Іван Сергiйович Григурко
(1942-1982)
"Повернення"
Після лікарні Македон Іванович ще тиждень сидів удома, відігрівав ноги в узварах із трав; у будкомі пропонували йому путівку на цілющі води в Трускавець, але курортів він не визнавав – власне, не знав, що це такс; як лиш відчув, що ревматизм, мов підточена кора, зсунувся з його кісток і сіллю розчинився в численних тазиках із водою, дбайливо спорядився, вийшов на трасу, спинив попутну машину і поїхав на канал. Там, де від автошляху відбруньковувалась розгасла болотиста дорога yа п'яту дільницю, зліз, виламав у посадці патик і поволеньки побрів пішки. Чоботи швидко залипли глинистим замісом, спробував струснути його, але тілом пішла недобра луна.
Доводилось спинятися, зчищати грязюку палицею. Швидко впрів. Це байдуже, думав, головне, що вирвався на волю. Тепер аби дістатись до машини, до роботи.
На знайомому мості спинився. Звідси було на що подивитись. Канал вбирався в бетон, ніби в білу сорочку з крупними клітинами. Між плитами, може б, і не видно було стиків, але їх заливали смолою, задраювали, як днище човна. Бетонярі працювали вже там, де Македон Іванович залишив бригаду. Клював носом кран, тулив плиту до плити; куріла смолокурня.
П'ята дільниця теж не засиділась на місці, пересунулась зі всім своїм набутком кілометрів на два далі. На подвір'ї Македон Іванович завважив себе на Дошці пошани, мимохідь подумав: "І не годишся вже ти для портрета. Хіба що для ікони..." Третяка знайшов у його фанерній халупці, сидів там із двома незнайомими чоловіками. Привітались, Третяк підвівся, і ті двоє підхопились.
– Ви дуже вчасно, дядьку Македоне, – сказав механік, а тоді гим двом: – Ось наш, можна сказати, професор, він вашу роботу бракував, він і прийматиме. – І знову до Македона Івановича: – Цє товарищі зі Снігурівського ремзаводу, приїхали на мій лист по тих двох скреперах.
– Ваш механік назвав нас коновалами, – сказав один із снігурівців – старший, з білими бровами, із спокійними, вдумливими очима. – Бачите, нам у комплектувальники призначений цюрупинський цех фільтрів, а вийшла неув'язка, бо він ще лиш будується. От і біда з тими прокладками. Вирізагмо із чого попало, мало не з палітурок списаних книжок. Через таку дрібницю – велика ганьба...
– Ну, що ж, товариші, – сказав Третяк, – час не терпить. Прослухаємо, підпишемо акта, а штрафами нехай наші бухгалтерії обмінюються.
– Так, – погодився темноокий снігурівець. – Головне, щоб діло рухалось, а з якої в яку кишеню перекладе держава гроші, то не так важливо.
– Е, почули б це економісти, – дорікнув білобровий. – Вони б тобі розтлумачили, що в кишенях теж лад повинен бути.
Фарба на двох скреперах дещо пригасла, вигоріла, але все одно вони виглядали надто святково, як виставочні зразки. Механік їх заводив, а Македон Іванович прислухався до моторів. М'яке вуркотіння поршнів зачудувало його слух. Приклав ще й долоню до вуха, щоб гострішою була насолода. Снігурівці стривожилися, стояли коло своєї забрьоханої ремонтної "летучки", що пройшла двісті кілометрів від заводу до каналу, випереджаючи осінню сльоту, і думали, що "професор" знову знайшов ґандж у їхній роботі.
Через півгодини на одному з цих поновлених агрегатів здибай вирушив уперед, у бік Тавричанки – села, неподалік якого проходив передній край каналу; вирушив навздогін своїй бригаді. Не мав на це нічиєї вказівки, ніхто його туди не покликав, як штатна бригадирська одиниця, був приписаний до п'ятої дільниці; і Третяк глянув здивовано, але потягло – і він на повній ходовій швидкості таранив сиве полудення, мов зволожену, підпрілу копицю сіна, гнався, аж ошмаття зірваної землі вилітало наперед радіатора. "Ти зрозумій одне, – звертався до себе ще зовсім недавнього, але вже як до чужого, – клякнутимеш у своїх жалях і болях – застигнеш, мов холодець; гони старість – вона підступна; це великий промах, що її так легко, без пручань визнають, піддаються її заколисуючому ладові: а це ж вітер із цвинтаря, це засуха серця, і якщо ти рятусш від виснаження землю, а собі дозволяєш вичахати, то хіба ти можеш зватись хазяйським чоловіком? Знай для себе: нема старості, і втоми нема, і хвороб теж... Ось так, ні з того, ні з сього, взяли та й пощезали ці кляті речі, і ти перший відчув на собі полегшу..."
Скрепер ішов м'яко, ніби плив. Давно лишилися позаду вибуртувані боки каналу, почався незораний богар, а там і знайома гуркітнява дочулася, схована за вологим димом осені. Одні йдуть просто назустріч, інші пориваються далі.
Македонові Івановичу треба було до тих, що рухались далі, там його бригада. Він ураз знайшов її. їхав краєм ще неглибокого рукава, придивлявся до машин, прочитував, коли вдавалося, номери на передніх рамах – і таки впізнав своїх. Та і як не впізнати – он на Франчуковій кабіні рівчак через увесь верх: обірваний трос залишив слід.
Око вловило робочий маневр. "От ворохобники, – стурбовано вилаявся. – Навчав же: ходіть по колу, орбітою, а вони парами: ану побачу, як ви розвертатиметесь". Ллє на розвороті ніяких скупчень не було, ніхто ні з ким не розминався, бо передні обертались урізнобіч, залишаючи простір для задніх; йшли краями, а зустрічались і парувались в іншому кінці пікету. Виходило замість одної великої орбіти дві вужчих. Маневр складніший, але яка од того користь?.. Огляд з кабіни кращий, бо ніхто перед носом не маячить – це напевне, ревниво зважував він, а далі не стримався, з'їхав униз, вклинився в одну з малих орбіт – і, перш ніж його помітили, зробив замкнений оберт уповні з ґрунтом....
До нього збіглися, майже витягли з кабіни, гуртом обіймали, як СИНИ свого батька.
– Товариші, – сказав по хвилині Ігор Кордубайло, – не будемо гаяти часу. Комсомольські збори оголошую відкритими. Питання ви знаєте яке: приймемо Максдона Івановича в свої ряди, в комсомольці. Юрко, приготуйся писати протокол.
– Може, обійдемось на цей раз без протоколу? – спитав Юрко.
– Не обійдемось. Без нього в райкомі не випишуть квиток.
– Ви серйозно? – здивувався старий. Який з мене комсомолець...
– Тут таке діло, Македоне Івановичу, – сказав Франчук. – Дільниця стала молодіжною, а ви старий, вас сюди не візьмуть. А без вас і нам погано – нас розвіють по інших бригадах, а ми цього не хочемо. А якщо ми вас приймемо в комсомол, то у вас буде право лишатися з нами. Повернеться Зайченко, когось візьмемо замість Єпура.
– Хлопці, – знову взяв слово Кордубайло, – не збиваймо з пантелику самих себе і Максдона Івановича. Грунт ґрунтом, дільниця дільницею, однак це не причина, а лиш спонука до того, що ми приймаємо бригадира в комсомол. І Франчук безпідставно заявив, що наш бригадир старий. Погляньмо на Македона Івановича пильно: він зараз молодший, ніж був тоді, коли ми його вперше побачили. Він, мабуть, знає секрет молодості, і нам теж треба розпізнати цей секрет, щоб ніхто ніколи з нас не постарів.
Юрій фомада все ретельно занотував у маленький записник. Проголосували за прийом Македона Івановича в комсомол одностайно. Він стояв між хлопцями, хлопці між машинами, машини серед степу, а степ серед осені; осінь же пускала живі корені в душу, обдавала все єство тугою бадьорістю і певністю, підносила щемке бажання жити спрагло до радостей і доброти. Хлопці чекали, що скаже Македон Іванович. Він раптом удруге (першого разу це було давно-давно) гостро відчув своє щастя, свою єдину, ні на чию іншу не схожу, долю.
– Спасибі, діти мої, за довір'я. Я буду з вами, заким...
– Заким канал не проведемо, – підказав Сергій Оринчин. – Будемо завжди разом, однією сім'єю – і тоді ми все зможемо.
* * *
Твори I.С. Григурка:
- Ватерлінія: Роман. – К.: Рад. письменник, 1982. – 336 с.
- Далекі села: Роман. – К.: Рад. письменник, 1978. – 287 с.
- Канал: Роман. – К.: Дніпро, 1978. – 213 с., іл.
- Роса; Гавертій; Путина: Повісті. – Одеса: Маяк, 1976. – 180 с., іл.
- Червона риба: Роман. – К.: Рад. письменник, 1984. – 231 с.