, кожному міцно потис руку.
Збуджені, задоволені тим, що, нарешті, знайшлася і для нас справжня бойова справа, ми розходились по домівках.
Герой Радянського Союзу Парфентiй Карпович Гречаний (1924-1943) - командир підпільної комсомольської організації "Партизанська іскра".
Уже другого дня нас розбили на п'ятірки. Кожна п'ятірка мала чергувати на полях свого колгоспу. Насамперед в степу, на курганах, збудували вишки. Тут вдень і вночі стояли спостережники з рушницями. В розпорядження винищувачів колгоспи виділили коней. Ми не покидали поля. Додому їздили тільки за продуктами. Тримали тісний зв'язок з групами сусідніх колгоспів. Нам дуже не терпілося проявити свою пильність. Та ніяких пригод не відбувалось.
Аж ось одного спечного липневого дня опівдні ми відпочивали в наметі. Раптом в небі почувся гуркіт літака, який летів на висоті двадцяти-тридцяти метрів над землею. Минуло кілька секунд, і він уже кружляв над вишкою. «Наш», — радісно замахали ми, побачивши на крилах червоні зірки. Та ось літак зробив останній круг і пішов на посадку. Гриша Попик висловив припущення, що це літак фашистський:
— Б'юсь об заклад — це фріц. Зірки він собі підмалював, щоб не запідозрили, — доводив він.
В одну мить ми опинились верхи на конях і щодуху мчали до літака, який уже сів неподалік від вишки. Підскакали і зупинились, побачивши пілота, що стояв під крилом штурмовика з картою в руках. Не розгубились і закричали всі разом:
— Руки вгору!
Він глянув на нас, здивовано звів руді брови, потім весело засміявся.
— Киньте жарти, хлопці, я ж свій.
Поруч зі мною стояв Гриша і гарячково шепотів, не зводячи очей з пілота:
— Хлопці, не вірте йому. Дивіться, який у нього чуб рудий. Треба перевірити документи.
Пілот підняв руки тільки тоді, коли ми рішуче націлили на нього рушниці.
— Документи, — наказав Парфен.
Пілот, усміхаючись, попросив дозволу опустити руки:
— Ногою я ще не навчився діставати документи, — зауважив він.
Документи були радянські, комбінезон радянський, літак радянський, а чуб у пілота німецький...
Потім ми ще довго сміялися з нашої занадто пильної служби.
* * *
З кожним днем становище на фронтах ставало тривожнішим. Фашистська армія продовжувала наступати. Бої вже точилися під Балтою. Степовими дорогами безперервно тягнулися на схід отари овець, череди худоби, колони тракторів, машин, підвід. Залізницею нескінченним ланцюгом рухались ешелони, що вивозили промислове устаткування. Танки, артилерія, десятки тисяч бійців їхали на захід. Проте ніхто з нас і гадки не мав про можливий прихід фашистів у наші рідні місця. Всі були певні, що гітлерівців обов'язково зупинять і відкинуть назад.
Та ось в одну з таких тривожних ночей донісся далекий гуркіт бою. Ми довго сиділи на кургані, прислухаючись до цього зловісного гуркоту. А коли на сході зайнялася ранкова зоря, кожному стало зрозуміло: б'є артилерія, а це значить, що й до нас дійшов фронт. І знову, як у перші дні, кожен з нас почав готувати торбину, збиратися в дорогу, але тепер уже без санкції воєнкома. Вирішили евакуюватись разом з органами місцевої влади, а потім, у дорозі, вимагати зброї і відправки в діючу армію.
Колгоспи день і ніч вивозили зерно до залізниці і вантажили в ешелони. Наш винищувальний загін спішно перекинули на вантаження зерна. Станцію Кам'яний Міст, де ми працювали, по кілька разів на добу обстрілювали і бомбардували фашистські літаки.
Одного дня два ешелони, відправлені на схід, через кілька годин повернулись. Шлях було відрізано.
— От і все, — коротко сказав літній машиніст і з досади гепнув об землю картузом.
Незабаром ешелони палали яскравим полум'ям, розносячи всюди запах горілого хліба.
В той же день всіх нас, членів винищувального загону, терміново викликали до сільради. З Первомайська передали телефонограму: «Розформувати загін, здати зброю і почати евакуацію всіх радянських та колгоспних установ».
Здавши зброю, ми цілий день допомагали правлінню сільради знищувати документи. Увечері зібралися на острові і домовились завтра вранці вирушати в дорогу.
* * *
...Вже кілька годин ми йдемо курною дорогою на схід. До нашого слуху все частіше доноситься тріск кулеметів і шеремих гвинтівочшіх пострілів. Звертаємо наліво, до Бугу, але і там, зовсім близько, чути бій. Тоді ми вирішуємо спуститись у розлогий вибалок. По дну вибалка в сторону від річки рухалась велика колона жінок і дітей ні підводах, пішки, з ручними візками. Ми приєдналися до цього людського потоку. Раптом прямо в центрі колони стався вибух, потім другий, третій... Димом, зойками, плачем дітей, ревом худоби сповнився степ. Майнула думка: бігти негайно ж вперед, звідки долинали постріли. Там лінія нашої оборони. Вскочимо в окопи, попросимо дати зброю, приєднаємось до бійців. Я подав цю думку товаришам. Всі згодились. Через хвилину ми вже вибрались з вибалка і бігли в бік окопів. До лінії оборони лишалося метрів двісті. Раптом наче з-під землі перед нами виросло кілька озброєних червоноармійців.
— Куди вас несе?! Хіба не бачите, тут передова?! Назад! — кричали вони. Як ми не умовляли пропустити нас, нічого не вийшло.
Втрачена остання надія прорватись на схід. Ледве переставляючи ноги, ми поверталися в рідне село. Село наче вимерло. Якась неймовірна жахлива тиша. Зрідка хтось визирне на вулицю і знову поспішає до хати.
Надвечір в село ввійшли наші війська. Як вияснилось, ця військова частина попала в оточення і тепер пробивалась до лінії фронту. Колгоспниці виносили бійцям молоко, хліб, воду і з болем в серці дивилися їм услід. В поглядах людей бійці читали німий докір. Але вони говорили: «Не сумуйте, рідні, сьогодні відступаємо, а завтра повернемось переможцями».
Мені не сиділося дома, і я подався до Парфена. В нього вже був Миша Кравець. Разом вийшли на вулицю, по якій рухались артилерія, обози, піхота. Курява задушливою хмарою висіла у повітрі. Бійці, втомлені довгими переходами і боями, важко переставляли ноги.
До нас підійшла група бійців, попросили принести напитись. Напилися холодної криничної води і сіли під тином трохи відпочити.
— Я, Степане Ігоровичу, сам сибіряк. Мисливець, так би мовити, — заговорив високий, широкоплечий червоноармієць, звертаючись до свого сусіди, що лежав на сірій від пилюки траві. — Дивлюсь на ці вишневі сади і думаю: казкові багатства потрапляють до рук фашистів. Е, не те ми робимо, шо треба. Стояти б на смерть і жодного кроку назад — ось що треба. — Сибіряк зітхнув і почав чистити гвинтівку.
— Не сумуй, Степанов, — нахилився до нього молодий лейтенант. — 3 оточення ми обов'язково вирвемось. Але з тайгою, напевно, тобі прийдеться розпрощатись. Будеш садоводом в якому-небудь українському селі. Або пасічником... А дівчат гарних тут багато. Одружишся — тоді в Сибір тебе налигачем не затягнеш.
— Ні! Погано, значця, ти мене знаєш, товаришу лейтенант, — запротестував сибіряк. — Я свою професію люблю над усе на світі. І край теж. А що мені подобається Україна з її неосяжними ланами і гарними дівчатами, так це зовсім інша справа. От ми захищаємо її, а може й уб'ють де-небудь серед цих степових просторів...
— А ви, хлопці, — по паузі звернувся до нас лейтенант. - Чого сумуєте? — А що ж накажете робить? Ви ось підете, а ми... — не докінчив Парфен і безнадійно махнув рукою.
— Чого ти махаєш руками, як крилами? Мабуть, вмирати вже зібрався. Теж мені герої, — з докором похитав головою лейтенант. — Ще й фашистів не бачили, а духом занепали. До речі, скільки вам років? — поцікавився він.
— Шістнадцять, — за всіх відповів Парфен.
— Гм, не багато... Але й не мало. Я в свої шістнадцять років вже на заводі працював і був непоганим токарем. Дивлюсь на вас і думаю: ви, звісно, з окупантами не примиритесь, якщо вони сюди прийдуть.
— Товаришу лейтенант, — схвильовано перебив його Парфен. — Ми вже двічі просились в армію, і обидва рази нам підмовили. Може, ви візьмете нас з собою?
Лейтенант похитав головою.
— Ні, хлопці. Ми попали в оточення, і попереду жорстокий бій, наслідки якого важко передбачити, хоч ми готові скоріше вмерти в чесному бою, ніж попасти в фашистський полон.
— Товаришу лейтенант, а ви... а наші скоро повернуться? — тихо спитав Миша Кравець.
— Повернемось, хлопці, обов'язково повернемось. А от коли — не знаю, — признався лейтенант. Потім, глянувши на годинника, мовив:
— Ну, хлопці, нам пора.
Бійці підвелися, на прощання міцно потиснули нам руки.
— Не журіться, ще зустрінемось... — звернувся до нас лейтенант. — А щоб ви знали, що робити у вашому становищі, нате ось прочитайте, — і він простягнув нам складену потерту газету. — Обов'язково прочитайте. Ну, бувайте.
Ми розгорнули «Радянську Україну» майже місячної давності. На першій сторінці крупним шрифтом було надруковано Звернення до українського народу... «Настав час, — писалося в ньому, — коли кожний, не шкодуючи життя, зобов'язаний до кінця виконати свій священний обов'язок перед Батьківщиною, перед своїм народом. Де б не з'явився ворог, він повинен знайти собі могилу. Нехай кожна хата і кожний будинок несуть смерть гітлерівським бандам. На території, окупованій ворогом, створюйте партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії! Руйнуйте в тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв'язок, підпалюйте склади, громіть обози ворога!..»
Так, це була відповідь на ті болючі питання, які кожного з нас хвилювали.
* * *
Минула доба, як з Кримки пішла остання військова частина Червоної Армії. Гуркіт канонади доносився десь кілометрів за п'ятнадцять. В багатьох хатах люди не спали ночами, з жахом думаючи про тих, що незабаром увійдуть в їх село. Вони наперед знали, що фашисти несуть незчисленні страждання, горе, неволю.
А нас, шестірку друзів, хвилювало одне: чи вистачить мужності?
Мати докірливо похитала головою, коли я вдосвіта повернувся додому.
— Ти б, Ваню, поспав, а то ж зовсім з сил виб'єшся... Будь вони прокляті.
Я роздягся і ліг, та заснути так і не довелося. Кілька вибухів величезної сили струсонули стіни хати. Жалібно задзвеніли шибки. Ми вискочили надвір. В різних кінцях села рвалися снаряди, підпалюючи хату за хатою.
Через кілька хвилин до мене прибіг Парфен.
— Треба зібрати хлопців, — сказав він. — Пішли спочатку до Михайла.
Миші Кравця не застали вдома. Тоді ми подалися до Шури Кучера, але у них на дверях теж висів величезний замок. — Напевно, всі в окопі. Ходім туди, — запропонував Парфен.
Окоп був просторий і надійно перекритий в два накати старими залізничними шпалами. Всередині темно. Тільки вузька смуга світла, що падала ззовні, освітлювала перелякані, бліді обличчя людей.
— Шуро! Ти тут?! — гукнув Парфен, схилившись над вхідним отвором.
— Хіба такого шибеника тут вдержиш? Десь там у коморі сидить і щось майструє. А вас чорти і в такий час носять, — не витримала, щоб не нагримати на хлопців Шурина мати, Єпистимія Максимівна.
В невеликій, побіленій, чисто прибраній комірчині висіли на гачках і лежали на поличках різні інструменти.
— Користуюсь батьківською спадщиною, — відповів Шура на наше запитання: «Чим займаєшся?» — і прикрив широкою спиною лещата. В цей час снаряд розірвався десь зовсім близько, і ми попадали на земляну підлогу, всипану тирсою та стружками. Підвівшись, Парфен першим побачив розкидані частини револьвера.
— Де ти взяв? — здивовано спитав він, підкидаючи на долоні сталевий корпус.
— Та де не взяв, то буде мій, — з викликом відповів Шура.
— А я й не збираюсь у тебе його відбирати. — образився Парфен. — Але що ти думаєш робити з ним?
Шура мовчав, схиливши голову. Потім глянув на нас.
— Ось відремонтую, — показав він пальцем в бік розібраного пістолета, — і піду в партизани.
— Куди ж, якщо не таємниця? — насмішкувато поцікавився Парфен.
— Н-не знаю, — чесно признався Шура. — Світ великий.
— Звісно, такий лицар... справжній Дон-Кіхот. Ти мене хоч у зброєносці візьми.
— Ти от глузуєш з мене, — огризнувся Шура, — а я бачу, що товариством нам просто не везе. Хочу спробувати сам один. Базу для вас підготую, — хитро примружив він очі.
— Дякуємо за великодушність, — відрізав Парфен. — Хороший ти хлопець, Шуро, але страшний індивідуаліст. Я вважаю, що саме зараз ми маємо діяти тільки разом. Ходімо, ми тобі розкажемо щось цікаве.
За хвилину ми вже йшли до Миті Попика. Навздогін нам неслися відчайдушні крики Шуриної матері:
— Куди ж вас лиха година несе? Боже ж мій, уб'ють! Верніться! Чуєте!
Не встигли ми вскочити у двір до Миті, як почувся гуркіт моторів.
— Мабуть, фріци, — з люттю сказав Шура. — Зустріть би їх зараз таким «хлібом сіллю», щоб і кісток не зібрали.
Тремтячою рукою Шура розпечатав пачку з цигарками.
— Закурюйте. Однаково вже. Нікому тепер не потрібно наше «моральне» обличчя.
— Ні, потрібне! — Парфен впритул підійшов до Шури. Ось що, хлопче, може, ти й не віриш, це, зрештою, твоя справа, хоч нам за тебе і соромно. Адже товариш... А ми віримо. Ось так. А тепер кинь цигарку.
Їх погляди зустрілись. Рішучим рухом Шура розірвав пополам пачку і відкинув її далеко від себе...
На машинах і мотоциклах фашисти в'їжджали в Кримку.
З виглядом переможців вони оглядали село. Аякже? Фюрер дав їм необмежені права грабувати, вбивати...
Непрошені гості широко відчиняли ворота, в'їжджали на подвір'я, ламаючи кущі та фруктові дерева, розташовувались, як господарі.
— Матка, німа большевік, капут большевік. Давай курка, яйка, млеко... Мі прішоль вас освободіль от большевік...
При таких обставинах збиратися сьогодні було небезпечно, і ми домовились зустрітися завтра у Парфена.
Весь день і всю ніч селом з гуркотом йшли танки з намальованими на боках хижими хрестами. Рухалась артилерія, моторизована піхота. Звідусіль неслось «айлі», «айля».
Перший літній ранок в окупованому селі. Опираючись на сукувату палицю, біля порога своєї хати стояв наш сусід, сивобородий дідусь, і з сумом спостерігав за рухом фашистських військ. Побачивши мене, дідусь підкликав до себе. Він кивнув у бік вулиці.
— Ач, синку, як пруть прокляті. Га? Що? Не чую...— Дідусь важко зітхнув.— Ти, напевно, спав усю ніч? Ще б пак. Коли я був молодим, то мене теж хіба з гармати можна було розбудити. А це вчора ввечері стою біля хати, дивлюсь — один грузовик звертає в мої ворота. Бачив би ти, що наробили в кімнаті... гидко тепер зайти туди... Всю ніч пили і кричали щось на своїй мові. А потім забрали з комори геть чисто все. Навіть невістчину швейну машину. Я спробував щось сказати, та вони мене прикладом. Га?.. Так, так, не раз. І це мене, повного георгіївського кавалера, та прикладом, як тварину якусь. І за що? Ех, коли б мені твої роки, я б їм показав. В сімнадцятім я воював з ними. Тікали в білизні, курям на сміх... Зарубай це собі на носі...
Десь опівдні ми зібралися у Парфена. Всіх хвилювало одне: з чого починати боротьбу.
— Був би з нами Володимир Степанович. Не блукали б ми тоді, як сліпі котенята. Він би навчив нас, — з гіркотою в голосі сказав Миша Кравець.
— Теж мені мрійники, — в'їдливо кинув Шура. — Володимир Степанович евакуювався, а ми залишились тут. Тепер повинні стоїм розумом дійти, що робити далі. Та й яка тут, взагалі, потрібна порада? Мені здається, питання ясне: ми повинні розшукати партизанський загін. Або створити свій загін, а командувати вже як-небудь зуміємо. Аби тільки зброя була.
— Гріш ціна твоїй зброї, коли розуму нема, — сердито обізвався Парфен.— Ти ж сам бачиш, яка сила у гітлерівців. Фашисти вже скільки воюють, всю Європу загарбали, а ми з тобою і гвинтівки по-справжньому в руках не тримали. Думаєш, як у тебе є револьвер, то уже можна всіх гітлерівців зиищити! Правильно каже Миша: без допомоги старших нам не обійтися. Шукатимемо комуністів.
— А якщо шукатимемо і не знайдемо? — не вгавав Шура.
— Не може цього бути, — впевнено сказав Парфен. — До речі, хлопці, чи вдалося комусь з вас знайти яку-небудь зброю?
— Маю до тисячі патронів і затвор, — вихопився перший Митя Попик і переможним поглядом оглянув присутніх.
Михайло Кравець похвалився ящиком толових шашок і кавалерійською шаблею.
— А я маю гвинтівку і три гранати з запалами. — Юра дістав з кишень дві лимонки.
Парфен поліз на горище клуні і за хвилину повернувся з карабіном і револьвером.
Виявилось, кожен з нас самостійно збирав зброю.
— Це чудово, друзі, — зрадів Парфен. — Початок уже покладено. Як бачите, тепер лишилось основне — шукати зв'язок з комуністами.
— Навіщо? Адже тепер, коли кожен з нас має зброю, ми сміливо можемо йти в Савранський ліс! — вигукнув Шура...
— І чого ти розходився зі своїм лісом, — обурився Миша, — іди, ніхто тебе не тримає, якщо вже тобі не терпиться...
— Я за те, — виправдовувався Шура, — щоб діяти, щоб справа, за яку ми взялися, не перетворилася в балачки.
Герой Радянського Союзу Дарія Григорівна Дяченко (1924-1944) - член підпільної комсомольської організації "Партизанська іскра"
— А хіба ми не за це? — обурився Парфен. — Я теж готовий, хоч зараз, взяти гвинтівку і стріляти у фашистів. А що потім? Схоплять і повісять. От і все. А так просто вмирати нікому не хочеться. Мабуть, і тобі теж. Ми — за справжню організацію. А тут треба діяти обережно. Знаєте, хлопці, сьогодні батько зробив мені зауваження. Сказав, що надто ми відкрито збираємось. Оскільки окупанти насіли зараз в Кримці, це небезпечно. А я батькові вірю. Він партизанив ще в громадянську війну і знає, що таке конспірація. Чи не краще було б нам збиратися або на острові, або в лісі на нашій галявині? — Парфен вичікувально дивився па хлопців.
— Як собі хочете, а я не зможу всидіти дома жодного вечора, — сказав Миша.
Йому більшість співчутливо закивали головами. Вирішили збиратися на острові двічі на тиждень, дотримуючись максимальної обережності.
* * *
На світанку, тільки-но проспівали останні півні, хтось постукав у вікно. Я схопився з ліжка і босоніж вибіг у сіни. На порозі стояв Володя Білоус. Його кругле, всіяне ластовинням обличчя світилося радістю.
— Є новина, Ваню, — Володя таємниче поманив мене пальцем.
Накинувши на плечі піджак, я тихо вийшов з хати, і ми побігли до річки. Всівшись під вербою, Володя, озираючись і прислухаючись, почав розповідати:
— Вчора до нас у двір в'їхала ціла автоколона. Повалили паркан, поламали садок, що ми з батьком садили. Вбили Трезора прямо в будці. Та коли один з тих гадів вдарив сестричку, коли вона з сльозами кинулась до мертвого собаки, я не витримав. Схопив вила і кинувся па фашиста... Той — за пістолет. Врятував батько. Адже він був колись у німецькому полоні. Там і навчився непогано розмовляти німецькою мовою. Батько заговорив до фашиста по-німецьки, умовляючи відпустити мене. Німець здивувався і сховав пістолет, попередньо заїхавши рукояткою по потилиці. Ось, полапай... А вночі, — вів далі Володя, — всі фашисти спали, я тихенько пробрався до машини, заліз під брезент, і намацав приклад — один, другий... третій... Я витяг чотири гвинтівки і сховав їх у саду. А сам подумав: «Ще ж патронів треба знайти». Я знову повернувся. Тихенько спустив ящик на землю — і був такий... А коли вже гвинтівки і патрони були надійно сховані, тут я ще дужче злякався: «А що коли фашисти вранці викриють пропажу?» Підозра впаде тільки на мене. Сиджу в садку і тремчу. Але на моє щастя годині о третій ночі до хати під'їхав мотоцикліст. Розбудив усіх, і за десять хвилин у дворі не лишилося жодної машини. Знаєш, я на радощах, напевно, разів з десять перевернувся через голову...
— Це дуже добре. Але як бути з цим твоїм арсеналом, треба порадитися з Парфеном. Чекай нас увечері.
Коли добре стемніло, Володя повів мене і Парфена в кінець садиби, де у глибокому рову, густо порослому бузиною, лежали гвинтівки і ящик з патронами.
Показавши свою «здобич», Володя з гордістю спитав:
— Так що?
— Багатий ти, нічого не скажеш, — засміявся Парфен. — Що ж ти думаєш робити з цим усім?
— Як що? — здивувався Володя. — Дам кожному з вас по одній, одну залишу собі, а одна в резерві...
— А далі що? На полювання ходитимеш, чи, може, закопаєш в землю до кінця війни?
Володя спалахнув.
— Сміятися, Парфене, і дурень уміє. Адже я до тебе як до людини, до друга... А ти — серйозну розмову в сміх переводиш. Я позавчора бачив, як ці гади наших полонених розстрілювали... Ось тут пече. Не хвилюйся, не дам заіржавіти своїй гвинтівці...
— Пробач, Володю, — примирливо сказав Парфен. — Я не хотів образити тебе. Навпаки. Ми прийшли, щоб запропонувати тобі чесну бойову дружбу. Якщо ти готовий, то завтра ввечері приходь на острів, ми тебе чекатимемо. А зброя нехай поки що побуде в тебе. Тільки треба краще її сховати.
Наступного вечора Володя Білоус прийшов на призначене місце.
— Ого, скільки вас! — здивувався він, коли побачив своїх шкільних товаришів.
Парфен жартома відрекомендував Володю друзям:
— Комсомолець з тисяча дев'ятсот сорокового року, веселий, трохи балакучий, ненавидить окупантів. Прихопив у фріців чотири гвинтівки і тисячу патронів. Приймете в товариство — не помилитесь.
Нам було радісно і хороше. Не хотілося в такі хвилини думати й вірити, що на рідній землі — вороги, що за кілька десятків кілометрів точаться запеклі бої... Було вже пізно, коли ми розійшлися, поповнивши свої ряди ще одним майбутнім бійцем.
Вже чотири дні в Кримці шаленіють окупанти. Всього чотири дні, а людям здавалося, що минула вічність. Ввечері до нас завітав мій шкільний товариш Гриша Боголюк і розповів жахливу історію, яка трапилась у їхньому селі Катеринці. Там окупанти по-звірячому вбили інваліда-колгоспника на порозі його власної хати. За день перед цим до нього у двір заїхала повна машина есесівців і забрали курей та все збіжжя. Мовчав господар, мовчала дружина, пригортаючи до себе п'ятеро діточок. Вранці, виїжджаючи, есесівці вивели з хліва корову. Схопивши здоровою рукою корову за ріг, господар закричав:
— Пан, не чіпай!
Есесівці весело засміялись. Потім хижо вишкірились: «Цурік!»
— Пане, без хліба і без корови цим кіндерам капут. Адже ви все забрали. Залиште хоч корову.
У відповідь есесівці прикладами звалили дядька на землю. Невависть підступила до горла. Дядько звівся і з усієї сили вдарив есесівця межи очі. Впустивши налигач, грабіжник покотився па землю. Автоматна черга пролунала, як оглушливий грім...
Загуркотіли машини, знялася курява, і враз опустіло подвір'я. А біля порога хати, збившись, стояло п'ятеро малих діток і очима, повними жаху, дивились то на вбитого батька, то на матір, що у відчаї ломила руки.
— Південне сонце змінилось нередвечірковою прохолодою, а вони все стояли, начебто уособлюючи собою всю бездонну глибину страждань, принесених фашистськими окупантами на нашу землю, — закінчив свою розповідь Гриша.
За порадою вчителя
Улюбленим місцем розваг всіх сільських хлопців була річка Кодима. Тут ми пропадали усі дні. Ми з Парфеном облазили всі кущі верб, зарослі очерету, шукаючи качині яйця. Раптом Парфен помітив металевий предмет, що стирчав з води. Якою ж була наша радість, коли ми витягли новеньку напівавтоматичну гвинтівку «СВТ»!
— Ходім на острів. Розберем там її і приведемо до ладу, — запропонував Парфен.
Острів починався поруч. Ми забралися в саму гущавину і почали розбирати гвинтівку на складові частини. Але щоб відчистити деталі од іржі, потрібна була пакля і хоч трохи гасу. Парфен побіг додому за усім цим, а я залишився чекати. Замість обіцяних п'яти хвилин, чекати його довелось більше години. Нарешті Парфен повернувся, але не сам, а з хлопцями.
— Не сердься, що затримався, — виправдовувався Парфен, — зате яку новину розповість тобі Михайло Кравець, кого він бачив сьогодні! — радісно сповістив Парфен.
— Хай сам здогадається...
— Розказуй же, чортяко, — не витримав я.
— ...Послала мене мати по воду до річки. Вона саме затіяла прання. Іду назад, бачу, чоловік і жінка сидять на містку, мабуть, відпочивають. Я спочатку не звернув на них уваги. Потім майнула думка, ніби я їх знаю звідкілясь.
Михайло Андрійович Кравець (?-1943) - учасник підпільної організації "Партизанська іскра"
Я поставив відра. Обоє сиділи спинами. Потім чоловік обернувся до мене обличчям, і ми зустрілись поглядом. Я від здивування остовпів. Хто б міг це бути? Як ти гадаєш? — Митя лукаво глянув на мене.
— Не уявляю, — признався я, розвівши руками.
— Володимир Степанович з сім'єю!
Ця звістка страшенно здивувала мене. Адже Володимир Степанович евакуювався. Чому ж повернувся? Невже і його спіткала невдача? А якщо й так, то чому повернувся саме сюди, де його знають і друзі і недруги? Адже йому загрожує велика небезпека! А може, змінив свої погляди? Ні! Я рішуче відкинув цю думку. Але ж ми повинні знати правду, інакше між нами виросте стіна недовір'я.
— Я пропоную... піти і поговорити з ним відверто, — запропонував Парфен. — Якщо він залишився таким, як ми його знаємо, то він не відмовиться допомогти нам в справі, заради якої ми збираємося тут. А якщо ні, то...
— Відверто кажучи, — міркував Митя Попик, — ще коли через Кримку проходили наші війська, я гадав, що фашистів бити легко і просто, аби тільки було чим. А зараз бачу, що всяка справа легка і проста, поки за неї не візьмешся всерйоз. Тоді з'являються проблеми... точнісінько, як у нас зараз. Але проблеми треба вирішувати, і я підтримую Парфена: треба піти до Володимира Степановича. Тільки не всім разом, а давайте виберемо, так би мовити, делегатів. Як ви гадаєте?..
— Митя діло каже. Я за його пропозицію, — підтримав Миша Кравець. — Треба не гаяти часу.
Так й вирішили. З острова поверталися всі разом. Синьо-чорні хмари затягували небо. Ми поспішали. Дійшовши до околиці села, розділились на дві групи. «Делегація» — Парфен, Митя і я — повернули до школи.
Сильний вітер гнав вулицею чорні стовпи куряви. Раптом небо прорізала блискавка, на мить освітивши дорогу, а потім прогуркотів грім і пішов сильний дощ. Ми щодуху побігли на шкільне подвір'я. Директор і до війни жив при школі. В одному з вікон, завішеному простинею, миготіло тьмяне світло.
Ми стояли на знайомому ганку і вагались.
— Що ж будемо робити, хлопці? — оглядаючи свій мокрий одяг, спитав Парфен і перший почав стягувати мокру сорочку. Ми викручували одяг і не почули, як рипнули двері і на ганок вийшов Володимир Степанович.
По пояс голі, ми кинулися до нього вітатися. Його обличчя засвітилося радістю.
— Та ви ж змерзли... голопупенки. Зараз же марш до кімнати! Ніяких «ні»!
У кімнаті нас зустріла дружина Володимира Степановича, — Олександра Іллівна. Вона до війни викладала в школі українську мову і літературу. На підлозі зосереджено складала піраміду з кольорових кубиків шестирічна Оленка.
Привітавшись з Олександрою Іллівною, ми в нерішучості зупинилися біля порога.
— Проходьте, проходьте, — привітно запросила вона, — сюди, ближче до плити.
Помітивши наше замішання, Олександра Іллівна взяла на руки маленьку дочку і вийшла в другу кімнату.
Мабуть, у нас був дуже смішний вигляд, бо Володимир Степанович дивився иа нас і усміхався.
Ніякову мовчанку порушив Парфен.
— Пробачте, Володимире Степановичу, за такий пізній візит, — запинаючись, почав він. — Ми прийшли провідати вас. Побачити, як живете... як ваше здоров'я...
Володимир Степанович допитливо дивився на хлопців. Парфен не витримав погляду, почервонів по самі вуха і винувато опустив очі.
— Е, та ти, Парфене, я бачу, дипломатом став, — сказав Володимир Степанович і пройшовся по кімнаті.
— Я не хочу вас, хлопці, за язик тягнути, — серйозно почав він, — але бачу, що мета вашого «візиту» інша. Впевнений також, що мета серйозна. Адже я вас знаю...
Враз ставши серйозним, він зупинився навпроти нас.
— Ось що, друзі. Я розумію вашу обережність, але ви повинні і мені надати таке ж право. Інакше розмови в нас не вийде. А вона потрібна... Так, евакуювався, але потім повернувся. Звісно, це може викликати серед населення різні балачки, але я готовий до всього... Так навіть буде краще... Скажіть відверто, вірите ви мені, своєму колишньому вчителю?
Його відкриті очі прямо і чесно дивились на нас...
За хвилину ми розповідали Володимиру Степановичу про наш задум створити організацію для збройної боротьби проти окупантів...
— Допоможіть нам, — просто закінчив думку Парфен.
— А витримаєте?
— Що? — не зрозумівши, перепитав Парфен.
— Труднощі... Щоденну небезпеку. Адже бути членом підпільної організації навіть важче, ніж воювати в партизанському загоні. Тут весь час треба бути серед ворогів. Може, навіть жити з ними під одним дахом. Посміхатися їм, а якщо вимагають обставини, то й працювати на них. Підпільники — це солдати ночі. Ніч для них — те ж укриття, що для партизанів — ліс. Найменший промах може привести всіх до камери гестапо, а звідти — вороття нема.
Володимир Степанович на хвилину замовк і вів далі:
— Ну добре. А що у вас є, крім бажання створити таку організацію?
— Шість гвинтівок — раз, револьвер — два, ящик патронів — три, трохи вибухівки... — перелічував Парфен.
— Малувато, — прикинув Володимир Степанович. — Навіть дуже мало. Зброї треба багато. Отже, з сьогоднішнього дня починайте збирати зброю. На місцях колишніх боїв її залишилось чимало. До речі, скільки вас?
— Нас зараз семеро. Але нас буде багато,— поспішно запевнив Парфен, побачивши, що Володимир Степанович здивовано звів брови.
— Я в цьому не маю сумніву, — поважно мовив Володимир Степанович. — Запам'ятайте тільки одне. Перш ніж прийняти когось до підпільної організації, треба добре перевірити людину. У підпільній роботі один боягуз може загубити всю справу.
— А як бути з дівчатами? — запитав, ніяковіючи, Митя. — Адже і серед них є бажаючі.
— Ти, Митю, маєш на увазі Тамару Холод? Чи не так? — лукаво глянувши на хлопця, в свою чергу спитав Володимир Степанович. Всім було відомо, що Митя закоханий у Тамару Холод, біляву дівчину з їхньої школи.
— Не тільки, — червоніючи, ухилився од відповіді Митя.
— Звісно, мені здається, що Тамара розумна і смілива дівчина. Дівчата в підпільній організації можуть виконувати багато важливих справ.
Старий годинник, що висів на стіні, пробив дванадцять, а ми й не збиралися розходитися. Вже двічі Олександра Іллівна відчиняла тихенько двері і здивовано поглядала на нас. Чоловік поглядом попереджав її, що, мовляв, у нас ще не закінчена розмова.
Учасники підпільно-партизанської організації "Партизанська іскра"
Ми, мов зачаровані, слухали Володимира Степановича.
— Вам доведеться, — вів директор, — зустрітись з багатьма труднощами, часто несподіваними, які і передбачити не можна. У найближчий час окупанти створюватимуть на селі свої органи влади. Для цього вони залучать людців, які тільки й мріяли, щоб помститись Радянській владі. Ці зрадники не менш страшні ніж фашисти. Вони добре знають усіх місцевих житєтів, у тому числі й вас. Тому конспірація має бути особливо ретельною. Надалі зв'язок тримайте зі мною тільки через свого командира. Про мене ніхто, крім тих, що вже знає, не повинен знати. Для решти — я тільки колишній директор, а зараз людина, що лояльно ставиться до окупаційного режиму.
Володимир Степанович підійшов ближче до нас і додав:
— Пам'ятайте, друзі, ви не будете одні. За вами весь радянський народ, могутня Червона Армія, наша рідна Комуністична партія. Ми обов'язково переможемо. Я певний, що знищимо фашистів, і ви тоді підете вчитися і обов'язково станете капітанами далекого плавання.
Він замовк. Залягла урочиста тиша. Годинник вдарив двічі.
— Час по домівках. Пора відпочивати. Вдягнувшись, ми вийшли з кімнати.
— Дивіться, будьте обережні, — донісся голос Володимира Степановича, — не наскочте на патрулів. Краще городами йдіть, так безпечніше.
Всю дорогу ми думали про Володимира Степановича. Наш прихід, звісно, був для нього несподіванкою. Проте для нас стало зрозуміло одне: аби ми не прийшли до нього — він сам би знайшов нас.
Питання, які ми вирішували сьогодні, очевидно, Володимир Степанович обдумав давно. Все поки що йшло якнайкраще.
„Новий порядок" у Кримцi!
— Хазяйко! Відчиняй!
Почувши настирливий стук у двері, мати злякано забігала по хаті. В двері знову затарабанили.
— Ей ви, там у хаті, поглухли, чи що? Відчиняйте негайно, а то... — почулася брутальна лайка.
Я вийшов у сіни, відчинив двері. На порозі, з великим ціпком у руках і пов'язкою на рукаві, стояв Трохим Романюк. Його очиці бігали переможно і зло.
— Чого витріщився? Не бачив, чи що? Ще надивишся... — погрозливо мовив Романюк. — О дев'ятій годині ранку разом з матір'ю бути на сходці біля приміщення колишнього клубу, та не запізнюйтесь, а то... — і Романюк загрозливо махнув ціпком перед самим моїм носом. — Чув?! — вже крикнув Романюк. — Шкура комсомольська, дякуй богові, що я зараз в доброму настрої. А то б освятив цей ціпок твої ребра. Щоб першими були на сходці. Сам перевірю... Нова влада швидко з вас вимне сирицю...
Ніхто з нас тоді ще не знав, що тієї пам'ятної ночі, коли ми сиділи у Володимира Степановича, у німця-переселенця Каля Фріца на таємну нараду зібралися різного роду запроданці радянського народу. Вони рвалися до влади і поспішали запропонувати окупантам свої послуги.
— Чуєш, Каль, ти для німців своя людина. Замов слівце за мене перед паном ло-лолокенентом, тьху ти, чи як там його, — п'яним голосом говорив Романюк, обнімаючи Каля. — Я хочу, Каль, тебе вже від сьогодні називати паном. Остогид мені «товариш», ось де сидить, — Романюк провів рукою по горлу. — Аби я став начальником поліції, я б показав цим мужикам, хто такий Трохим Романюк... Рекомендуй мене панові офіцеру, Каль. Побачиш, він буде задоволений моєю роботою... — не вгавав Романюк, і його квадратне обличчя закам'яніло, а очі палали вогнем злоби і ненависті.
Лаврін Рупацький, високий чолов'яга, сидів поруч з Романюком, нетерпляче барабанив пальцями по столу. Його Каль мітив собі в помічники, як тільки самого призначать старостою.
Четвертим був Петро Доценко з села Катеринки. До війни його не раз судили за злодійство і хуліганство. Весною 1941 року повернувся в село і безпросипно пив. А тепер він сидів за столом, дудлив самогон і мріяв про владу.
Його вогняно-руде волосся низько спадало на вузький лоб і майже закривало безбарвні, як у риби, очі. Стиснуті в кулаки руки важко лежали на столі.
Жалюгідна купка мерзотників заворушилась в надії повернути собі право наживатися на чужій праці. Серпнево сонце здіймалося над землею. Після нічного дощу повітря було вологе, важке, з самого ранку відчувалася задуха.
На площі, біля колишнього клубу, зібрався народ. З десяток жандармів походжали навколо натовпу і повертали кожного, хто намагався піти з площі.
Вже понад годину чекають люди, коли «нова влада» закінчить радитися. Тільки присадкувата фігура Романюка з ціпком в руці зрідка з'являлася на східцях клубу: спідлоба окине свинцевим поглядом натовп і знову піде.
Коли ми з Парфеном підійшли до площі, тут було вже сотні три людей. Сонце підіймалося все вище і вище. Його косі промені, наче гострі ножі, врізалися в землю, витягуючи з неї вологу. Хотілося пити. В усіх кінцях площі чулися обурені голоси жінок.
— Що це за знущання? І де ви взялися на наші голови? Пусти додому, тварина ти безмозгла. У мене дома зачинено двоє маленьких дітей!
Жандарми стоять, як кам'яні статуї. Тоді одна з жінок у відчаї і гніві штовхнула жандарма в груди і хотіла піти геть. Та той скрутив їй боляче руки і відкинув у середину натовпу. На жандармів натиснув розгніваний людський натовп, зчинився галас і штовханина. І лише тоді на порозі з'являється довготелесий офіцер.
— В чому річ? — проноситься над натовпом його верескливий голос. Він обводить гострим поглядом людей і чекає. Натовп на якусь мить замовк, потім вибухнув різноголосими криками:
— Відпустіть додому!.. Скільки нас можна тримати на цій спеці!.. Йдіть туди, звідки прийшли!.. Дайте води напитися!
Офіцер нетерпляче піднімає руку і, обернувшись до жандармів, наказує дозволити людям напитися води. Мабуть, розбурханий людський натовп навів його на певні роздуми. Хто знає, що може бути.
Поступово галас вщухає. Офіцер, задовлено всміхнувшись, зникає за дверима. 0, він знає, як тримати в руках це бидло. Недарма ж він брав участь у багатьох каральних експедиціях. А от працювати на території, де стільки років була комуністична влада, йому ще не доводилось.
— Панове, пора починати. — Він вийшов у коридор, запроданці виструнчились. — Ей, ти, як тебе?
— Романюк, ваше бла...
— Так от, Романюк, йди і оголоси, що сходка починається.
— Біжу, пане начальнику, — і кулею вилітає на ґанок.
— Ей, ви! — наслідуючи тон офіцера, кричить Романюк. — Тихо там! Говоритимуть сам пан офіцер!
На ґанок вийшов жандармський офіцер у картузі з широчезним верхом, в жовтому френчі, з медалями, підпоясаний широким ременем. В правій руці поблискував стек. За ним вийшов гестапівський чин у голубому мундирі з черепами в петлицях і чорних окулярах.
По правий бік від жандармського офіцера завмерли Каль Фріц і Рупацький Лаврін...
Неподалік від нас неголосну розмову вели два літніх чоловіки.
— Ти диви, як швидко знюхалися з фашистами. А які раніше були смиренні та прилизані.
— Смиренні, кажеш?.. Скільки вовка не годуй, все одно в ліс дивиться. Згадай Романюка... Ми тільки на цих уваги не звертали.
— Зате тепер вони на нас звернуть увагу. Не в одного ребра тріщатимуть...
— Нічого, почекайте, — зауважив хтось третій, — скоро наші повернуться. Всіх свинцевою мітлою виметуть. Як тоді, в сімнадцятому. Чи не так, Степане?
— Та так, так... Але ж чи діждемось цього ми з тобою?
— Діждемось, — впевнено відповів той же голос. В цей час заговорив офіцер.
— Пан начальник жандармського відділу вітає всіх жителів села Кримки з нагоди звільнення від більшовицького ярма...
На площі загули, засміялися: сивобороді дідугани, жінки, молодь. Жандарми заметушились навколо натовпу, погрожуючи прикладами.
Нарешті сміх стих, і офіцер вів далі свою промову. Але зникла вже личина «визволителя». Тепер перед народом стояв розлютований і жорстокий окупант.
— ...Більшовики вас обдурили. А тому, хто віритиме більшовикам, що повтікали під ударами доблесних військ фюрера, доведеться жорстоко покаятися. Викиньте з голови комуністичні бредні. Чесно працюйте, нам треба багато хліба... для перемоги Великої Німеччини. Всіх, хто ухилятиметься від роботи, буде жорстоко покарано! — кричав жандармський офіцер, розмахуючи стеком.
— ...За всяке невиконання наказів розстріл. За більшовицьку агітацію — розстріл. За злісне ухилення від роботи і саботаж — розстріл... У вас тепер буде нова влада. Старостою села призначено вашого земляка Фріца Каля... Шефом поліції — також вашого односельчанина Романюка...
— Дідькам вони земляки, а не нам, — почувся чийсь молодий голос з натовпу.
— ...Всі жителі села зобов'язані... — вів далі офіцер. Та в натовпі вже ніхто його не слухав, а він щось горлав, намагаючись перекричати натовп, і час від часу чути було тільки одне слово — «розстріл», «розстріл».
Слідом за жандармом виступив староста. Він, як папуга, повторив щось про «визвольну місію» німецької армії, про фюрера і його «новий порядок».
Оголосивши, хто на яку посаду призначається, пани окупанти один за одним сховалися за дверима клубу. Вітер, як і раніше, безжально рвав на фасаді будинку чорний фашистський прапор.
Вже йдучи додому, ми звернули увагу на клапоть паперу, приклеєний на стіні колишнього кооперативу, біля якого стояло кілька чоловік. Це був «височайший» декрет Антонеску про встановлення румунської адміністрації на тимчасово окупованій території УРСР між Дністром і Бугом.
.«Ми, генерал Іон Антонеску, постановляємо:
...Території, окуповані між Дністром і Бугом... входять в склад румунської адміністрації.
...Призначаємо нашим представником в Трансністрії з наданням йому всіх повноважень, пана... Алексяну.
...Призначаємо резиденцію управління Трансністрією в місті Тирасполі...
Виданий 19 серпня 1941 року в Головній ставці Антонеску».
Декр'ет був довгий, але в свідомості засіло тільки одне, чуже слово «Трансністрія». Судячи з тексту декрету, України більше немає, українців також. Колгоспи перетворюються в трудові общини, праця в яких обов'язкова для всіх від 14 до 70 років...
— Не вийде, падлюки! — стиснувши кулаки, мовив Михайло Кравець, і ми поспішили вздовж вулиці.
Дорога знахiдка
Під час обстрілу села фашистською артилерією один снаряд попав у будинок правління колгоспу. І от тепер окупанти вирішили відремонтувати будинок для так званої трудової общини. Поліцаї ходили від хати до хати і загадували йти працювати.
Поснідавши, я пішов до правління. Біля напівзруйнованого будинку працювала в основному молодь. Серед них був і Парфен. Підійшло ще кілька чоловік. Збивши з дощок троє носилок, хлопці й дівчата накидали на них глину й уламки цегли. Раптом у Парфена застряла лопата. Він з силою потяг за кінець товстої, круглої палки.
— Іване, глянь-но сюди!
— А що? — не зрозумів я.
— Подивись на колір цього древка. Невже це від прапора?
Ми дивилися один на одного, не знаючи як бути.
— Треба перевірити, може, там одне древко, а прапора й немає, — пошепки сказав Парфен.
Я швидко почав розгрібати купу цегли. І раптом помітив червоне полотнище. Пом'ятий, запорошений, але рідний і дорогий прапор.
— Треба за всяку ціну його винести звідси, — схвильовано шепотів Парфен. — І щоб ніхто не бачив.
Я згадав, що з нами тут працював глитайський синок, Марко Ветушняк, який з'явився в Кримці разом з окупантами.
В коридорі почулися кроки. Ми швидко кинули на прапор кілька лопат глини і сіли ніби спочивати. Мабуть, вигляд у нас був розгублений, бо один з робітників насмішкувато кинув:
— Що це, хлопці, у вас вигляд, як у злодія, спійманого на гарячому?
- Треба було відвернути увагу робочих, і Парфен запропонував, підводячись:
— Давайте перекур зробимо, хлопці.
Він вийшов з приміщення і, витрушуючи картуза, закричав:
— Відпочинок, хлопці. До біса цю роботу. Я так наївся пилюки, що мало не задихнувся.
Всі попрямували за ним.
Я тим часом знову витяг з сміття прапор, витрусив його і засунув під сорочку. Побоюючись, щоб на мене не звернув увагу Ветушняк, я швидко вискочив через проламану дірку в стіні і одразу подався на острів. Увечері вся наша шестірка була на заповітному місці. Бережно витягли прапор, розстелили його на траві, і Парфен вголос прочитав: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Ці слова прозвучали урочисто, піднесено.
— Ви тільки подумайте, хлопці, що ми знайшли! — схвильовано говорив Парфен. — Батько мені розповідав, як одного разу під час громадянської війни білі так натиснули, що, здавалось, полк не витримав і відступить. І от в таку критичну хвилину, коли денікінцям вже здавалось, що перемога на їхньому боці, на бруствері виріс комісар з полковим червоним прапором в руках і закричав, перекриваючи гуркіт бою: «Товариші, ось він, наш, робочий прапор! Не посоромимо ж його! Вперед! В атаку!» Весь полк піднявся в одному пориві і з криками «Ура!» кинувся назустріч денікінцям. І переміг, хоч сили ворога були значно більші. От що може зробити червоний прапор! Цей червоний прапор буде прапором нашої організації.
— Нас цікавить, Парфене, про що у вас була розмова з Володимиром Степановичем? — звернувся до Парфена Михайло Кравець.
— Його думка така: ми повинні створити підпільну організацію, а не йти в ліс, як це пропонує Шурко.
— А що ж нам на печі сидіти і пироги їсти? — обурився Шурко.
— Розумна в тебе голова, та дурню дісталася. От ти одразу пропонуєш знищити зрадників. А це значить, нічого не зробивши, самим сунути голову у петлю. Уявіть собі, що ми знищимо і Каля, і Романюка, і Рупацького. Ти думаєш, що окупанти махнуть на це рукою і скажуть: «Не будемо більше їм набридати зі своєю владою. Нехай буде так, як є». Так думати наївно.
— Досить сваритися, краще давайте ближче до діла, — запропонував Юра.
— Вірно. Ці паразити не заслуговують, щоб через них ми чубились.
Парфен передав розмову з Володимиром Степановичем, навмисне підкреслюючи труднощі боротьби, про які говорив учитель.
— Тепер з минулим у нас все покінчено. Замість капітанів далекого плавання ми стаємо бійцямй-підпільниками. Замість штурвалів в наших руках будуть гвинтівки. Боротимемося з ненависним ворогом до повної перемоги.
— Пригадуєте, перед війною наш «екіпаж» мав свого «капітана», — зауважив Михайло Кравець — Звісно, це була тільки гра. Пригадуєте, як ми обрали тоді Парфена «капітаном без рангу». Скільки було веселого сміху, коли на голову йому наділи паперовий картуз з великою кокардою і заспівали «По морям, по волнам». А потім на честь такої події випили три пляшки ситра. Зараз нам знову потрібний капітан, — вів далі Михайло. — Але не на жарт, а всерйоз. Капітан, який би міг керувати підпільною організацією.
Всі на хвилину принишкли, задумались.
— Ви думайте собі мовчки, а я звик думати вголос, — першим порушив мовчанку Володя Білоус. — Я пропоную обрати командиром Парфена. Ми його знаємо. Ходити йому і далі в капітанах.
— Я теж за те, щоб Парфен був нашим командиром, — підтримав його Митя. — Будемо йому допомагати. Я більше ніж певен, що він справиться з цим дорученням...
Інших пропозицій не було, вгору дружно знялися шість рук.
Знову запала незвичайна тиша. На мить кожен задумався над майбутнім. Позаду безповоротно залишилось бездумне дитинство. Наша юність, як і юність наших батьків, починалася з гвинтівкою в руках. Що жде нас попереду? Ми кинули виклик окупантам і, можливо, прийдеться зіткнутися з ними не тільки на полі бою, а й віч-на-віч, де переможе той, в кого воля сильніша, за ким правда.
Парфен розумів, що віднині на нього покладається велика відповідальність. Попереду безліч справ. Чи зможе він вирішити їх сам, навіть наділений повноваженнями командира? Звісно, ні. І тому він вносить пропозицію:
— Хлопці, один, без вас, я не зможу керувати. Давайте створимо штаб, в якому кожний буде нести свою частину обов'язків.
Попередження на будинках, де мешкали німці, 1941 р
Шурі не сподобалось слово «штаб».
— Якось воно звучить помпезно. Особливо, якщо вдуматися, що, крім штабу і командира, нічого і нікого нема.
— Сьогодні нема — завтра буде, — відрізав Парфен. — А на слові «штаб» я не настоюю. Вносьте інші пропозиції.
Кінець кінцем «штаб» перетворився в «комітет»...
Тиха вереснева ніч, сповнена прохолодою, пролетіла непомітно. Говорили про дисципліну, про форми конспірації, згадували всіх своїх шкільних товаришів, по-новому оцінюючи їх позитивні і негативні якості. Довго, з запалом, обговорювали, з чого починати бойову діяльність організації.
— Треба негайно підірвати що-небудь або вбити кількох жандармів, — не вгавав Шура Кучер. — А то справді подумають, що їм вдалось наших людей в овечок перетворити.
— Ні! — знову заперечив йому Парфен, — так не годиться. Сьогодні «що-небудь», завтра «де-небудь», а післязавтра — «як-небудь!» Це авантюризм, а нашою діяльністю повинен керувати здоровий розум, щоб через дурницю не провалитись на першому ж кроці.
А коли обговорили всі питання і вщухли пристрасті, Парфен взяв прапор і прикріпив його до стовбура дерева. Як колись, будучи «капітаном» нашого «екіпажу» далекого плавання, скомандував:
— Всім шикуватися! Струнко. На червоний прапор — рівняйсь!
Хлопці, виструнчившись, стояли мов зачаровані і не зводили очей з червоного полотнища, яке гордо розвівалось на цьому малесенькому клаптику вільної радянської землі...
У жандармiв псується настрiй
Вже кілька тижнів окупанти зайняті стягненням контрибуції з населення Кримки. Приміщення жандармерії перетворено на склад, куди з усіх кінців села звозять реквізовані в населення продукти, одяг. Стіни громадських приміщень рясніють наказами, в яких фашисти погрожують розстрілом кожному, хто ухилятиметься від сплати контрибуції. Кожен двір на перших порах мав здати по п'ятнадцять пудів борошна, по сто штук яєць, по кілька кілограмів масла, по двадцять кілограмів м'яса і половину домашньої птиці...
Та даремно годинами простоювали вантажні машини з хижим орлом і свастикою на дверцях кабін. Даремно локотенент Анушку, начальник жандармерії, зганяв на площу жителів села і знову погрожував найстрашнішими карами. Хліба здавали мізерно мало.
Тоді жандарми, наче зграя вовків, кинулися самі по дворах шукати продукти.
Прийшли і до нас. Ще здаля мати побачила, що до нашого двору їдуть два жандарми і поліцай Романюк, і забігала по хаті, щоб заховати кудись глечик з топленим маслом. Так і не встигла. В двері грюкнули прикладами.
— Хазяйко, відчиняй!
В хату ввалилися усі разом. Жандарм обвів поглядом стіни і зупинив очі на фотографії батька у військовій формі.
— Большевікулє? — загорлав він, вказуючи пальцем на фотографію.
— Так, так. Більшовик, пане капрал! — угідливо закивав головою Романюк. — Був активістом за Радянської клади. Перший до колгоспу вступив. А зараз на фронті... А це, пане капрал, — Романюк повернувся до мене, — його синок такий, як і батько. Гляньте, яким звіром дивиться на нас...
Тієї ж хвилини страшний удар кулаком повалив мене на підлогу. Мати зойкнула, кинулася захищати. Та поліцай відштовхнув її в куток кімнати, а сам почав пхати в мішок все, що потрапляло йому на очі. Це називалось реквізицією військового майна...
Вони вже збиралися виходити, коли раптом Романюк помітив глечик з топленим маслом. Задоволено хрюкнувши, витяг його з-під столу і замотав у широкий льняний рушник.
— Що ж ти робиш, сучий сину? — кричала мати. — Адже в тебе теж є діти. Нехай ті грабують, вони чужаки. А ти? Як у тебе рука піднімається! Як ти людям у вічі дивитимешся?
— А я й не збираюсь заглядати у ваші очі, — зареготав у відповідь Романюк і, грюкнувши дверима, що аж глина посипалась, вийшов надвір...
Мати сиділа на тапчані, і по її змученому обличчю котилися сльози.
— Невже, сину, таї; буде довго? — тихим голосом звернулась вона до мене.
Що міг я відповісти їй? Кров щосили бухала в скроні, і пальці стискувались у кулаки, я насилу стримував себе, щоб не кинутися на грабіжників.
«Новий порядок» в селі вводився з чисто німецькою методичністю. Кожного ранку поліцаї виганяли селян на польові роботи. Було введено безліч різних повинностей: ремонт шляхів і залізниць, відбудова приміщень під військові склади і солдатські казарми, перевезення різних вантажів, чергування коло сільської управи...
Того, хто ухилявся від роботи, кидали у тюрму, яку спішно прибудували до приміщення колишнього сільського клубу, били до крові канчуками. Іноді сам пан локотенент катував невинних людей.
Наближалася сумна осінь 1941 року. Не чути більше в полі гуркоту тракторів, звуків моторів, осінньої колгоспної пісні. До болю важко було дивитися на змертвілі поля, а ще важче — на тих, хто колись своєю працею оживляв їх в цю осінню пору.
Голод владно стукав в двері селянських хат. Рятуючись від голоду, люди йшли в поле, відкопували там буряки, картоплю, збирали почорнілі колоски.
Окупанти почували себе переможцями. Доблесні війська фюрера вже на підступах до Москви, в оточенні Ленінград, в усі міста європейської частини Радянського Союзу Гітлер призначив своїх комендантів.
Та ось 20 жовтня 1941 року настрій в жандармів і в поліцаїв був несподівано зіпсований. Ранком, перекинувши через плече новеньку гвинтівку, шеф поліції Романюк весело поспішав на службу. Раптом біля телеграфного стовпа він побачив натовп людей. Спочатку подумав, що люди зацікавились якимось новим німецьким наказом, але тут же заворушилось недобре передчуття, і він прискорив крок.
Романюк прикипів очима до папірця і став читати. З кожним рядком його охоплював все більший страх, але якась незрозуміла сила примусила дочитати до кінця.
«...Дорогі товариші! Не вірте окупантам, які твердять, що ніби Червону Армію вже розбито. Відступ — ще не розгром. Різні загарбники протягом віків намагались підкорити нашу Вітчизну і полонити її народ, але всі вони знаходили свій безславний кінець на нашій землі. Фашисти — не виняток. Скоро наша армія перейде в наступ, і тоді ніщо не врятує фашистів від загибелі. Але сидіти і ждати, поки нас звільнять, ми не маємо права. Наш обов'язок — шкодити окупантам, де тільки можна.
Окупанти повинні лікті кусати, а не наш хліб. Так буде, якщо ви всі зрозумієте, що боротися з ворогом можна і тут, в тилу. Кожен кілограм нашого хліба — це удар по ваших братах, по ваших батьках, які б'ються проти фашистських загарбників. Зробимо, щоб горіла земля під ногами кривавих окупантів!
Смерть фашистським катам! Смерть зрадникам!
Комітет».
Тремтячими руками Романюк зірвав листівку і побіг у жандармерію. Кулею влетів до кабінету Анушку і, запинаючись, доповів:
— Пане офіцер! Дивіться, що я виявив.
Анушку не зрозумів спочатку, що так схвилювало шефа поліції. Але прочитавши перші рядки, все зрозумів. Його брови повільно поповзли вгору.
— Де взяв? — грізно спитав Анушку.
Той плутано почал пояснювати, як побачив натовп, як потім мужньо зірвав листівку.
Затиснувши листівку в кулаці, офіцер нервово пройшовся по кабінету. Дістав з коробки сигару, запалив, затягнувся кілька разів, потім підійшов до телефону. Але подзвонити підполковнику Ізонеску не встиг, бо в двері різко постукали.
— Зайдіть! — кинув Анушку.
На порозі виріс Петро Доценко — начальник поліції з села Катеринки. У руці він тримав таку саму листівку.
— Пане начальнику, дозвольте доповісти. На довіреній мені ділянці невідомими бандитами вночі були розклеєні ось такі листівки. Моїми підлеглими виявлено три в Катеринці і одну в Петрівці, — і він дістав з кишені ще кілька зім'ятих папірців...
За годину прискакав на коні Щербаченко, шеф кумарівської поліції, і теж поклав на стіл кілька листівок.
З залізничної станції Кам'яний Міст жандармський пост повідомив, що в них теж цієї ночі були розклеєні листівки.
«От тобі й обітований край», — думав Анушку, залишившись на самоті.
Важкі роздуми охопили його, сина крупного фабриканта з Бухареста. Лиха доля закинула його в це глухе село, де ще вчора була Радянська влада, де на кожному кроці окупантам загрожує смерть. У Бухаресті, під час призначення, запевняли, що в Радянському Союзі селяни ненавидять колгоспи і з радістю зустрічатимуть кожного, хто принесе їм звільнення. А тут, на місці, виявляється зовсім інше. Тільки дехто з населення став співробітничати з окупаційною владою, та й то більшість з них — розкуркулені або карні злочинці.
Він знову взяв листівку і вже, мабуть, вдесяте перечитував її текст, написаний від руки, і підпис «Комітет». Він намагався за цим загадковим підписом побачити тих, хто закликав населення до саботажу. «Адже це конкретні люди, — думав він, — але хто вони?! що на це скаже субколонел Ізонеску?» Від таких думок стало не по собі. Ввечері у просторому дворі жандармерії стояли всі тридцять поліцаїв з восьми населених пунктів.
— Йолопи! П'яниці! — несамовито горлав на них Анушку. — За що гроші одержуєте?! Дарма тільки хліб марнуєте! Під самісіньким вашим носом більшовики орудують, а ви спите або ж цуйку дудлите! Звісно, від таких залякувань армія великого фюрера не постраждає, але... але шкуру з вас спущу, якщо знову трапиться щось подібне...
Довго ще погрожував і наставляв поліцаїв Анушку, але, нарешті, відпустив їх і зачинився в кабінеті. Він розстебнув кітель, відчинив вікно. Досвідчений жандарм, яким був Анушку, добре розумів, що одним нагаєм, яким би він не був дошкульним, населення не втримати в покорі. Потрібні й інші методи. Це розуміють, мабуть, і в повіті, бо вчора прислали депешу з рішенням про відкриття в Кримці школи. Анушку вже був поінформований про повернення з евакуації колишнього директора місцевої школи. Він наказав покликати його в жандармерію.
Через годину Моргуненко стояв перед шефом кримської жандармерії. Анушку з цікавістю розглядав людину, про яку йому так багато говорили. Перед ним стояв середнього зросту ще молодий чоловік, дещо розповнілий, з бритою головою. Сірі, з сталевим блиском очі дивились прямо і незалежно.
— Сідайте,... Наскільки я знаю, ви намагалися евакуюватися разом з більшовиками? — почав він.
— Так. Вас правильно інформували, пане офіцер.
— Що ж вам перешкодило і чому ви знову повернулися в Кримку?
— Не зміг евакуюватись з дуже простої причини: потрапив в оточення і змушений був відмовитись од цього задуму. В Кримку повернувся тому, що я тут багато років працював, тут квартира...
— Ви комуніст? — примруживши очі, Анушку пильно дивився на Моргуненка. Той спокійно витримав погляд:
— Ні, пане офіцер, я безпартійний.
— Як же більшовики дозволили вам працювати директором?
— Бачите, у нас на роботу направляють не за партійною приналежністю, а за знаннями, фахом. Закінчивши Одеський університет, я одержав призначення директором школи в Кримку.
Його брови зійшлися на переніссі.
— Що ж ви тепер думаєте робити, пане колишній директор? Чекати більшовиків вже не доводиться, їх погнали далеко і безповоротно.
Моргуненко нічого не сказав у відповідь.
— О, я бачу, Моргуненко вірить, що більшовики повернуться? Чи так я зрозумів вашу мовчанку?
— Пане офіцер, кожний може в що-небудь вірити. Адже й ви в щось вірите? Проте я не думаю, що мене викликали сюди тільки для того, щоб довідатись про мою думку, чи повернуться назад більшовики?..
— Ви не помилились. Наша розмова про інше. — Анушку затарабанив пальцями по столу. — А чи думав пан Моргуненко, що його особиста доля і доля його сім'ї повністю залежить від нас?..
Моргуненко кивнув головою.
— А чи думав пан Моргуненко над тим, що його, як колишнього керівного радянського працівника і, за нашими відомостями, активіста, ми можемо арештувати і розстріляти? — Анушку пильно дивився на свого співбесідника, сподіваючись хоч тепер на його обличчі побачити вияв страху чи замішання. Але той спокійно відповів:
— Так, думав.
— На що ж ви тоді сподівалися, повертаючись в Кримку?
— Нікуди було подітися, от і прийняв таке рішення.
Анушку різко підвівся з-за столу.
— У нас є відомості, що ви залишені більшовиками із спеціальним завданням!
Блискавкою майнула думка: «видали», але на обличчі Моргуненка не здригнув жоден мускул. Він здивовано звів брови:
— Он як! Цікаво знати, а чи ви, пане офіцер, вірите в те, що сказали? — І вже насмішкувато додав: — Повторюю, випробувавши всі можливості, я вирішив пробиратися додому...
З хвилину вони мовчки дивились один одному в вічі. Потім Анушку, намагаючись повернути своєму голосу попередню самовпевненість, спитав:
— Чим же думаєте тепер займатися?
— Не знаю, — розвів руками Моргуненко.— Звісно, хотів би працювати за фахом, та, — він винувато усміхнувся, — мене з моїм минулим не візьмуть тепер в школу.
— А якби взяли?
— У мене сім'я. Заради неї доводиться поступатись переконаннями.
— Ви стаєте відвертим, пане Моргуненко. Це добре, — Анушку усміхнувся. І остаточно ввійшовши в роль «переможця», додав: — Ми не ставимо собі за мету знищення радянської інтелігенції. Ось чому не арештували вас. Румунська королівська влада, дбаючи про розвиток освіти на території Трансністрії, вирішила відкрити в Кримці середню школу. Вам пропонуємо бути директором. Ви здивовані? Так, я розумію... Але не забувайте, ми, як вам відомо, не панькаємося з тими, хто проти нас. Діти повинні виховуватися в дусі християнської покори і моралі, а, головне, вірності фюреру і королю великої Румунії. Найменший прояв комуністичної пропаганди чи з вашого боку, чи з боку підлеглих вам вчителів буде жорстоко каратись... Що ж, поздоровляю, пане директор, і бажаю успіхів.
Анушку підвівся і дав зрозуміти, що розмова закінчена.
Володимир Степанович вийшов з кабінету і повільною ходою попрямував додому. Пережиті хвилини далися взнаки при всій його витримці. Усе передбачалось під час розмови в райкомі партії, але щоб окупанти ось так призначили його директором школи, це і в голову нікому не прийшло. Що робити? Втекти? А завдання?.. А що скажуть жителі села, які знають його, як людину стійку і безкомпромісну? Що подумають діти, яких він вчив завжди говорити тільки правду? Відмовитись? А далі що? Схоплять і знищать! Чи ж найкращий це вихід? Ні! Він зобов'язаний виконати завдання партії, і він його виконає.
Знову в школi
Сьогоднішній день не був схожий на перший день навчального року. Не чути радісного галасу дітей, які зустрілись після канікул. Ніхто не питає один в одного, як минуло літо. У багатьох вікнах школи повибивані шибки, стіни класів закурені, обшарпані, адже тут довгий час жили гітлерівські вояки. На шкільному подвір'ї, коло клумби, розтоптаної копитами німецьких коней, стояли Парфен, Митя Попик, Маруся Коляндра, Надя Буревич та інші. Вони про щось неголосно розмовляли. Я підійшов до гурту. Потім до нас приєднались хлопці з села Катеринки: Миша Клименюк, Гаврило Длюбарський.
— Привіт кодимським морякам, — спробував пожартувати Борис Демиденко, але жарт вийшов сумний.
Ще вчора кожен бачив перед собою ясну мету, ще вчора найсміливіша мрія здавалася легко здійсненною, а сьогодні... Було зрозуміло, що більшість старшокласників прийшла в школу не стільки заради якихось уроків, скільки заради інтересу: побачити, чого ж будуть навчати.
Я звернув увагу, що Миша Клименюк має дуже поганий вигляд, і запитав, що з ним.
Миша Клименюк мовчки підняв сорочку і показав спину. Від шиї і до поперека вся вона була списана нагаями. Темно-фіолетові рубці подекуди полопались, і звідти текла сукровиця. У хлопців потемніли обличчя.
— За що ж це тебе так? — спитав Парфен.
Глухим голосом Миша розповів:
— Три дні тому до хати ввалюються шеф поліції й жандарм. Батько лежить хворий з температурою. «Зараз же виходь на роботу, саботажник!» — закричав Доценко. Я почав пояснювати, що батько хворий. Від злоби Доценко аж підскочив: «А ти замовч, щеня! Знаю я таких хворих. В усіх хатах нема жодного здорового. Зараз же вставай, старий шкарбун!» Батько спробував був підвестися, але знову безсило повалився на ліжко. Тоді Доценко з усього розмаху вдарив його кулаком в обличчя. Не пам'ятаю, як у моїх руках опинилася праска, але я, не задумуючись, пустив її в голову цій тварюці. Тільки шкода, що не попав, а то б убив. Але за це довелося, як бачите, власною шкірою розплачуватись. Всю ніч не спав від болю. А сьогодні вирішив піти до школи. Хочу пройти всі фашистські науки, може, знадобляться. — Миша гірко посміхнувся.
Пролунав знайомий з дитинства шкільний дзвінок. Ми мовчки розійшлися по класах. Так почалося навчання в школі, якій не судилося проіснувати і двох місяців.
З перших же днів стало ясно, яку головну мету ставили перед собою окупанти. Кілька разів на тиждень приїздив з Первомайська якийсь чиновник і читав «лекції» про «жахи більшовизму», про неминучу перемогу «доблесної» німецької армії і т. д. Через місяць у школі не залишилось і половини учнів. Вчителі щосуботи зобов'язані були приходити в жандармерію і звітуватися перед локотенентом Анушку про поведінку дітей в школі, про їхні розмови. Вчителі при першій можливості кидали роботу. Діти голодували і часто замість уроків всім класом ішли в поле копати картоплю, буряки, моркву. А залізницею, як і раніше, з гуркотом повзли на захід ешелони, вивозячи продовольство з окупованої території.
Через деякий час після відкриття школи окупанти арештували й розстріляли викладача «закону божого» за те, що той на уроках разом з учнями висміював «святе писання».
Володимира Степановича майже щодня викликали в жандармерію. Анушку горлав на нього, називаючи «саботажником, який свідомо развалює школу», загрожував розстрілом.
Та ось 25 листопада 1941 року за наказом повітового префекта середню школу в Кримці було закрито. Залишена була тільки початкова. Наступного дня на квартиру до Володимира Степановича прийшло кілька жандармів, наказали виселитися з шкільної квартири. На питання, куди йому тепер діватися з сім'єю, плутонер, заступник Анушку, зі злістю відповів:
— Куди хоч. Але якщо через годину мої жандарми застануть тебе тут, на подвір'ї, ми знайдемо і тобі, і твоєму кодлу місце в концтаборі...
Жандарми пішли. А через деякий час зібралися вихованці Моргуненка, допомогли зібрати речі і разом пішли в сусіднє село Петрівку, де в Моргуненків була знайома бабуся, яка і дала їм притулок.
Березовий гай, що розкинувся більш як на тисячу гектарів вздовж Кодими, хтось влучно назвав «срібним» гаєм. Між березами буйно росла ковила. Влітку ковила викидає тоненьке шовкове волоття і, коли глянути здалеку, то весь гай справді здається срібним.
«Срібний» гай був місцем відпочинку молоді навколишніх сіл. Ось і сьогодні сюди групами почали сходитись хлопці. Можна було б подумати, що вони збираються тут пиячити, бо кожен ніс з собою пляшку з горілкою, хліб, солоні огірки.
Хлопці розстелили на галявинці чисту скатертину, розклали страву, поставили пляшки. Але, як не дивно, до горілки та їжі ніхто й не доторкнувся. Шість хлопців сиділи півколом і напружено слухали, що говорить сьомий... Це на своє чергове засідання зібрався підпільний комітет.
У старенькій тілогрійці, в стоптаних керзових чоботях, Парфен робив свій перший звіт.
— Ось уже півтора місяці минуло з того часу, як ми створили підпільну організацію, але зроблено ще дуже мало. Цей час, як кажуть, ми входили в курс справи. І все ж таки... — але Парфен не договорив. Над лісом з'явилися літаки. Всі принишкли, чекаючи поки вони пролетять.
— Мабуть, відбомбились і тепер повертаються на базу. Такі хижаки ще недавно Одесу бомбили, — з сумом мовив Шура Кучер. Він ніяк не міг забути, що там, серед мужніх захисників цього міста, загинув і його брат, моряк Чорноморського флоту...
— Наші, наші!... — не своїм голосом закричав Митя, перший помітивши у бінокль зірки на крилах.
Важко передати, що було потім. Ми виривали один в одного бінокль і, побачивши зірки, до хрипоти кричали «ура!», забувши про конспірацію, про те, що нас можуть почути німці.
Армада радянських літаків давно зникла, а ми стояли мов заворожені і ще чекали чогось.
— ...Продовжимо нашу роботу, — по паузі сказав Парфен Гречаний. — За цей час наша організація поповнилась ще п'ятьма товаришами. Ви їх всі добре знаєте. Це наші шкільні товариші — Поліна Попик, Марія Коляндра, Андрій Бурятинський, Іван Бєлічков і Миша Клименюк. З них четверо комсомольців. Всі усвідомлюють відповідальність, яку вони взяли на себе, вступивши в підпільну організацію. На місцях боїв зібрано двадцять дві гвинтівки, двадцять п'ять гранат з запалами і, мабуть, з сотню — без запалів, три револьвери, кілька ящиків вибухівки, багато патронів... Для початку це добре.
— А найважливіше, хлопці, те, що Миша Клименюк закінчує ремонтувати приймач. Скоро ми слухатимемо передачі наших радіостанцій. Людей тепер турбує в першу чергу становище на фронтах. Ми повинні розповідати їм правду. Тепер про військову підготовку... В бою ми матимемо справу з ворогом, який непогано володіє зброєю. Нам слід теж посилити військову підготовку. Тих тренувальних стрільб, які ми проводимо два-три рази на тиждень в лісі — не досить. До того ж ми нещодавно прийняли в організацію нових людей. Адже вони, як і ми, в школі стріляли тільки з дрібнокаліберної гвинтівки, і то не всі. Тепер нам треба надолужувати і вчитись військової справи, так би мовити, на ходу. Треба детально продумати це питання всім членам комітету.
Далі. До свята Великого Жовтня лишилося чотири дні. І як би не казилися фашисти, ми повинні відзначити його так, щоб разом з нами раділи тисячі людей. Згадайте, яке враження справила наша перша листівка? Це було справжнє; свято для наших людей. Окупанти поширюють в містах і селах свою друковану брехню. Такі газети, як «Молва», «Одеса», що почали виходити одразу після вступу фашистів до Одеси, а також волосна «Прибузькі вісті» друкують такі безглузді вигадки, що страх... Більшість радянських людей, звісно, не вірить в ці божевільні марення. Але декого це збиває з пантелику.
Юрiй Iсаченко - учасник підпільної організації "Партизанська іскра"
Тоді ж вирішено було створити спеціальну групу, яка б займалася випуском листівок. До її складу обрали Парфена Гречаного, Митю Попика, Шуру Кучера, Мишу Клименюка, Поліну Попик, Марусю Коляндру і мене.
Накресливши програму дій на найближчий час, підпільний комітет вирішив скріпити бойове товариство клятвою. Текст клятви я писав разом з Парфеном.
Один по одному підходили ми до червоного прапора.
— Я, Парфен Гречаний, клянусь Радянській Батьківщині, що до останнього подиху буду її вірним бійцем. Ніколи не здригне моя рука в боротьбі з ненависними окупантами...
— Я, Дмитро Попик, клянусь Вітчизні, що не заспокоюсь, доки на нашій землі буде хоч один фашистський звір...
— Я, Олександр Кучер, клянусь Батьківщині, що буду битися з ненависним ворогом до останнього подиху...
— Я, Михайло Кравець, клянусь Батьківщині...
— Я, Іван Герасименко, клянусь...
— Я, Юрій Ісаченко, клянусь...
— Я, Володимир Білоус, клянусь...
Завмирають в повітрі останні слова клятви: «За зраду і боягузство — ганебна смерть і презирство всього радянського народу».
В ці урочисті хвилини ми відчули себе ніби дорослішими, змужнілими, усвідомлюючи всю відповідальність, яка покладалася на нас.
Жовтневе свято
5 листопада 1941 року, за кілька днів до Жовтневого свята, ми зібралися на квартирі у Поліни Попик. Одарка Юхимівна, мати Полі, хоч як не було скрутно, спекла пиріг. Адже її доньці сьогодні сповняється сімнадцять років. Наглухо завішені вікна. Серед хати стоїть стіл, на ньому графин з домашнім вином, посередині на великій тарілці скибочки пирога. На кінцях столу потріскують два каганці, і при їх тьмяному світлі ми зосереджено пишем листівки.
Листівки повинні з'явитися, як і минулого разу, одночасно в кількох населених пунктах району, а також на залізничних станціях, щоб не викликати підозри.
Десь о дванадцятій годині ночі шістдесят листівок, присвячених двадцять четвертій річниці Великого Жовтня, були готові. Поля подивилась на годинник і лукаво посміхнулась:
— Дорогі гості, вже дванадцять ночі, а ви ще й словом не згадали іменинницю.
Чорноока Поліна подобалась багатьом хлопцям у селі. Рівні, як шнурочки, брови, біле обличчя, весела вдача.
У Парфена з Поліною була давня дружба. Ось і зараз Парфен час від часу поглядає на неї. І коли їхні погляди зустрічаються, Поля швидко опускає очі, і ніжний дівочий рум'янец вкриває обличчя.
— Друзі, — трохи хвилюючись, проголошує Парфен, — через два дні велике й радісне свято. Там, за вогненною лінією фронту, з червоними прапорами, транспарантами на вулиці вийдуть трудящі, щоб продемонструвати свою рішимість і силу в боротьбі з фашистами. Нам, на превеликий жаль, цей день доведеться зустріти не так. В цей саме час ми з пачками листівок розійдемось по селах, щоб принести нашим людям святковий настрій. Ворог теж не спатиме в цю ніч, і це ми повинні врахувати. І все ж велика радість настане, коли ці листівки будуть розклеєні і їх прочитають люди. А зараз давайте вип'ємо за здоров'я і щастя нашої іменинниці, нашого вірного товариша.
На очах у Полі з'явились сльози. Руки від хвилювання тремтіли. Марія заспокоювала подругу, але сама теж була схвильована не менше Полі.
* * *
Глибокої осінньої ночі з шостого на сьоме листопада 1941 року там же, на острові, під тихими вербами знову засідав комітет. В нічній тиші чути трохи приглушений голос Парфена:
— ...застосовувати зброю тільки в крайніх випадках. Кожен йде в те село, яке добре знає. Ще раз нагадую, що цієї ночі не виключена можливість поліцейських і жандармських засідок. Обережність і ще раз обережність. Успіх задуманої справи буде серйозною перевіркою кожного з нас і нашої боєздатності.
Ми міцно потиснули один одному руки і по одному, по два розійшлися.
До шосе було близько трьох кілометрів. Разом зі мною йшли Поля й Маруся. Всю дорогу дівчата сміялися, жартували, наче йшли не на бойове завдання, а на вечорниці. Найбільше вони хвилювалися, щоб не погубити листівки, які заховали під кофточки.
Ось і шосе. Поряд темніє невисокий свіжий насип. Це окупанти закопали телеграфний кабель, який зв'язував фронтовий штаб зі ставкою головного командування.
Від шосе польова дорога розділялася на дві: одна вела в село Кам'яну Балку, а друга — в село Кінецьпіль.
— Не боязко, дівчата? — запитав я, коли ми зупинились на роздоріжжі.
Поля усміхнулась:
— Очевидно, Ваню, мій смертний час ще не настав, тому й не боюсь...
Раптом вона стала серйозною.
— Звісно, це жарт. А кажучи правду — трохи боязко. — Поля міцніше притиснула до себе подругу, в очах тремтіло хвилювання.
З боку міста Первомайська з'явилося кілька машин з яскравими фарами, і ми поспішили розпрощатись: я пішов у село Кінецьпіль, а дівчата — до Кам'яної Балки.
Успіх перевершив всі сподівання. Я не зустрів жодного поліцая і тому ще завидна повернувся додому. Мати відчинила двері і сердито кинула:
— І де тебе цілу ніч носить? Ач як розпарубкувався. Батько на фронті, а він розгулює десь цілу ніч. Я не сперечався. Втома, наче залізними кліщами, здавлювала все тіло. Ледве добравшись до ліжка, я, навіть не роздягаючись, ліг і швидко заснув.
Другого дня була неділя. Десятки людей йдуть в село Катеринку на базар. Помітивши біля колишнього сільського кооперативу натовп людей, вони з цікавістю зупиняються.
На стіні наклеєний листок паперу.
— Що там написано? — питали задні.
— Степане Никаноровичу, ти або вголос, читай, або дай можливість прочитати іншим, — дорікали високому бородатому дідові.
— Не кричіть ви! Дочко, читай, а то я забув дома окуляри.
Дівчинка дзвінким голосом почала читати:
«Дорогі товариші! Сьогодні, 7 листопада 1941 року, вся наша країна відзначає свій великий юбілей — двадцять четверті роковини першої в світі соціалістичної революції. Наші батьки і брати, натхнені Великим Жовтнем, на фронтах громлять ненависних фашистів.
Ворог ще наступає, але він уже починає захлинатися власною чорною кров'ю. Не вірте фашистам, що через кілька днів вони захоплять Москву. Ховайте від окупантів продукти. Створюйте партизанські загони. Хай живе Велика Жовтнева соціалістична революція!
Смерть німецьким окупантам!..»
Раптом у натовпі почувся вигук:
— Жандарми! — Та було вже пізно. Жандарми кільцем оточили натовп людей. Перелякані жінки у відчаї закричали. Поліцаї та жандарми, підганяючи людей прикладами і нагайками, повели до управи, яка містилась в одному приміщенні з жандармерією. Там, нервово переступаючи з ноги на ногу, тупцював локотенент Анушку.
— Хто писав? — підходячи впритул до натовпу, закричав Анушку. Він тикав кожному в обличчя листівкою. Люди мовчали.
— Значить, не хочете признаватись? Прекрасно. Ну, тоді нарікайте на себе.
Всіх затриманих загнали у внутрішній двір, а потім по одному заводили в кімнату управи і били. Ця огидна екзекуція була розрахована на те, щоб залякати населення.
Оголошення стадткомісара Миколаєва про примусову конфіскацію корів у жителей за нездачу молока окупантам, 21 лютого 1942 р.
І тільки коли настала ніч, відчинилися ворота і з двору випустили п'ятдесят закривавлених людей. Вони йшли, кульгали, а декого вели під руки. А вже вранці другого дня на подвір'я жандармського поста в'їхала бричка. Крім візника, в ній ще сидів літній офіцер в супроводі двох жандармів. Апушку впізнав колишнього свого співробітника, який разом з ним одержував призначення начальника жандармського поста в селі Степківці.
Потім приїхало ще кілька начальників жандармських постів. На таємну нараду були зібрані також всі шефи поліцій. Спішна нарада була викликана листівками, що з'явилися напередодні в дев'ятьох селах повіту. Нарада відбулась в жандармській їдальні. Анушку ходив по кімнаті і, звертаючись до поліцаїв, філософствував:
— Я добре знаю, що листівки — це прелюдія, за ними обов'язково загримлять постріли. І в першу чергу вони цілитимуть у ваші спини. Ви для них — зрадники, і саме вас більшовицькі агенти намагатимуться знищити. Тому чим скоріше ви їх вистежите і виловите, тим безпечніше для вашого життя. Хто виявить, де перебуває цей «комітет», той матиме високу нагороду...
Роз'їхались на світанку. У кожного поліцая не виходили з голови слова начальника жандармерії: «...і в першу чергу цілитимуть у ваші спини...» Куди поділась їхня войовничість? їхали мовчки, полохливо озираючись і підганяючи коней.
В тривогах і хвилюваннях наближався до кінця листопад. Підпільний комітет, як і раніше, щосуботи проводив засідання, на яких аналізувалась обстановка в повіті, приймались все нові й нові члени в організацію. В кінці місяця в організацію вступило ще чотири комсомольці: Миша Чернявський, Дем'ян Попик, Григорій Попик і Григорій Боголюк.
...Цього разу засідання комітету відбувалось на квартирі Миті Попика. Батьки його пішли на весь вечір до сусідів. У кімнаті стояла під стіною довга дубова лавка старовинної різьби, на стінах висіло багато фотографій, зроблених Митею, — у школі він захоплювався фотографуванням. Весь лівий куток кімнати був заставлений великими і малими іконами. Наявність ікон давала окупантам підстави вважати господаря лояльним до окупаційного режиму.
За столом, схилившись над шаховою дошкою, сидів Парфен і Митя, навколо них зібрались болільники. Шура Кучер, обпершись на одвірок, замріяно наспівував свою улюблену пісню «Раскішулось море широко». Юра Ісаченко тихо підтягував Шурі. Це була година, коли ми знову ставали тими, ким ми були насправді: хлопцями, яким скоро буде по вісімнадцять... Отак відпочившії трохи, ми знову бралися до роботи.
Ось відчинились двері, і поріг переступив Миша Клименюк з радісною посмішкою на обличчі.
— Хлопці, приймач готовий, чув на свої вуха Левітана, передавав зведення. Ух, і здорово ж колошматять німців під Москвою!
Радісні тумаки з усіх боків посипались на радиста. Він сміявся і благав:
— Якщо ви будете так щоразу реагувати, то в мене і ребер не вистачить!
Нарешті, всі трохи заспокоїлись, і Миша Клименюк зміг докладно розповісти про розгром німців під Москвою, про те, що фашисти в паніці тікають, кидаючи військову техніку.
Кожний з нас відчував майже фізичну потребу на свої вуха почути передзвін кремлівських курантів, вуличний шум рідної столиці. Адже це була перша велика перемога радянського народу над гітлерівською армією. Перемога під Москвою розвіяла міф про непереможність гітлерівської армії.
Спочатку звістка про перемогу передавалася пошепки з уст в уста. А коли на ранок по селах були розклеєні листівки з радісною звісткою, люди заговорили про це вголос.
Безнадійсність і туга змінились впевненістю і оптимізмом.
Бойове поповнення
Справ у нас з кожним днем прибавлялося. Виникало безліч нерозв'язаних питань, і ми знову збиралися всі разом. Як і минулого разу, мати Полі, не питаючи ні про що, пішла ночувати до сестри. Знову наглухо завішені вікна, зачинені двері.
Парфен вийняв з кишені складений вчетверо аркуш.
— Послухайте, хлопці, що пишуть окупанти. — Короткозоро мружачись, він прочитав наказ командуючого румунською армією корпусного генерала Думітреску.
«Забороняється поширювати вісті або ж робити здогадки про воєнні дії та розташування військ... Цього вимагають інтереси армії... Поширювачів всіляких чуток чекай смертна кара...»
— Та це ж здорово, друзі, — вигукнув Митя Попик, — у панів окупантів затенькало під ложечкою. Злякались, тварюки, правдивого слова і хочуть всім затулити рота. Брешете, не вийде!
— Не від хорошого життя пишуться такі накази, — додав урівноважений Юра Ісаченко, — упевнений, що це зв'язано з розгромом фашистів під Москвою.
— Думаю, що й партизани мали неабиякий вплив на генерала, коли він писав цей наказ, — зауважила Поля Попик.
— Цілком згодний, Полю, партизани — так. а ми — ні, бо ми ще ні разу не вистрілили у фашистів, — зауважив Шура. Побачивши незадоволення на обличчях товаришів, насупився і в'їдливо запитав: — А що, може, неправду кажу?
— Так, ти кажеш правду. Але кому дорікаєш? — Парфен підійшов до Шури. — Мені? Всім нам? Де ж тоді твоє місце? І взагалі, ти, хлопче, нагадуєш мені горобеня, яке ще не вкрилось пухом, а вже силкується полетіти. Бачите, він обурений, що ми досі не починаємо військових дій проти окупантів!
— Ну от, знову завелись, — рішуче перервав суперечку Митя. — Давай ближче до діла!
— Володя Білоус подав хорошу думку. Мені здається, вона заслуговує на увагу.
— Викладай, Володю.
— Я пропоную розширити нашу організацію за межі Кримки. Створити в кожному селі, де це можливо, підпільну групу.
Всі зацікавлено дивились на Володю.
— Я підтримую його пропозицію, — сказав Парфен, — адже у нас є шкільні друзі в багатьох селах району.
— Але треба, щоб вся їх діяльність була підпорядкована одному штабу, — підкреслив Юра.
— Правильно. І коли ми це зробимо, то вони самі на місцях розповсюджуватимуть листівки, збиратимуть зброю, а з часом проводитимуть і бойові операції...
Того вечора ми довго обговорювали питання, з чого почати організацію підпільних груп в навколишніх селах. Пропонували різні варіанти, але так ні до чого конкретно не домовились і вирішили зібратись з цього питання ще раз. Та це виявилось зайвим, бо рівно через два дні окупанти самі дали нам змогу зустрітися з усіма шкільними товаришами.
...Гуде, надриваючись, старенька молотарка, ковтаючи важкі снопи. Пилюка хмарою висить у повітрі і осідає на побурілий сніг. Купа пшениці все більшає, але староста трудобщини Володимир Кучеренко невдоволений. Молотьба затягнулася, роботи ще не початий край. Половину обмолоту розкрадають, а винуватих — не знайдеш. Сердитий ходить староста. А тут ще з думки не сходить вчорашня сутичка з машиністом молотарки. Перед обідньою перервою староста накинувся на машиніста.
— Знову півдня возишся! Знаю, навмисно затягуєш ремонт. Даю півгодини, а не закінчиш — пожалкуєш.
Машиніст, не довго думаючи, схопив ключ і з перекошеним від гніву обличчям замахнувся на старосту. Але не вдарив. Утримався. Тільки крикнув:
— Іди звідси, жандармський холуй. Побачиш, розчереплю тобі голову і гріха не візьму на душу.
Староста скочив на коня і поїхав у село, щоб розповісти про цей випадок локотененту Анушку. Але, в'їхавши в село, роздумав. Адже недаром його попереджали, що вб'ють. А тиждень тому хтось навіть хотів підпалити його дім...
Більше тижня я працював біля молотарки, і весь час моїм напарником був Парфен.
Одного разу в обідню перерву ми непомітно пробралися до копи з необмолоченими снопами пшениці і в один з них засунули іржавий шворінь. Після перерви повільно під'їздили гарби до молотарки. Сніп з шворнем опинився на гарбі. Ми з хвилюванням чекали, коли він потрапить у молотарку. Ось робітник взяв цей сніп з розрізаним вже перевеслом, і почувся незвичайний тріск. Молотарка затремтіла і зупинилась. Через хвилину машиніст дістав з розбитого барабана погнутий шворінь і мовчки простягнув його старості.
— Коли відремонтуєш? — похмуро спитав той. І вже не кричав, як раніше, а тільки спідлоба позирав то на погнутий болт, то на робочих, в очах яких світилась невдавана радість.
Машиніст зсунув шапку, почухав потилицю і спокійно відповів:
— Та так днів через два-три, не раніше, — і він ще раз окинув оком розтрощений барабан та колесо відбору сили локомобіля, яке, звільнившись від шківа, шалено крутилось.
Староста мовчки повернувся і пішов до коня, що стояв прив'язаний до стовпа навісу. Скочивши в сідло, крикнув, розмахуючи шворнем:
— Зуби скалите, саботажники! Все одно узнаємо, чия це робота. Запам'ятайте — цим шворнем будемо одділяти м'ясо від кісток.
Несамовито оперіщивши коня нагайкою, він поскакав у село. Його проводжали насмішкуватими поглядами. Додому йшли збуджені і радісні. Зроблена маленька, але корисна справа. Ми весело сміялися, уявляючи собі, як Кучеренко покладе на стіл іржавий шворінь, як буде злитися Анушку і вдарить старосту по морді кулаком з обручкою.
Дома на мене чекала неприємна новина. Мати, зустрівши на порозі, розповіла, що приходив поліцай Романюк і наказав завтра вранці бути біля контори трудобщини з лопатою і десятиденним запасом харчів. На серці стало враз неспокійно. Наспіх умившись, не повечерявши, я побіг до Парфена.
— Знаю. Мене теж... — не дав він мені закінчити.
— Ой, синочки мої, — голосила Лукія Кіндратівна, — чого ж ви сидите? Ідіть в село та дізнайтесь, куди ж вас забирають ці катюги.
Парфен заспокоював матір, запевняючи, що все буде гаразд.
— А знаєте, — згадав я, — що в жандармерії працює прибиральницею Віра Насальська, наша родичка. Ходім, Парфене, до неї. Не може бути, щоб вона нічого не чула про мобілізацію.
— Ходім, — погодився Парфен.
Через якийсь час ми вже підходили до хати, де жила Віра.
На стук з кімнати вийшла ще молода, красива жінка з малою дитиною на руках. Чоловік її, знатний комбайнер області, з перших днів війни пішов на фронт. Їй же одній з малою дитиною довелося зостатися. Поліцаї спочатку виганяли її на роботу в поле, а потім запропонували іти прибиральницею в жандармерію. Віра навідріз відмовилась. Цілими днями залишалась дитина одна в хаті без догляду, в холоді і голодна. Від цього захворіла. І Віра змушена була піти прибиральницею в жандармерію. Працювати тут нелегко. Але зате вона мала можливість вдень побігти до дитини.
Побачивши нас, Віра здивувалась:
— Що сталося, хлопці? Вислухавши мене, Віра усміхнулась.
— Поки що нема чого боятися. Сьогодні вранці я мила підлогу в жандармській їдальні, а в кутку, за столом, сиділи поліцаї і обговорювали, кого призначити в наряд. З їхньої розмови я зрозуміла, що німцям треба на ремонт шосейної дороги, отієї, що йде через Первомайськ на Одесу, — тисячу чоловік робочих. Отож вони й кинулись по селах мобілізовувати молодь. Казали, що Кримка повинна дати сто чоловік.
— Спасибі, Віро Микитівно. Ми то нічого, а от матері заспокояться. А то вже думали хтозна-що...
Майже всю дорогу ми йшли мовчки. Раптом Парфен зупинився:
— Іване, а що як... словом, якщо ми її... в організацію, га? Розумієш, по всьому видно, що їй дуже важко. І не тільки від життя, а й від почуття самотності, безвихідного становища. Мені здається, що вона з радістю вступить в організацію. Як ти думаєш? Працівник жандармерії для нас просто знахідка...
Справді, мати тут свою людину означало уникнути багатьох малих і великих неприємностей.
* * *
Біля контори трудобщини з самого ранку стоїть галас. Це окупанти зганяють працездатне населення Кримки на ремонт шосейної дороги. На запряжені підводи люди складають свої торби з продуктами. Спершись об перила ґанку, стоять староста села Каль, шеф поліції Романюк, староста трудобщини Кучеренко та сам Анушку.
Каль по списку відмічає тих, хто прийшов, і про щось перемовляється з Романюком. Час від часу він позирає в бік хлопців, і обличчя його перекошується. Минулої ночі по селах знову були розклеєні листівки, в яких великими літерами написано про розгром німецько-фашистських військ під Москвою. Сьогодні вранці він висловив локотененту свої підозріння відносно того, що в Кримці теж є підпільники і що листівки — справа їх рук. Анушку перебив його і, глузуючи, заявив:
— Ви, Каль, давно живете серед цих мужиків, щоб бути таким довірливим і безпечним. Підпільників треба негайно виявити.
«Так, локотенент має рацію, — думав Каль. — Он хоча б ті, що стоять під тином. Може, серед них є й ті, що минулої ночі розклеювали листівки. А зараз, бач, як вдоволено усміхаються. Ще б пак, обвели навколо пальця жандармів, поліцаїв, а разом з тим і його, старосту. Ну нічого, заждіть, я ще до вас доберуся».
Підійшла остання група мобілізованих на роботу. Заховавши список у кишеню, Каль голосно скомандував шикуватись в колону. Потім перелічив усіх і доповів плутонеру жандармерії, що всі в зборі. Жандарм піднявся на сходинки:
— Ей, слюшай міне! — загорлав він ламаною російською мовою. — Ви підош работай на дорога, ви будіш карашо работай, а хто драпай матка, ми будім много-много батай! Ми... — він хотів ще щось сказати, але, мабуть, вичерпав запас російських слів і, махнувши рукою, крикнув: — Пшоль впірод!
Під командою Романюка, в супроводі двох поліцаїв з гвинтівками, колона повільно рушила вулицею. Поліцаї безперервно кричали, але бити прикладами не наважувались. Надто велика була колона.
Ось уже й поле видніється. Звивиста вулиця закінчується дорогою на Первомайськ. Раптом хтось попереду дзвінким голосом заспівав:
Дан приказ: ему на запад,
Ей — в другую сторону...
Рідну, улюблену пісню підхопили всі, і вона полилася над засніженим полем.
Уходили комсомольцы
На гражданскую войну...
Можливо, тому, що умови були незвичайні, пісня звучала якось особливо урочисто. Поліцаї бігали навколо колони, кричали, але пісня не змовкала. Зрештою, і в них, мабуть, залишилось одне бажання: швидше відійти від села, щоб не почули «там». Але «там» почули.
— Жандарми! — раптом залунав чийсь стривожений голос. Пісня наче по команді стихла. Всі озирнулись. По дорозі, наздоганяючи колону, мчала бричка, і візник несамовито бив батогом коней. На задньому сидінні — Анушку і кілька жандармів. Ще хвилина, і бричка порівнялась з колоною.
— Сті-і-і-ій! — не своїм голосом заволав Анушку. На ходу зіскочив з брички і підбіг до Романюка:
— Бидло ти, а не начальник поліції. Хто співав? Ну?!! Та раптом Анушку покинув поліцая і підійшов до передніх рядів.
— Хто співав?.. Ще раз питаю, хто співав? Ти заспівував? — понизивши голос, спитав Анушку світловолосого хлопця.
— Ні, пане офіцер. На превеликий жаль, не маю такого голосу, щоб бути заспівувачем, — спокійно відповів Володя Златоуст, колишній курсант спеціального артилерійського училища, який перед самою війною повернувся в село із-за важкої хвороби.
Володя витримав погляд офіцера.
— Тоді хто спровокував вас?
— Не знаю, пане офіцер.
В ту ж мить нагайка з свистом опустилась на голову Володі. Анушку озвіріло бив хлопця, доки той непритомний впав на землю.
Потім офіцер скочив у бричку і наказав гнати колону швидше до місця роботи. Колона знову рушила в путь. Ми йшли задихаючись від ненависті, але відчуваючи себе переможцями. В кінці колони два хлопці вели під руки Володю. Обличчя в нього було закривавлене і розпухле.
Володимир Златоуст (?-1943) - учасник підпільної організації "Партизанська іскра"
Незабаром ми були на місці роботи. Вздовж шосе походжали фашистські солдати. Люди кайлами і лопатами вивертали важке каміння, вдавлене в землю танками і машинами. Зелені німецькі шинелі і натягнуті на самі вуха пілотки часто мелькали то тут, то там, між робочими. Гітлерівцям здавалося, що робота йде надто повільно. Холодний грудневий вітер дошкуляв і проймав до кісток.
Після роботи нас повели на ночівлю в село Грушівку, що розкинулося на правому березі Бугу. Яка ж була наша радість, коли там ми зустрілися майже з усіма своїми шкільними товаришами. Тут був і Володя Вайсман, і скромний, сором'язливий Коля Остапенко, і веселий красень Коля Демиденко, і його двоюрідний брат, мовчазний і серйозний Боря Демиденко та багато інших.
Ось на вулиці зустрілися шкільні подруги Поля Попик і Надя Буревич. Дівчата, обнявшись, підійшли до нас, привітались. Андрій Бурятинський низенько вклонився їм і запропонував:
— Дівчатка, бачу, що ви трошки змерзли, пішли в теплу хату.
По хатах нас розквартирували місцеві поліцаї. Хлопці принесли соломи, настелили на підлозі.
— Просто королівська постіль, — говорить, зручніше вмощуючись, Андрій. — Правда, дівчата?
Тут, на соломі, розташувалися і вечеряти, виклавши на розстелені рушники хліб, цибулю, а Бурятинський, на превелике здивування всіх, витяг з торбини акуратно загорнутий шматок сала.
Після вечері Парфен, наче між іншим, спитав Вайсмана:
— Володю, а ти читав листівки, що, кажуть, були розклеєні у вашому селі?
— Ще б пак! — запалився Володя. — Чорт забери, це просто таки здорово. Знаєте, все село на ноги піднялось. Люди тільки й говорять, що про розгром німців під Москвою. Ач, Москви захотіли. Дідька лисого. Москва стояла і стоять буде. Слухай, Парфене, як ти гадаєш, хто це міг... — спитав Володя. — Я б усе віддав, щоб дізнатися, хто ці сміливці. — Володя підсунувся ближче і таємниче прошепотів: —У мене так і сверблять руки покінчити з нашим поліцаєм. Не можу дивитися, як він знущається з односельчан. У-у, виродок. — Володя зціпив зуби, в очах з'явився недобрий блиск. — Та що казати, один багато не зробиш. От і ви, сидите, слухаєте і підтакуєте, а скажи вам іти разом зі мною, щоб закрутити цурку на шиї Володьки, так і полізете, як раки, назад.
Поля не витримала, засміялася.
— Слухаю я тебе, Володю, і думаю: який ти непослідовний. То відверто розказуєш нам про свої наміри, то вважаєш кожного з нас боягузом. А чи ж маєш ти право так про нас думати? Припустимо, ми згодились разом з тобою вбити поліцая. А далі що? Ти маєш якісь плани надалі? Говори, чого ж мовчиш...
Володя здивовано глянув на Полю, потім на хлопців, що загадково мовчали і усміхались. Він починав здогадуватись. Нарешті, не витримав:
— Хлопці... Парфене... Невже це ви?..
— Ні, Володю, — різко перервав його Парфен. — Якщо в тебе не курячий мозок, то ти зрозумієш, зрештою, що про такі речі просто так патякати не можна. Хочеш, пройдемось трохи по свіжому повітрю, а то в мене щось голова розболілась...
Хлопці вийшли...
Повернувся Парфен десь за годину, веселий і задоволений. Згодом ми самі проводили необхідну роботу з усіма шкільними товаришами, в яких були впевнені.
На світанку ударами прикладів у двері поліцейські сповістили, що робочий день почався. В сім годин ранку в напрямку шосейної дороги потягнулася колона робочих. Вітер за ніч вщух. Під ногами рипів сніг. Колону охороняли фашистські солдати. Командував нами німець — шляховий майстер. На ньому був довгий кожух, критий блакитним сукном, шапка-вушанка, що закривала майже все обличчя, і тільки стирчав великий товстий ніс, на якому сиділо пенсне в золотій оправі. Він ледве переставляв ноги, викрикуючи лайку німецькою і російською мовами, коли бачив, що його не розуміють або не бажають розуміти.
З правого боку від мене працював Миша Кравець, а за ним Парфен і Поля. Ми весь час підсміювались над Парфеном, коли той починав упадати біля Полі. Парфен сердився і ніяковів.
Та ось на трасі з'явився старший наглядач — унтер-офіцер, і ми удали, що старанно працюємо, бо вже знали, за зовнішньою байдужістю цієї людини ховається гостре око хижака. Вчора він теж отак ішов і, здавалось, ні на кого не звертав уваги. Та гостре око шуліки одразу помітило, що один з хлопців сів трохи відпочити. Фашист налетів на нього і побив так, що бідолаху довелося в село вести.
Сьогодні він знову ходив набундючений. Порівнявшись з нами, глянув на Полю. Руді брови повільно поповзли вгору.
— О, карош русіш девушка, — масно пробурмотів він і підійшов до неї ближче.
Поля, не підіймаючи голови, довбала лопатою мерзлу землю. Унтер-офіцер взяв її за підборіддя, заглядаючи у вічі. Поля різко випросталась, гордо підняла голову і раптом з силою ляснула фашиста по гладко виголеному обличчю. Той від несподіванки злякано відскочив вбік і, заклавши руки за спину, спантеличено дивився на дівчину своїми примруженими очима.
— Не підходь і не чіпай, пане, — тихо сказала дівчина побілілими губами, в її очах палали гнів і ненависть.
Тільки тепер унтер-офіцер отямився і, захлинаючись від люті, замахнувся на дівчину. Але в ту ж мить Парфен опустив свою лопату на руку гітлерівця. Цього ніхто не чекав. Зойкнувши від болю, унтер кинувся бігти в сторону найближчого солдата-наглядача.
Робітники оточили Полю й Парфена.
— Тікайте! Інакше вам обом не жити, — радили всі. Ми працювали поблизу лісосмуги. Парфен, схопивши Полю за руку, побіг в сторону лісу. Вже на ходу Парфен кинув:
— До зустрічі, товариші.
Пізно вночі Парфен і Поля добрались до рідної Кримки.
„Партизанська iскра"
Всю ніч жандарми палили в небо з гвинтівок, проводжаючи старий і зустрічаючи Новий рік. Анушку не пожалів цього разу своїм підлеглим цуйки, і вони горлали аж до ранку. Хмільна голова нічого не думає і нічого не боїться.
Рівно о дванадцятій ночі все панство висипало на подвір'я з пістолетами в руках. Постріли в зоряне небо сповістили, що прийшов 1942 рік.
В той же час юні підпільники сходилися на квартиру до свого командира на важливе засідання комітету. Зібралися теж ніби зустрічати Новий рік. Весь вечір минув у піднесеному настрої. Адже ми були впевнені, що Червона Армія в новому році обов'язково пожене фашистів і звільнить рідний край. Десь опівночі ми полізли на горище клуні Карпа Даниловича.
У півтемряві біля довгого ящика, на якому сидів Парфен, з'юрмилися хлопці. Під стріхою блимав ліхтарик.
— ...Повірте, — розповідав Парфен про зустріч з Володимиром Степановичем, коли він сказав: «Хлопці, тримайтесь. Про вашу організацію вже знають у партійному штабі» — я спочатку йому не повірив. Адже ми фактично ще нічого такого не робили, щоб нами зацікавився партійний штаб? Але коли я почув, що є інструкція для нашого комітету, тоді тільки повірив. «Хороша новина, Парфене? — підійшов до мене Володимир Степанович і поплескав по плечу: — Ви розумієте, яке зараз важке становище на фронті. І саме тепер, тут, в тилу, ми повинні допомагати нашим бійцям. Партійний комітет вважає, що ви вже маєте досить сил, щоб розпочати бойову діяльність проти окупантів. Зверніть особливу увагу на залізницю і засоби зв'язку окупантів. Тому що все це дуже важливо для майбутньої перемоги...» Я пообіцяв, що ми зробимо все, що тільки можливо. Тому, думаю, ми повинні сьогодні ж вирішити питання про першу бойову операцію. Що скажете на це?
Шура наче чекав цього запитання:
— Давно пора! Я не раз про це казав. Ну чому ми й досі не прикінчили жодного фашиста? Просто соромно! Якщо комітет не призначить мене в склад бойової групи, я сам візьму гранати і піду на залізницю...
Всі засміялися, уявивши собі одиноку постать на залізниці з гранатою в руці. Але Парфен був серйозний.
— Шуро, — звернувся він до Кучера. — Ти давно рвешся в бій, мабуть, в тебе є якісь конкретні плани. Виклади їх нам...
Майже до ранку сиділи на горищі, в хитромудрому тайнику, зробленому Карпом Даниловичем ще в революцію, коли доводилось ховати хліб і майно від різних банд... Висловлювалися різні плани і варіанти: пустити під укіс ешелон, висадити в повітря Врадіївську нафтобазу, знищити автоколону, отруїти страву на жандармській кухні... Нарешті, всі погодились з планом, запропонованим Парфеном, а саме: провести диверсію на залізниці. Для виконання операції достатньо було чотирьох хлопців, а бажаючими були всі члени комітету. Але тут Парфен проявив твердість командира. Всього двох комітетників призначили на першу операцію: Мишу Кравця і, звісно, Шуру.
Коли вже було вирішено всі бойові справи, Митя запропонував:
— Друзі, ми створили підпільну організацію, а назви до сих пір вона не має. Як же це так.
— Ай справді. Треба дати назву нашій організації, — підтримав Митю Парфен. — Мені здається, що добре було б назвати організацію «Іскрою». І ось чому. На зорі революційного руху ленінська газета називалася «Іскра», вона запалила пожежу світового революційного руху. Наша підпільна організація — це іскорка підпільного руху проти фашистів у нашому районі. То давайте назовемо нашу організацію «Іскрою» і зробимо все, щоб вона переросла в полум'я народного гніву проти окупантів. Миша Кравець схопився з ящика: — «Партизанська іскра», — тихо додав він. Всім сподобалась така назва. Згодом горді слова «Партизанська іскра» були вишиті на бойовому прапорі нашої організації, під яким ми давали клятву Батьківщині до останньої краплі крові боротися з ворогом.
Боротьба посилюється
Тріскучими морозами і сніговими завірюхами почався повий, 1942 рік. З фронту через Первомайськ в Німеччину їхали санітарні поїзди з пораненими і обмороженими гітлерівськими вояками. Фашистські завойовники сподівалися швидко загарбати Росію. Але ці надії виявилися даремними. Тепер окупанти спішно реквізували у населення теплий одяг для своїх солдатів. На фронт потяглися ешелони з награбованими валянками, кожухами, ватянками.
...Темна січнева ніч. Сірі хмари оповили небо. Сиплеться дрібний колючий сніг. Вітер намітає кучугури. Четверо іскрівців — Миша Кравець, Володя Златоуст, Шура Кучер і Андрій Бурятинський, тримаючись один за одного, видираються на високу гору, зриту глибокими урвищами. Вони в теплих ватянках і шапках-вушанках. За плечима речові мішки.
Ось підйом скінчився, і вони вийшли на широку рівнину поблизу селища Кам'яний Міст, що розкинулось вздовж залізниці. Зупинились, перевірили зброю.
Командир групи Миша Кравець ще раз коротко нагадав про завдання.
— Андрій і Володя, ви йдете до розбитої естакади і там, заховавшись за порожніми ящиками і діжками, чекаєте. Шура зі мною іде на станцію.
— Зрозуміло, — тихо відповіли товариші.
— На випадок, якщо нас виявлять і почнеться стрілянина, біжіть на допомогу. Якщо ж побачите, що ешелон відійшов од станції і нічого не сталося, через десять-п'ятнадцять хвилин йдіть додому.
Потиснувши один одному руки, хлопці розійшлись в різних напрямках.
На станції стояло два ешелони. Біля одного з них тупцюють, перемовляючись між собою, солдати. Темрява, хоч око виколи. Тільки два гасових ліхтарі на пероні та сигнальні вогні на вагонах розсіюють морок. Солдати-охоронники поховалися у вагони.
— Три десятки вагонів, чотири цистерни з бензином, півтора десятка платформ з автомашинами і тягачами, два паровози, — пошепки підраховував Миша, непомітно пробираючись вздовж ешелону.
Скориставшись темрявою і заметіллю, хлопці обережно пробрались на платформу з тягачами і принишкли під широчезними гусеницями. Час тягнувся повільно. Клякли руки й ноги, очі засипало колючим снігом. І те, що півгодини тому здавалось легким і відносно простим, тепер обростало безліччю «а що як»: а що як німці пройдуть мимо і освітять ліхтарями? А що як в них є собаки? А що як ешелон простоїть на станції до ранку?
Щоразу, як тільки вартовий наближався до платформи, хлопці завмирали. Кожен з тривогою думав, це вже кінець. Раптом різко пролунав свисток, і паровози, смикнувшись, почали набирати швидкість. Хлопці з полегшенням зітхнули. За платформою, на якій вони лежали, були причеплені цистерни з пальним. Коли поїзд від'їхав п'ятнадцять кілометрів від станції Кам'яний Міст, Миша ледь чутно мовив: «Пора». Він впевнено намацав борт платформи і вже піднявся, щоб перелізти на цистерну, як раптом зупинився.
— Що таке? — нетерпляче спитав Шура.
— Тихо, — прошипів Миша. — Хтось поряд кашлянув. — Миша закляк на місці з револьвером в руці. Минуло кілька хвилин. Треба було негайно щось придумати, бо вже недалеко наступна станція.
— Прикінчити фріца і то без зайвого шуму, бо доведеться тікати ні з чим, — обізвався нарешті Миша.
— Беру на себе, — коротко сказав Шура. — Прикінчу гада і постукаю тричі в цистерну. Прислухайся уважно, бо па вітром не почуєш.
Шура почав обережно пробиратись до цистерни. Гальмова будка. Тут і стояв німецький солдат. Миша напружено прислухався. В голові билася одна думка: «Чи вдасться?» Йому не було видно в пітьмі Шури, хоч він стояв зовсім близько. Хвилини йшли, а сигналу не було. Але й пострілів не чути. Миша не витримав і поповз пздовж борта платформи з наміром йти на допомогу товаришеві, як раптом почувся здавлений крик і одразу донеслося три чітких удари об залізо. А за хвилину вони вдвох забирали у гітлерівця зброю й документи.
Потім хлопці скинули вбитого фашиста, і він важко покотився з укосу. Часу не можна було гаяти, і хлопці, швидко розв'язавши свої мішки, витягли звідти дві толові шашки, обмотані бікфордовим шнуром.
— Я перейду до другої цистерни, а ти дій тут... Запилювати будеш за моїм сигналом. Як тільки загориться шнур — одразу стрибай, — пошепки розпорядився Миша і поповз по містку цистерни.
Часу залишалося мало, поїзд наближався до полустанка. І як тільки Шура почув два удари в цистерну, він зразу ж чиркнув запальничку. Кінчик шнура яскраво спалахнув. Шура дивився на полум'я і боявся, що як тільки він піде, шнур одразу ж потухне, і тоді все пропало.
Але шнур горів. Тоді Шура повільно опустився на підніжку, відштовхнувся і стрибнув у темряву.
Червоні кола закрутилися перед очима. Об щось боляче вдарився головою і на мить втратив свідомість. Опритомнівши, Шура підхопився на ноги і оглянувся навколо. Поїзд все віддалявся і віддалявся, а через кілька хвилин один за одним прогриміли оглушливі вибухи. Вогненний стовп піднявся в небо.
Шурі чомусь здалося, що все це сон. Тепер страх відійшов десь далеко, а в душі вирувала радість. Думки перервав чийсь голос. То кликав його Миша. Друзі міцно обнялись і, забувши про небезпеку, навпростець степом подались в напрямі рідного села. Холодний вітер гнав по землі сніг і замітав сліди юнаків. Рівний засніжений степ мовчав, коли за кілька годин фашисти даремно шукали сліди партизанів вздовж залізниці.
На світанку хлопці добрались до Кримки, а зустрівшись з нами, детально розповіли про проведення першої бойової операції.
Знищення військового ешелону окупанти приписували радянським диверсантам, скинутим з літака. Всюди проводились ретельні обшуки. А таємничі «парашутисти» на другий день преспокійно вийшли на роботу і з байдужими обличчями возили солому на ферму.
Зима в тому році була особливо суворою. Але ні тридцятиградусні морози, ні заметілі не перешкодили комітету «Партизанської іскри» виконати важливу роботу по створенню підпільних груп в інших селах району. Агітаційно-пропагандистська діяльність організації значно пожвавилась. Листівки поширювали аж за Південний Буг, що став під час окупації «кордоном» між німецькою і румунською зонами. Переправа на протилежний берег річки була зв'язана з великою небезпекою. Адже «кордон» охоронявся, і на дно йшов кожний, хто попадався на мушку «прикордоннику».
Iван Павленко - учасник підпільної організації "Партизанська іскра"
До лютого 1942 року «Партизанська іскра» перетворилась на велику, добре законспіровану організацію, в якій налічувалось двадцять шість чоловік. Протягом двох місяців до підпільної організації були прийняті: Борис і Микола Демиденки, Іван Павленко з села Катеринки, Надя Буревич з Кам'яної Балки, Володя Вайсман і Коля Остапенко з села Кумарів, Володя і Шура Волошини, Григорій Попик і Володя Златоуст — хлопці з Кримки.
Ваня Васильєв з Ново-Андріївки вступив до організації ще в січні 1942 року. Маленький на зріст, сором'язливий, він справляв враження підлітка років тринадцяти-чотирнадцяти. Із-за його зросту навіть дехто був проти того, щоб прийняти його в організацію. Та Парфен настояв на тому, щоб його прийняли, бо вчився з ним в одному класі і знав його як відважного хлопця. І справді, згодом цей чорнявий «малютка», як ми його жартома називали, з честю виконував найбільш ризиковані завдання комітету. Одного разу він прийшов до Парфена і таємниче сказав:
— Хочу з тобою поговорити про одну справу, Парфене.
— Ну, викладай, що в тебе там за таємниця.
— Знаєш, Парфене, — Ваня знітився, — у нас в селі з недавнього часу живе дуже хороша дівчина. Вона приїхала зі Львова. Живуть з матір'ю у бабусі. Парфен, коли б ти знав, яка вона чудова. А співає, наче артистка.
Парфен, усміхнувшись, глянув на Івана.
— Бачу, хлопче, ти закохався?
— Е, жаль, малий ростом вдався, — ніяковіючи, відповів Ваня. — Але скажу тобі відверто: подобається вона мені як справжній хороший товариш. Розумієш, з нею так легко. Дашею зовуть її. Якось я завів з нею розмову про боротьбу з окупантами. Вона зраділа, аж засвітилася вся. Ось заради цього я й прийшов до тебе. Вона відповіді жде...
— Добре, Ваню. Ми прийдемо з Митею в Ново-Андріївку. Побачимо, чи варта Даша таких похвал.
До війни Даша жила у Львові. Батько її з перших днів війни пішов на фронт, Даша з матір'ю евакуювались в Ново-Андріївку на Одещину до бабусі.
З перших днів дівчина пішла в колгосп на роботу. Життєрадісна Даша швидко подружилася з сільською молоддю. Виконувала комсомольські доручення, і незабаром вона стала визнаним вожаком ново-андріївської молоді.
...Через тиждень Парфен доповідав комітету, що підпільна організація поповнилась ще одним бійцем — Дашею Дяченко, яка погодилась взяти на себе створення підпільної групи в Ново-Андріївці.
У селі Кумарях Володя Вайсман за короткий час зумів створити надійну групу сміливих хлопців і дівчат.
У Кам'яній Балці діяла група, якою керувала комсомолка Надя Буревич. В її групі було шість дівчат, і ми жартома прозвали її «жіночим ансамблем». Надя часто приходила до своєї подруги Полі в Кримку, а поверталась з листівками, які згодом поширювала її група.
Пізнього вечора кривими засніженими вуличками села Петрівки Парфен поспішав до Володимира Степановича Моргуненка.
— От добре! А я думав, що ти не рискнеш по такому снігу йти.
— О ні, Володимире Степановичу, виходить, ви мене погано знаєте, — усміхнувся Парфен. — Хіба я міг не прийти?
Невелика кімната з двома маленькими підсліпуватими віконцями, глиняна підлога, застелена старенькими домотканими доріжками, з'їдена шашіллю шафа, два дерев'яних ліжка під стіною і кілька стільців — от і вся обстановка «нової» квартири Володимира Степановича. З того часу, як його з сім'єю виселили з шкільної квартири, минуло кілька місяців. Моргуненко змушений був переїхати в глуху Петрівку, хоч, як і раніше, залишався працювати завідуючим початковою школою. Тепер йому доводилося щодня ходити в Кримку на роботу за п'ять кілометрів.
Довго тримав начальник жандармерії Анушку під наглядом директора школи. Не раз поліцаї робили обшуки в його квартирі. Та поведінка Моргуненка була бездоганною. Поступово нагляд за Володимиром Степановичем послабився. І жандармський офіцер був впевнений, що Моргуненко змирився з окупаційним режимом.
Вороги й не здогадувались, що ця «лояльна» людина має гаряче серце комуніста і є головним організатором боротьби проти окупантів.
Взимку навчання в початковій школі проходили вряди-годи. Ось тоді й почав Володимир Степанович їздити до своїх батьків, що жили в одному з сіл Балтського району.
І ніхто, навіть дружина, від якої він нічого не таїв, не знав, що, не доїжджаючи до Балти, Володимир Степанович сходив з поїзда і важкою ходою йшов до свого товариша по інституту, якого теж залишили для підпільної роботи в тилу ворога.
Володимиру Степановичу було про що розповісти. І він, як колись на уроці в школі, не поспішаючи, доповідав штабу по організації партизанського руху на Одещині про діяльність комсомольсько-молодіжної підпільної організації «Партизанська іскра». Він говорив про важкі матеріальні втрати, заподіяні фашистам в результаті залізничної диверсії, здійсненої організацією, про листівки, від яких скаженіють окупанти, про поступове розширення зони діяльності підпільної організації.
А ранком Володимир Степанович знову в поїзді. За вікнами біжать дуби-велетні Савранського лісу. Потім ліс змінює поле. Дивлячись на безкраїй простір, Володимир Степанович з болем в серці згадував, як він любив з школярами, бувало, вийти в поле, що жовтіло пшеницею. Думав про те, як багато доведеться витратити сили, щоб знову колосилися колгоспні поля. У вікні промайнули знайомі станційні будови. Пропливли руїни вокзалу. Поїзд різко зупинився. За годину Володимир Степанович був уже дома.
— Шуро, — покликав він дружину. — Сходи, будь ласка, до Бориса Демиденка і скажи йому, що я чекаю Парфена увечері.
І Парфен не забарився. Він сидів перед Володимиром Степановичем, тримаючи в руках шапку-чапаївку, примруживши сірі, трохи короткозорі очі, і уважно слухав свого учителя.
Володимир Степанович підсунув ближче до Парфена стільця і ласкаво обняв за плечі.
— Ну, товаришу командир «Партизанської іскри», можу порадувати: штаб передав усім іскрівцям подяку за першу бойову операцію.
Парфен широко розкритими очима дивився на Володимира Степановича, сяючи від радості.
— Передайте... — від хвилювання він не знаходив слів. — Передайте, що на нас можна повністю покластися. Ох і зрадіють хлопці, коли дізнаються.
— Але нехай вас похвала не заспокоює, — перебив Володимир Степанович. — Роботи ще дуже багато. Слухай уважно, що робити далі: листівки, як і раніше, треба поширювати. Закликайте молодь ухилятися від фашистської каторги. Наближається весна. Окупанти докладуть всіх зусиль, щоб засіяти землю. Штаб наказав будь-що зірвати весняну посівну кампанію.
Довго ще сиділи вони, задушевно розмовляючи, і тільки десь опівночі Парфен розпрощався зі своїм учителем. Він ішов додому, сповнений почуття гордощів і впевненості. Настав час переходу до бойових дій організації.
Про все це й розповів Парфен на черговому засіданні комітету, цього разу в хаті Юрія Ісаченка. Всі жваво брали участь в обговоренні питання про створення диверсійних груп з постійним складом бійців, крім Шури. Він і цього разу був чимось незадоволений, весь час крутив головою, нетерпляче йорзав на стільці, потім підвівся і рішуче мовив:
— Хлопці, я хочу сказати кілька слів. Так от... Я бачу, що вам сподобалось вовтузитися з німцями в цьому підпіллі. От ви розробляєте нову структуру... А мені набридло. Не тим шляхом ми йдемо, що треба. Я визнаю боротьбу тільки зі зброєю в руках. А тут листівки... От ми їх розклеюємо, люди читають, а німці, якими були, такими і є. Ці листівки шкодять німцям не більше, аніж укуси мух.
Із-за столу встав Митя, підійшов до Шури.
— Слухай, вояко! Невже ти не розумієш, що, крім німців і нас, є ще тисячі радянських людей. Бачте, його не задовольняють листівки. А чи знаєш ти, яке значення надає партія агітації в тилу ворога? Прийде час, і ми підемо в ліс, а поки що, будь ласка, підкоряйся дисципліні.
— Правильно, Митю. — Парфен намагався говорити спокійно, але по обличчю було видно, що він хвилюється. — До цього часу, незважаючи на всі твої витівки, ми знали тебе як хорошого і сміливого товариша. Всі доручення підпільної організації ти виконував добре. А тепер ти висловлюєш сумнів у доцільності листівок. Але ж ти сам скільки разів розклеював їх, і жодного разу я не помічав, щоб ти був невдоволений. Чому ж ти втратив віру її нашу організацію? Адже ти знаєш, що ми ще не готові до перебазування в ліс, та й партійний штаб вважає, що ми — на своєму місці.
Щура мовчав. Потім встав і, не дивлячись ні на кого, заговорив:
— Не сердьтеся на мене, хлопці. Зрозумійте, дома в мене такі умови, що далі так продовжуватись не може. Я не хочу сказати, що батьки мої проти тієї справи, за яку ми боремось, але, щоб уберегти мене від небезпеки, вони готові на все. Батько, здається, догадується про причину мого зникнення з дому. Тиждень тому він пригрозив мені, що вистежить, куди я ходжу ночами і піде в жандармерію, щоб нам, як він висловився, «добре набили м'які місця і навчили поважати батьків». Ось чому я хочу в ліс.
Шура замовк. Парфен здивовано підвів брови:
— Дивний ти, Шуро. Та хіба ж можна так робити? З батьком не мириш, а під сумнів ставиш всю нашу справу.
— Ти правий, Парфене, — признався Шура.— Але мені здається, що, перебуваючи в лісі, ми били б фашистів по-справжньому, а не так, як тепер. Але я не настоюю на своєму, хлопці, хай буде по-вашому.
— До того часу, — різко перебив його Парфен, — поки ти спільну справу будеш розділяти на «нашу» і «свою», ти не зможеш бути поруч з нами. Запам'ятай це. І хоч ти нам друг, а зривати роботу комітету не дозволимо.
Коли пристрасті утихли, комітет перейшов до обговорення завдань диверсійних груп.
— Дивіться, — показував Парфен олівцем на карті, — через Первомайськ вздовж шосе, гітлерівці проклали потужний телефонний кабель, що з'єднує південний фронт з гітлерівським генеральним штабом десь на заході. Вздовж цього шосе проходить повітряна телефонна лінія. Підпільний штаб наказав насамперед знищувати засоби зв'язку ворога. Треба організувати спеціальну диверсійну групу, дістати необхідні інструменти, і хай вона спеціалізується в цій справі. Доручимо, товариші, цю роботу Миші Кравцю. Добре було б також створити загін, який, так би мовити, працював на транспорті. Які є пропозиції, друзі?
— У мене є! — несподівано «ожив» Шура. — Чому в такому разі не створити диверсійний загін, який діяв би на залізниці? Тим більше, що початок зроблений, та й хлопці є, що мають певний досвід...
Парфен усміхнувся.
— Згоден з тобою і вважаю, що цю групу треба доручити саме тобі. Діло?
Шура почервонів, і було видно, що він залишився задоволений.
В обов'язок агітаційно-пропагандистського загону ставилось виготовлення і поширення листівок, а також проведення політичної роботи з членами підпільної організації. Командиром цього загону призначили мене.
Підпільні групи, створені у віддалених населених пунктах, повинні були діяти самостійно, погоджуючи свою діяльність з підпільним комітетом «Партизанської іскри».
Надалі всіх, кого приймали в підпільну організацію, розподіляли по цих трьох загонах.
далi буде...
Художній фільм "Партизанська іскра".
Кіностудія ім. О. Довженка, 1957 рік. Режисери Мечислава Маєвська та Олексій Маслюков.