Леонід Васильович Куліченко
(1918-1977)
Перед брамою вiчностi
Тільки тепер, після тридцятиліття мовчання і напівзабуття, своїми творами повертається до своїх земляків і співвітчизників український письменник Леонід Куліченко, – в такій транскрипції він підписував свої твори за життя, хоча редактори енциклопедичних довідників і літературознавчих видань вперто виводили його прізвище від болотяного птаха. Проте сам Леонід Васильович генеалогію виводив не від кулика, в від кулі…
І недарма. Перший од часу заснування Миколаївської філії Спілки письменників України, як складової СРСР, її секретар був обдарованим прозаїком і журналістом, і відчув слово – на генному рівні. А до того ж був фронтовиком, і не задля тоді невідомих постмодерних чудасій іменував себе таким оригінальним чином. А в 1974 році, коли до Миколаєва з Києва прибула ціла плеяда відомих письменників на чолі з тодішнім першим секретарем СПУ Василем Козаченком, очолив щойно засновану письменницьку організацію саме письменник-фронтовик Леонід Куліченко, і саме в силу тодішнього письменницького і людського громадського авторитету. З В. Козаченком до Миколаєва прибули І. Солдатенки й О. Сизоненко, Л. Вишеславський / останні двоє – наші земляки/, ще тоді знаменитого міста корабелів – на нове місце життя і творчості, в нові шикарні квартири, виділені з ініціативи мудрого партійного діяча і мецената по-радянськи, першого обкому КПУ Володимира Васляєва – злетілися відомі майстри літератури з іншіх міст України. Серед них – уже тоді знаменитий молодий прозаїк Іван Григурко, поети Валер’ян Юрєв і Кирило Курашкевич, прозаїки Віктор Тимчук, Олександр Зима, Борис Янчук, учений-літературознавець і доктор філологічних наук, професор Іван Луценко… Місцева письменницька еліта – той же Леонід Куліченко і популярний тоді прозаїк-баталіст Михайло Божаткін, його колега по перу Віктор Подольський, поети Еміль Январьов і Леонід Воронін – склали ядро тодішньої автохтонної письменницької організації, де відразу завирувало творче життя. Дні літератури, презентації нових книг, а ще всесоюзні письменницькі заходи та поїздки в Ставропольський край були тоді вельми популярні – поети, прозаїки були тоді в фаворі…
Передчасна смерть Леоніда Куліченка в 1977 році відкрила чорний список утрат – із тих, перших у Миколаївській філії СПУ поетів і прозаїків залишився хіба що Михайло Божаткін, який перейняв ношу лідера після смерті першого письменницького секретаря. За тридцять років уперше виходить і посмертний томик вибраних творів Л. Куліченка. Не все пережило час – епоха літературних авторитетів добі соцреалізму залишилася в минулому, проте романтична, піднесена проза Л.Куліченка, з її виразною героїко-ліричною наснаженістю не втратила своєї вартості і тепер. Особливо на фоні асоціальної літератури, постмодерного «масоліту», дюралевих і картонних почуттів сучасного «героя нашого часу». В ретроспекції твори Л. Куліченка треба читати і школярам, і студентам, і дослідникам літератури рідного краю, бо плеяда славних імен минулого повинна сяяти і завтра.
Недарма своє прізвище Леонід Васильович виводив од кулі – народився ж у селі Шабельники, перевесник Олеся Гончара, котрий і приймав його в СПУ, коли очолював республіканську письменницьку організацію. І хоча це були за роки. Народжений у рік громадянської війни, усю біографію селянський син писав кров’ю радянської епохи. Учасник Великої Вітчизняної війни з перших її страшних днів, уже під час війни закінчив військово-політичне училище, став офіцером-політруком, а значить був на передньому краї. Після Перемоги працював і вчився: заочно здобув вищу освіту і в Кременецькому вчительському інституті, й на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Журналістом був непоганим – працював на телебаченні, в районній газеті «Чорноморська зірка» в Очакові.
Як прозаїк дебютував, збагачений життєвими враженнями, у зрілому віці – у 1960 році вийшла друком його повість-нарис «Василь Харлан», а також збірка оповідань і повістей «Біля вогнища». Прозова книга «Так ніхто не кохав» /1964/ і роман «Передгроззя» /1967/ стали помітними книгами бурхливих 60-х років минулого століття. Не забудемо блискучої плеяди «шістидесятників», котрі гриміли тоді, нові твори класиків жанру. Проте Л. Куліченко мав свою тему і свій голос, і перед брамою вічності йому є що сказати і по смерті фізичній. А слово залишається з людьми завжди. Талановите письменницьке слово.
У книжковому проекті «Південна бібліотека» збірка вибраних творів Леоніда Куліченка посяде гідне місце – він із плеяди незабутніх.
Дмитро Кремінь,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
* * *
Леонід Куличенко. З книги «Сад цвіте»
Над нами зорі
Повітряний лайнер плив поміж хмарами, часом таранив своїм довгим, по-орлиному горбоносим клювом білосніжне громаддя, що нагадувало неспокійну й пустельно-безмежну морську стихію. Літак тримав курс на південь наближаючись до міста, що розкинулось на берегах Південного Бугу та Інгулу. Ці дві річки, перетинаючи степові рівнини, зливаються біля заводських корпусів і стапелів, утворюючи широкий повноводний лиман.
Петро Михайлович Бєлов повертався з партійного з’їзду. Світлі враження, добрий настрій будили думку, будили спогади…
Снігові хмари, як гірські обвали, нагадали одну із холодних повоєнних зим, коли він, ще зовсім хлопчина, відважився на ризиковану мандрівку, захоплений мрією навчитися будувати кораблі. Нікого із рідних у нього не було. Батько загинув на фронті, мати й сестричка – від ворожих бомб у Вороніжі. Його, Петра Бєлова, влаштували в дитячий будинок. Хлопець ніколи зблизька не бачив моря й кораблів, проте мріяв саме про них. І ось одного разу Петро залишив дитбудинок і з великими труднощами дістався до південного міста. Була вже зима, набір до ремісничого училища закінчився. Хлопець пішов до директора. Той сидів у накинутій на плечі старій солдатській шинелі і, що впало Петрові в очі, писав лівою рукою. Директор глянув на двері й побачив перед собою підлітка з картузиком у руках, запитав:
– Ти щось хотів сказати, хлопче?
– Вчитися до вас прийшов, – тихо відповів Петько.
– Е-е-е, ти малий ще, роки не вийшли, щоб у ремісниче училище, – директор все пильніше розглядав відвідувача.
– Але я хочу вчитися, – сміливіше і настирливіше наполягав той.
– Підрости треба ще, підрости.
Директор був невмолимим, хоч і розмовляв не дуже сердито.
Петро міг би розповісти, що він круглий сирота, що він утік з дитячого будинку, що дістався до міста з великим трудом… Та він нічого цього не сказав, мовчки повернувся й вийшов. Вечоріло. Пустився сніг. Мороз поміцнішав. Рідко й тьмяно блимали вуличні ліхтарі. Було холодно, самотньо й незатишно.
Пізнього вечора директор вийшов на припорошені снігом східці і, вражений, зупинився. Зігнувшись, стояв під стіною, прикривши голову легеньким картузом, Петько Бєлов. Він підняв голову, витягнув тонку шию, подивився на директора і вперто сказав:
– Нікуди не піду!
Директор мовчав. Не відводячи задумливого погляду від згорбленого на холоді хлопчика, порився лівою рукою в кишені, дістав звідти шматок сухого чорного хліба. Петро повагався якусь мить і взяв простягнутий йому хліб.
– Що ж мені з тобою робити?..
І ніби враз, тієї ж хвилини прийнявши якесь рішення, директор узяв хлопця за холодну, як крижана, руку й повів з собою.
У гуртожитку було так тепло й затишно, що Петро Бєлов тієї ж миті заснув.
… Підлітаючи до міста, Петро Михайлович думав про завод, про свою молодіжну складально-добудову бригаду, про незвичайний корабель, який стояв на стапелі. Це науково-дослідне судно, що споруджується для Академії наук, - унікальна океанська лабораторія, якої чекають і вчені і космонавти. Всі цехи й бригади свою справу зробили, корабель передавався добудовникам як завжди, в тому числі і його бригаді. Хлопці у нього як один, міцні, грамотні, сміливі. І в той же час такі різні характерами!
За кілька днів після повернення бригадира трапилося нещасті. Прибіг Іван Шугай з переляканими круглими очима.
– … Ідіть!... – не сказав, а хекнув на всі груди, підбігаючи до бригадира. – Там Сашко лежить…
Петро Михайлович знав робоче місце Сашка Третяка і відразу ж побіг верхньою палубою. Але Іван, наздогнавши бригадира, крикнув:
– Та не туди! Сашко там, внизу.
– Ну от тобі! Як же він там опинився? – гостро глянув бригадир на Івана.
Шугай мовчки обійшов бригадира і щодуху помчав попереду, одним стрибком долаючи трапи, усе вниз і вниз.
Сашко Третяк лежав над темним і глибоким, як гірська ущелина, трюмом.
Петро Михайлович опустився біля нього на коліна, дістав з кишені хусточку й приклав до закривавленої Сашкової скроні.
– Викличте «невідкладну», – ні до кого не звертаючись, хрипко сказав бригадир.
Не всі майстри й бригадири охоче брали молоде, яке не мало ніякого досвіду, поповнення. Надто багато клопоту й мороки з ним. Але Петро Михайлович дотримувався іншої точки зору. З власної долі знав, що таке своєчасна добра підтримка і допомога старшого досвідченого товариша.
Сашко Третяк бригадирові сподобався. Хлопчина виявився тямущим і небагатослівним. Виріс він біля самого моря, в Очакові. Під час шкільних канікул ходив зі своїм дядьком на рибальському сейнері. Сашко полюбив спеціальність судового добудовника. Він швидко й сміливо забирався на найвищі точки корабля, а коли було треба, так само прудко спускався аж на ребристо-пругке днище океанського велетня.
Проте друзі стали помічати якісь дивні зміни в характері, поводженні Сашка. Працював, як і раніше, непогано, але чомусь усе віддалявся від товариства, часто бував засмученим, уникав відвертої розмови. Бригадир теж все це бачив, частіше став з ним зустрічатися, знаходив кілька хвилин для розмови. Сашко на деякий час немов оживав. Але жвавість швидко спадала, хлопець знову ставав зажуреним.
Товариші примічали, що найбільш пригніченим і мовчазним Третяк повертається після вихідних днів. Дмитро Каравай, комсорг цеху і найближчий товариш, заговорив з Сашком відверто:
– Що з тобою, друже, сталося? Наче якусь образу на всіх затаїв… Петрові Михайловичу завдаєш стільки прикрощів! Невже не розумієш цього? Він вимогливий, але й добрий, як батько нам…
– Досить уже з мене й одного батька! – вперше скипів Третяк і так вилаявся, що Дмитро аж оторопів.
Каравай ступив крок до Сашка, різко опустив свою міцну руку йому на плече й повернув лицем до себе.
– Ти яку паскуду з рота виплюнув…
Але Третяк, сам себе не пам’ятаючи, зі зціпленими зубами кинувся на Дмитра і вдарив його знизу вгору в підборіддя. Ударив несподівано і боляче. Була обідня перерва. На гамір нахопилися робітники. А ввечері на комсомольських зборах товариші запитували:
– З-за чого зчинили ганебну бійку?
Вона всім здавалася якоюсь неймовірною. Ну, нехай би хто інший, а то ж справжні друзі, в один час прийшли на завод, в одну бригаду Петра Бєлова, а тепер от… Докупувалися: через що все трапилося.
– Не любить правду в вічі слухати, - коротко пояснив Капавай.
– А ти, Третяк, що скажеш?
– Мабуть, він правий, – підтвердив Сашко, ні на кого не дивлячись, і заявив, звертаючись до присутнього на комсомольських зборах бригадира:
– Прошу звільнити мене з заводу. Щоб не заважати нікому.
– Чому? Яка причина? – щиро здивувався Бєлов.
– Сімейні, особисті обставини…
Зал на мить завмер, а потім:
– Які у тебе сімейні обставини?
– Може, надумав женитися?
– То що ж, заради цього залишити завод?
Збори відхилили заяву Олександра Третяка, обсудили їх з Дмитром Караваєм за вчинену потасовку.
Все це пригадалося Петрові Михайловичу, коли він по закінченні зміни йшов до лікарні провідати Сашка. Бригадир завернув до продмагу, купив яблук, цукерок і печива. Перед цим кілька разів телефонував у лікарню. Йому відповіли, що Третякові уже краще.
Проте, глянувши на Сашка, Петро Михайлович занепокоївся. Дивна блідість не сходила з обличчя Третяка, погляд тьмяний. Бригадир вдав нібито нічого цього не помітив. З доброю і навіть веселою усмішкою він привітався. Не звертаючи уваги на протест Сашка, почав широкими недбалими жестами викладати покупки, розповідаючи про корабель, про бригаду.
І раптом примовк, вражений. По зблідлому обличчю Сашка скотилася сльоза, і він хрипко сказав:
– Нас з мамою батько покинув…
І нічого більше. Хай бригадир не подумає, що він його хоче розжалобити. Ні, він просто мусив кому-небудь сказати, врешті-решт пояснити, чому в нього пішла обертом голова і він полетів у глибокий відсік.
З батьком почалось давно. Часто приходив додому п’яний, ображав матір, тепер же зовсім покинув і пішов з дому. А йому, Сашкові, шкода маму, так шкода, що самому на світі жити не хочеться…
Петро Михайлович ні про що не став розпитувати. Він сидів мовчки й на очах у хлопця аж ніби ще дуже постарів. Сашко тихо сказав:
– Тільки прошу вас: нікому про це не говорить.
Петро Михайлович ішов з лікарні дуже довго, додому повернувся пізно, чим налякав дружину. А дома не міг заснути, все думав про Сашка Третяка. Себе звинувачував. Як же це він не придивився, не відгадав раніше, що хлопець давно живе з болем на душі.
На світанку сказав дружині:
– Любашо, нам з тобою у вихідний треба з’їздити до Очакова.
– Що ти, Петю! Рано ще в морі купатися, – посміхнулася напівсонна дружина.
– Я не жартую, Любо, – заклопотано промовив Петро Михайлович і почав одягатися, хоч до початку роботи часу залишилося ще багато.
З Любою Петро подружив ще в ремісничому училищі. Разом закінчили, разом прийшли на завод: він добудовником, вона електрозварницею. І стала Люба, потім Любов Павлівна, справжньою володаркою вогню, залишаючи свій автограф на кожному шові корабля.
… В суботу першим ранковим автобусом вони виїхали до Очакова. Петро Михайлович і Любов Павлівна, заклопотані подіями останніх днів, зосереджено мовчали. Замість сина, який завжди приїздив на вихідні до матері, з’являться вони, зовсім незнайомі їй люди. Як і про що починати розмову – абсолютно не могли собі уявити.
Мати Сашка Третяка, Марія Василівна, робітниця рибоконсервного комбінату, зустріла несподіваних гостей тривожно і розгублено.
– Що з Сашком? Чому він не приїхав? – тихо, притиснувши руки до грудей, відразу запитала.
І вони розповіли їй усе, що трапилося з її сином. Мати слухала мовчки, час від часу проривалися з її грудей важкі зітхання. Петро Михайлович переконував її, що життю Сашка тепер ніщо не загрожує, і мати поступово, здавалось, заспокоювалася. Гості пробули у Марії Василівни весь день, залишилися й ночувати. А в неділю втрьох поїхали до Сашка.
Минуло кілька днів, і прийшла справжня південна весна. Сашко вийшов з лікарні. Настрій у нього поліпшав. Тепер все частіше в гості до Марії Василівни приїжджали втрьох: Петро Михайлович, Любов Павлівна і Сашко.
Всі разом проводжали Сашка і в армію.
– Шкода, що не доведеться мені бачити спуск зі стапелів нашого красеня! – пожалкував він.
Маляр Світлана Коваленко, йдучи поруч з Сашком, усміхнулася йому своїми осяйними очима і шепнула:
– Тим більше шкода, що мене уже призначили названою матір’ю його…
– Та невже, Свєтко? – зупинився вражений Сашко.
– Правда, Сашуню… І мені трепетно від однієї згадки про цю честь…
Найбільше свято для південного міста надійшло в той час, коли всі рівні й широкі вулиці були переповнені пахощами розквітлих акацій. На стапелях, біля піднятих у саме небо бортів сяючого білизною новонародженого гіганта на причалах і заводських майданах зібрався й примовк у чеканні урочистої хвилини весь багатотисячний колектив корабелів. На акваторії голубого лиману для парадного проходження вишикувалася вся легкокрила яхтова флотилія. Вздовж берега, уже за заводськими корпусами, купчилися мешканці міста. Свято спуску корабля – свято для всіх!
Багато разів Петро Бєлов бачив усе це – і як молодий ще суднобудівник, і як визначний уже передовий бригадир. Але зараз він чомусь особливо хвилюється. Сягає мислями наперед і зважує, чи все зробила його бригада добудовників, що було визначено їй відповідальним завданням. Він знає: так само хвилюються всі. Саме в цю мить зливаються в єдиний сплав почуття відповідальності всіх корабелів і кожного зокрема. Петро Михайлович на секунду заплющив очі, щоб зосередитись і заспокоїтись.
Остання команда. До корабля підходить струнка симпатична дівчина. Якось дивно. Завжди цей традиційний ритуал виконували вже літні, солідні й заслужені жінки-трудівниці. А тепер ось… Свєта Коваленко.
Світлана бере своєю маленькою рукою підвішену до височенного борту пляшку шампанського, відводить її вбік і по-дівочому граціозно відпускає. Пляшка розбивається, і перша маленька пінява хвиля ополіскує новонародженого гіганта.
Над розливом Південного Бугу гримить музика, і в лад її акордами лунають радісні вигуки робітничої маси. Хвилі з тихим шумом б’ються об борт корабля, що сяє свіжими дивовижно рівно покладеними фарбами. Недаремно, думають корабели, малярами стають жінки з такими незвичайними, світлими, як у цієї юної названої матері, очима…
Але все минає. Минають і свята народження нових суден. Вони, кораблі, уже не належать тим, хто їх будував. Де вони? Куди день у день, ніч у ніч тримають курс?
Ранньої осені Петро Михайлович Бєлов одержав листа. Зворотної адреси на конверті чомусь не було. Та по почерку відразу впізнав – від Олександра Третяка. «Передусім, – писав хлопець, вітаю Вас, дорогий Петре Михайловичу, з присвоєнням високого звання Героя Соціалістичної Праці. Велика честь для вашої бригади, всього заводу!
Якось на голубих дорогах довелося зустрітися з нашим науково-дослідним велетнем. Я від радості ледве не кинувся зі свого есмінця на розбурхані хвилі, або допливти до судна й торкнутися його високого, такого знайомого мені борту.
На службі в мене все гаразд. Тут, в океані над нами, батьку, такі зорі!..»
Лист прийшов осіннім теплим вечором. Любов Павлівна ще не повернулася з роботи – працювала у другу зміну. Петро Михайлович пішов їй назустріч. Звернувши в парк, що спускався крутими терасами до самого лиману, зупинився. Замислився. Поглянув на небо. Воно було всипане яскравими і великими зірками.
– Батько! – повторив слово з листа Олександра Третяка. – Яке добре і сильне слово!.. Я чую тебе і дякую тобі, синку!.. Над нами з тобою одні і ті ж зорі. Хай щастить тобі в плаванні!
* * *
Криниця
Поїзд до Нового Бугу приходить пізно вночі. Ця невеличка степова станція за останні тридцять років з першого погляду начебто не дуже змінилась. Такий же низенький вокзал, біля нього старий двоповерховий будинок з сірого каменю. Навколо стоять, як і колись давно, кілька напівсухих акацій. Їх віти завжди припорошені таким густим шаром пилу, що, здається, й настирливі осінні дощі не можуть його змити. Ця літня густа й задушлива пилюга запам’яталась мені ще з юнацьких років. Повітря тут має особливий запах. У ньому відчувається присмак і щойно обмолоченої пшениці, і літньої спеки, і колісної мазі та відпрацьованих газів автомашин.
Та навколо старої станції виросли будівлі: новий елеватор, складські приміщення, нафтобаза, прядильний завод. Колись станція, як островець, самотньо бовваніла в степовому мареві, а тепер поблизу розкинулись рівними вулицями з гарними будинками, садами й палісадниками нові робітничі селища – Жовтневе, Чкаловське. І як прикраса всього нового пейзажу – двоповерхова, білостінна, з червоним черепичним дахом школа-десятирічка. А трохи далі – ремонтно-технічні майстерні, гаражі автоколони.
Поїзд мчить у ніч, а я стою біля відчиненого вікна. Степовий вітер налітає з нічного мовчазного простору, вривається до вагона й обвіває обличчя, міцно обіймає за плечі, немов хоче вихопити звідти земляка-товариша, щоб він, закинувши піджака на плече, в розхристаній сорочці, й розкуйовдженою чубатою головою побіг навперейми з ним у степи і там, хмільний від молодості, блукав до ранку…
Вітре, вітре!.. Чи ти той самий, юний мій друже, а чи, може, й ти вже підтоптався і в твоїх розвіяних патлах теж з’явилися сивіючі пасма? Та хіба ж на тебе роздивишся? Ніч навколо, а ти гарцюєш, немов сп’янілий від запаху степових трав, як і колись. О ні, не старієш ти, вітре, і приносиш до мене на мить і знову вириваєш із самих грудей моїх спомини про ті далекі дні…
Я бачу знов себе шістнадцятилітнім. Тонкий і високий, з худорлявим засмаглим обличчям, великим чубом і давно не стриженою потилицею, з розстебнутим коміром косоворотки й позасукуваними до ліктів рукавами. Працюю в колгоспі їздовим і цілий місяць вожу безтаркою, запряженою парою коней, хліб на елеватор за тридцять п’ять кілометрів від дому. Тоді ще не було в колгоспі автомашин, і посада їздового була у великій пошані. Мене, як комсомольця, часто призначали за старшого над усією хлібною валкою.
Пам’ятаю, позолочене пилом-серпанком літне надвечір’я. Сонце вже починало схилятись на захід, але спека поки що не вщухала. Піт зрошував обличчя, а отой золотистий серпанок щедро притрушував тіло, кучерявив брови й розпушував шевелюру. Та вади від того аж ніякої. Лежиш собі в безтарці, покрикуєш іноді на своїх гнідих. А як трохи наскучить мовчки про щось думати, то розмахнешся такою піснею, що аж степ навколо задзвенить!.. Новий Буг і вся місцевість на десятки кілометрів навколо – це безводне місце. Колодязів було багато, але вода здебільшого гірка та солона. Ще не було споруджено водогін, щоб з Інгулу подати добру воду для населення…
І от того пам’ятного дня натрапив я на чудову криницю з чарівною джерельною водою. То була гарна криничка при дорозі, як в’їжджати до Нового Бугу Привокзальною вулицею. На диво, серед запилених і кволих від спеки акацій поблизу шосейного тракту в невеликій балочці стояла кучерява верба. Під нею завжди зеленіла свіжа й соковита трава, з якої виглядали низенькі дерев’яні цямрини.
Скільки разів тут проїздив, а ніколи раніше не помічав такого свіжого куточка. Може б й цього разу не помітив, але коло криниці стояла дівчина. Стояла вона біля повних відер і дивилась чи то на шлях, чи туди, де сонце сідає, чи, може, й на мене. Зустрівшись з несподіваним дівочим поглядом, я раптом зупинив коней, стрибнув з безтарки, взяв відро, що висіло під ящиком на розвороті, й почав відчіплювати віжки. Все це робив не поспішаючи, як і належить досвідченому й бувалому їздовому. А дівчина не зводила з шляху свого задумливого погляду. В її синіх великих очах було щось незвичайне: вона дивилась просто на мене і, я був певний, не помічала того, що я зупинився, беру своє відро, прямую до криниці… А я йшов на той синій замріяний погляд, не відчуваючи ні себе самого, ні землі під собою. В якомусь дивному забутті напував коней, сам забувши напитися, хоч спрага мучила весь день. Гніді випили по повному відру, і я зачерпнув їм ще по одному. Потім, ніби на прощання знову глянув на дівчину, і цього разу ми стрілися очима й довго дивилися одне на одного.
Не знаю й досі, чи то справді була дівчина небаченої краси, чи такою вона видалася у свій глибокій молодій задумі… Вона стояла під густими віттям верби, за якою стелилась невеличка левада, а далі жовтіли соняшники на городі, червоніли вишні, серед них біліла хата. Вся дівоча постать осявалась косим сонячним промінням, вродлива степовичка на зелено-золотавому фоні здавалась ніби намальованою. Мені чомусь спало на думку, що роками вона старша від мене і вже когось покохала, а може й заручена. Чорняве, рівно причесане волосся. Обличчя трохи бліде й зовсім не смагле, таке чисте, ніжне та привабливе… Вона якусь мить пильно дивилася на мене, але жодна рисочка на її обличчі, ні тонка брова, ні пухкі вуста не здригнулися. Враз два синіх вогника зникли, прикриті чорними густими віями. Дівчина нахилилася, взяла відра й пішла, немов тихо попливла стежкою поміж травою, зникла за високими соняшниками. Те сталося несподівано швидко, і я кілька хвилин не міг повірити, що вона справді піде звідси, а я залишуся сам. Ніби ми тут мали простояти хтозна доки…
Тоді ще не відав, що таке кохання, соромився дивитися на жіночу постать, і ніколи раніше й на думку не спадало, що вона може бути такою привабливо-прекрасною. І раптом відчув, як незнайома дівчина несподівано й сильно вдарила по невідомих мені струнах душі, і вони з радістю й болем задзвеніли і заспівали так, що я сполохано озирнувся навколо: чи не чув ще хтось сторонній оцей врочистий дзвін?..
А вона пішла, не оглянувшись. І з того часу більше я її не бачив, хоч і часто їздив повз те місце, кожного разу зупинявся, щоб напоїти коней, напитися з тієї криниці… Можливо, при новій зустрічі ми б уже сказали одне одному якісь слова, а чи й розминулися б, не впізнавши одне одного…
Минали роки. Все рідше доводилося мені їздити тією дорогою. Згодом верба почала сохнути, до криниці вже й стежки не було видно. Ще через якийсь час з сумом побачив, що від зеленої верби і тієї криниці нічого не лишилося. Те місце, де колись стелилась невелика левада, заросло лободою, припало сивуватим дорожнім пилом. Запустів і здичавів той омріяний мною куточок, хоч неподалік з’явилися нові вулиці, молоді сади, а ще далі, на колишньому пустирі, розрісся великий парк.
Зникла верба, немає й криниці. Можливо, жодна людина не надала ніякогісінького значення цьому непомітному явищу. А мені шкода… Хоч і не знаю, хто посадив і хто зрубав ту вербу, хто колись викопав і хто засипав ту криницю, а все ж не можу забути те місце, не можу, проходячи чи проїжджаючи, не глянути туди й подумати: колись тут були верба й криниця, колись тут…
… Затихає ритмічний стукіт коліс – поїзд зупиняється. Кілька пасажирів зійшло у духмяну зоряну ніч. Паровоз знову гукнув, прорізавши своїм гудком настояну на степових травах нічну тишу, й погуркотів собі далі, безтурботно-веселий, самовпевнений і байдужий до різних там людських споминів. Пасажири швидко розійшлися, розтанули в привокзальній темряві. Я навмисно відстаю від них і один собі помалу вирушаю до районного центру. Іду знайомою дорогою. М’яка і тепла серпнева ніч, як і колись, нависає над степом. Пізно, і тому навколо дуже тихо. Ось уже й перші хати, скоро й пам’ятна місцина…
Через скільки років, через фронтові ночі й далекі чужі землі, крізь радощі й скорботи проніс я незмінне і вже навіть не зовсім зрозуміле тепер для мене ніжне почуття до цього непомітного клаптика землі. Згадка про нього завжди повертає мене в прекрасні часи юності. В моїй уяві постає степовичка, що вперше примусила несамовито забитись молоде нерозсудливе серце. Вона для мене й зараз – така ж дівчина і така ж недосяжно гарна. Це буває один раз в житті і, мабуть, не з кожним… Але я вірю, що в багатьох була своя верба й своя незабутня криниця…
Знову зупиняюсь біля того місця. Глибока ніч. Наді мною небо, всіяне зорями. Незмінними, тими ж самими зорями, що й колись, в молодості. Я дивлюсь у безмежний світ, і мені здається: пливе він кудись з усім своїм багатством і нерукотворною красою. Серцем чую й глибоко розумію, як невпинно, швидко й безповоротно лине вперед життя…
В беззвучній тиші ночі мого слуху торкаються якісь ледве чутні мелодійні звуки. Не розумію: звідки і що це. Чи зоряний простір так дзвенить в моїй уяві, чи й справді хтось пізньої ночі грає.
Справді, тиха мелодія випливає широкою хвилею з-за садів, з вузенької, порослої травою вулиці. Я слухаю, здивований і вдячний невідомому нічному баяністові. Ще одна хвиля, і в мелодію вплітається ніжний і тремтливий дівочий голос. Його ледве чути, іноді він зовсім завмирає й зливається з тишею ночі…
Ой, вербо, вербо,
Де ти зросла,
Що твоє листячко
Вода знесла?
Хтось тихо-тихо вночі співає, і назустріч тій схвильовано-сумній пісні поривається, завмираючи, серце. І якось дивно: мелодія баяна лине з одного кінця вулиці, а пісню хтось промовляє в іншому місці – ніби перегукуються чиїсь схвильовані серця…
Так, мабуть і вона колись співала…
Вже пізно, а пісня, чудова, як саме життя, нічна пісня щасливо закоханих пливе й пливе в зоряні світи.
О пісне, пісне!.. Яких тільки думок ти не навієш, про що тільки не зможеш розповісти схвильованому серцю, коли навколо тиша серпневої ночі і в ній спокійно спочиває рідна прекрасна степова сторона!..
І от пісня стихає. А з вузенької зеленої вулички безшумно наближається легка білосніжна постать. В темній косі красується квітка, схожа на одну з найяскравіших зірок в серпневому небі. Замріяна, мабуть, дівчина, не помітивши мене, підходить так близько, що раптом зупиняється і трохи злякано дивиться мені в обличчя широко відкритими очима.
Ні, це не вона, не вона…
– Не лякайтесь… не лякайтесь… – чомусь дуже тихо й схвильовано говорю їй, сам себе переконуючи, що це я бачу дивний витвір власної фантазії.
– Я й не злякалась, а тільки так, від несподіванки, – тихо відповідає дівчина і запитує: – Хто ви і чому так пізно тут?
– Чому так пізно тут? .. Але й ви ще не спите.
– То інша річ. Я ж тут живу.
– І віддавна? – не втримуюся від запитання.
– А навіщо вам знати? – щиро дивується дівчина.
Ми розмовляємо тихо і, звичайно, одне одного не розуміємо. А потім якусь мить мовчимо. Ніч і зоряна тиша все дужче огортають нас.
– Я тут народилася, з того часу й живу. А от наша хата за садочком, – чую її вже спокійний і довірливий голос.
– Ви не пам’ятаєте, – з хвилюванням запитую, – тут була колись верба й криниця під нею?
– Ні, я не пам’ятаю, – подумавши, відповіла. – Тепер наша криниця он там, трохи вище. А мама розповідала, що колись ходила по воду сюди, тільки дуже давно.
– Так, це було давно…
– А ви мою маму знали? – радісно і в той же час з тривогою в голосі спитала дівчина. – Вона померла позаторік…
Померла… Як і ота верба, що так пишно колись кучерявилась – зеленіла.
Прощаємось. Бажаю доброї ночі. Бажаю щастя під цим зоряним небом.
Молодість! Вона вічна!..
* * *