Анатолій Леонтiйович Качан
письменник-мариніст, автор 17 книжок для юних читачів (загальний наклад 860 тис. прим.). Зокрема це «До синього моря хмарина пливе» (2001), «Чари ворожбита» (2005), «Хвиля хвилю доганяє» (2007), «Листи з осіннього саду» (2013), «За нашим садом грає море», «Гуляє парус на Лимані» (2016), які представляють новий лірико-психологічний напрям у сучасній українській поезії для юних читачів. Народився 16 січня 1942 року на півдні України – в с. Гур’ївка поблизу райцентру Нова Одеса на Миколаївщині. Закінчив факультет української філології Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова (1965). Вчителював у придунайському містечку Вилкове, був журналістом, видавцем, на державній службі – в Міністерстві інформації України та Комітеті з національної премії України ім. Тараса Шевченка (1995–2003). Член НСПУ з 1979 р. Протягом тривалого часу очолював творче об’єднання дитячих письменників столиці, обирався секретарем (2015–2018), нині член Правління НСПУ.
Рідні береги
Хмари з моря
З моря сунуть чорні хмари.
В день ясний, усім назло,
Чорні хмари, як примари,
Йдуть у наступ на село.
Сад притих у передгроззі –
Ні ку-ку, ні тьох-тьох-тьох.
Раптом з хмари перші сльози
Покотились, як горох.
Перші сльози, хмари чорні –
То не горе, друже мій.
Та за ними – ось де горе! –
Суне з клекотом із моря
Синя хмара-градобій!!.
Від тієї хмари з льодом
Стало холодно в саду,
Кличе груша біля броду,
А опудало – з городу:
«Ми вам станем у пригоді,
Відверніть від нас біду!..»
Де не взявся хлопчик-вихор,
Крикнув хмарі-еНеЛО:
– Ти в садах накоїш лиха,
Не пущу тебе в село!!.
Гримнув тут і грім на хмари, –
Аж здригнувся наш садок, –
І погнав їх, як отару,
Батогами блискавок.
І покірно хмара синя,
Хмара грізна та крута
Понесла мішки на спині
На дрімучі болота.
Там і висипала град
Та й пішла на Хмароград.
Літня злива прошуміла,
Як небесний водоспад.
Злива яблук натрусила,
У саду – яблукопад.
Води з хмар біжать до Бугу,
Далі – в море, океан.
Грають балки і яруги –
Степу нашого орган .
А на райдузі над гаєм
Із семи барвистих дуг,
Як на струнах, жайвір грає
Та ще й пісеньку співає
Про степи і річку Буг.
У саду на свіжім сіні
Спить хлопчина в курені.
Відвернувши хмару синю,
Він під соло солов’їне
Усміхається вві сні.
Степова річка
Над лугами, наді мною
Гнеться райдуга дугою.
То веселка-степовичка
Набирає воду з річки.
Гей, веселко, не пий воду,
Бо наробиш людям шкоди:
Вип’єш воду – і зміліє
Наша річка Чичиклія.
Будуть гуси ґелґотати:
«Де поділося латаття,
Що пишалося все літо
Білим цвітом, жовтим цвітом?..»
Буде плакати до ранку
В комишах очеретянка:
«Чичикліє, Чичикліє,
Ти найкраща річка в світі!
Чичикліє, Чичикліє,
Як мені без тебе жити?..»
Гуляє парус на Лимані
1
На широкому Лимані
Сходить День новий з води,
А рибалки та баклани
Ловлять Сонце в неводи.
Та сьогодні тільки зорі
Упіймались у ставник,
Бо подув-повіяв з моря
Свіжий вітер-низовик.
І вся риба руслом давнім
Від рибальських ставників
Дружно рушила у плавні
Слухать шепіт комишів.
Рибам теж цікаво знати
Все на світі і скоріш:
Чи розквітло вже латаття
І про що шумить комиш?
Манять їх і трави травня.
Тож коли росте вода,
Риба йде гуляти в плавні,
Як до лугу череда.
Під пісні очеретянок,
Водяного бугая
Не один такий світанок
Зустрічав колись і я.
2
Над Лиманом на світанку
В прибережному селі
Заспівав на всю горлянку
Півень з Сонцем на крилі:
«Про-ки-дай-тесь! Люди добрі,
Зустрічайте День новий!
Нам приніс його на обрій
З моря вітер низовий..»
Свіжим вітром із Лиману
Вже наповнені сади,
Виноградники, баштани
І маЯк біля води.
А із даху над будинком
Флюгер-півень показав,
Звідки вітер-невидимка
До Лиману завітав.
3
На Лимані серед літа,
За знайомим маЯком,
Білий парус ловить вітер
Парусиновим крилом.
Білий парус на світанні
Міряв з вітром довжину
Й широчінь душі Лиману,
А рибалки – глибину.
З голубого коридору
Між зелених берегів
Хоче парус вийти в море,
Погуляти на просторі,
Та боїться кораблів
І сердитих їх гудків.
Мимо острова в Лимані,
З вантажем на сотні тонн,
Ген пливуть вони в тумані
На Одесу, на Херсон.
Як із вирію лелеки,
Кораблі пливуть, пливуть,
Та вони в краї далекі
Білий парус не візьмуть.
А із берега махають
Мореплавцям хлопчаки.
Та і їх не помічають
Кораблі-мандрівники.
Бо вони, мабуть, не знають –
То не просто хлопчаки:
Саме тут і підростають
Капітани, моряки
І морські мандрівники.
4
Білий парус на світанку
Вітерець морський ловив.
Ну а я ловив тараньку
І бичків-пісковиків:
Вудку смикнув – і бичок…
Є?.. Попався на гачок!
А іще в той день неждано
Я зловив цей вірш для вас –
На широкому Лимані,
Де гуляв і мій баркас.
Літо в Ольвії
Понад Лиманом трави цвітуть,
Ластівка воду п’є на льоту:
Ледве торкнулась дзьобом до скла –
Ніби алмазом слід провела.
Понад Лиманом срібна коса
Тягнеться в море, у небеса.
А на косі, як на вахті моряк,
З моря когось виглядає маяк .
Ген над Лиманом, мов паруси,
В Ольвію білі хмари пливуть.
Як у прадавні скіфські часи,
Їх до причалу чайки ведуть.
Кинула хмара якір в Лиман,
Глянула з неба на береги, –
А над Лиманом… міста нема!
Тільки руїни й степ навкруги.
Вже не кружляють вільні орли
Понад Лиманом, серед степів.
Хвилі гуляють там, де були
Пристань, причали для кораблів.
І якби раптом сам Геродот
В гості з Еллади знов завітав,
Щоб навістити рідний народ,
Він би жахнувся і заридав.
Жалібно скиглить чайка Марго:
– Як же це сталось, Ольвіє, як,
Що на руїнах щастя твого
Кози пасуться, квітне будяк?
Щастя твоє полином поросло
І як полин той стало гірким:
Там, де щасливе місто було,
Марево срібне мріє над ним.
Понад Лиманом – сивий курган,
Сонце сідає в тихий Лиман.
Сонце заходить, і на льоту
Ластівка воду п’є золоту.
Острів Мамая
Нащадкам козаків Буго-Ґардівської
паланки Війська Запорозького
1
До нас у дні квітучих трав
Козак з легенди завітав.
Настроїв кобзу голосну
І знов торкнув дзвінку струну.
А кінь стояв біля вікна
І слухав як дзвенить струна.
Козак-кобзар нам бив чолом,
А кінь – копитом під вікном.
Козак-кобзар на кобзі грав,
А кінь іржав і гарцював.
– Хто ж цей козак? – А пригадай…
Звичайно, це козак Мамай ,
Якого куля не бере,
А як заграє – серце мре…
. . .
Він народився у степах.
Там на порогах і навкруг
Реве в гранітних берегах
І точить скелі річка Буг .
Та ні бурхлива течія,
Ані безжалісні роки
Не стерли острів Мамая
В долині Божої ріки.
На тому острові Мамай
Співав під дубом віковим
Пісні про Січ і про Дунай,
Про Перекоп, Сиваш і Крим,
Де він гуляв конем своїм.
В Купальську ніч за джерелом
Знайшов він папороті цвіт –
І став Мамай чарівником,
Якого ще не бачив світ.
З тих пір він ясно розумів
Без допомоги тлумача
Шум яворів і комишів,
Знав мову вовка і сича.
Під час навали ворогів
Він замість кобзи шаблю брав,
А кулі на льоту ловив
І до своїх кишень складав
Або ж назад їх завертав.
Про Мамая-чарівника,
Про славу тих козацьких днів
Вдень і вночі шумить ріка
Поміж гранітних берегів.
2
–А як же звуть його коня,
Коня, що зайця обганя
І креше іскри з-під копит,
Немов кресалом об граніт?
– Коли цей коник під вікном
Ще не дружив із козаком,
А був лошатком-стригунцем,
Його назвали Воронцем .
Тепер це блискавка і грім,
А козакові – побратим.
. . .
Із вороним конем Мамай
Перепливав Дніпро й Дунай,
Південний Буг та Інгулець,
Кубань і Сіверський Донець
І боронив від ворогів
Прекрасну землю козаків –
Від чорноморських берегів
До гір карпатських і лісів.
Там, де Говерла* на плечах
Тримає неба синій дах,
Він разом з Довбушом гуляв,
Чортів, перевертнів ганяв.
Мамай лиш свиснув на чортів,
А Довбуш гримнув з двох стволів –
І за горою Піп Іван*
Чорти пропали, як туман.
А всі чортиці, хай їм грець,
Перевернулись… на овець !
Їх у долину, як чабан,
Повів перевертень-баран.
Перед овечками баран
Подзенькав тронкою-дзвінком –
І вся отара без вагань
Пішла услід за ватажком.
Дурним овечкам невтямки
Що їх ведуть на ШаШлики…
Мамай відвідав серед гір
І полонину Драгобрат,
І синьоокий Синевир**–
Недремне око гір Карпат.
Та звідусюди з Воронцем
Вони верталися завжди
В козацький Ґард із острівцем
Серед бурхливої води.
Там і сьогодні течія
Шумить про славу Мамая.
с. Мигія на Миколаївщині.
----------------
*Г о в е р л а та Піп Іван, або Чорногора –
найвищі вершини українських Карпат.
** С и н е в и р – гірське озеро на Закарпатті,
яке ще називають Морським Оком.
Райський сад
Південному Бугу, річці Бога,
на берегах і хвиляхякої
минуло і моєдитинство.
Із гір захмарних і лісів,
Як найдорожчий дар природи,
У двох долонях берегів
Несе наш Буг до моря воду.
А біля нашого села,
Навпроти сивого кургану,
Буг п’є з живого джерела
І котить хвилі до Лиману.
1
Багато літ і зим підряд
В далеку звивисту дорогу
Випроводжає річку Бога
Аж за село Казенний сад.
В роки без світла і тепла
Цей сад у плавнях біля Бугу
Був і окрасою села,
І годувальником і другом,
І досі сняться ще мені,
Та вже за сотні верст від саду,
То райські яблуні рясні,
То райські грона винограду.
Налитий сонцем виноград
І райські яблучка-корали
Манили влітку нас у сад,
Який ми Райським називали.
Цей сад любили солов’ї.
Вони тут весни зустрічали
І тьох-тьох-тьохканням своїм
І цвіт, і зелень розвивали.
Від щебетання солов’їв
Тремтів весь сад, роса на листі,
А Буг виходив з берегів,
Аби послухати солістів.
2
Тополя на краю села
Весь день шуміла срібним листям
І нашумітись не могла,
Хоча було їй літ під триста.
Вона іще з козацьких літ
У течії сторожувала –
Громовідвід від хмар та бід,
Які село це обступали.
У ті роки, після війни,
І грім гримів, немов гармата,
На річці хвилі вороні
Були високі, наче хата.
В святкові дні квітучих трав,
Грім дарував дощі і зливи,
А Райський сад благословляв
На груші, яблука і сливи.
А щедрувальникам на втіху
Благословляв ще й на горіхи.
Після грози на самоті
Зозулі долю нам кували.
А десь на флейті золотій
Щаслива іволга там грала:
«Фіу-ліу!.. Я вас люблю!..» –
Так пісня іволги звучала.
Під ту мелодію просту
Знов відкривали очі квіти,
І всі ми вірили в саду,
Що щастя є на білім світі.
А з Бугу райдуга ясна
Для раю брала воду чисту.
Над садом гнулася вона,
Немов коромисло барвисте.
Тепер я знаю: сад оцей
Був острівцем посеред моря –
Зеленим райським острівцем
Посеред моря сліз і горя.
3
Це все було і відгуло.
Сьогодні Буг наш зажурився,
Бо не співає вже село,
А сад Казенний перевівся.
Цвітуть ще груші де-не-де,
Шумлять тополі-старожили:
«Давно немає тих людей,
Які цей Райський сад садили…».
Дерева – свідки давнини:
І груші ті, і осокори
Ще пам’ятають три війни
І три страшні голодомори.
Голодні та холодні дні,
І трудодні, і ночі чорні
Перемололи у млині
Крутих років гранітні жорна.
Після війни прийшли сюди
Стальні сокири й бензопили
І так почистили сади,
Що лиш одні пеньки лишили.
4
Ось два скрипучі явори
Ведуть розмову на горі:
– Де кримка, груша запашна?
– Її спиляли дроворізи.
– Де груша винна?
– А вона –
Уже давно в Червоній книзі.
– А ще ж були, – кигиче чайка,–
І лісова красуня-грушка,
І дуже рання груша майка,
І дуже пізня груша бужка…
Після макухи й мамалиг
Усі ці груші, без реклами,
Для нас, голодних і худих,
Здавались райськими плодами.
– А де тополя з течії,
Що запорожців пам’ятала?
– Тополю п’яні гультяї
Торік на дрова розпиляли.
Стоїть дідусь біля воріт.
– Де Райський сад? – питають діти.
– Пропав наш сад,– зітхає дід,–
Усі ми гості на цім світі…
5
Без вороття летять роки,
Минають тижні-семиденки.
А де ж нові садівники?
Де наші юні Симиренки?
Ось пише дівчинка мала
На дошці крейдою у класі:
«Цей сад був гордістю села
І річки Божої окраса…»
Іще за партами сидять
Нові герої покоління,
Які відродять Райський сад –
Квітучу нашу Україну.
На сад такий і виноград
Пора збирати не каміння, –
Прийшла пора збирать насіння
На райські саджанці і сад.
Варварівський міст
На Київ, на Крим, на Одесу,
До рідних містечок і міст
Колеса, колеса, колеса
Біжать та біжать через міст .
Над мостом співають мотори
Про Сонце, що сходить з води:
«До моря, до моря, до моря
Веди нас, дорого, веди».
Не спи, навкруги подивися,
Праворуч, ліворуч поглянь:
Під мостом дві річки злилися
В широкий, розлогий Лиман.
В два голоси, разом з мотором,
Співає в машині мій друг:
«До моря, до моря, до моря
Неси кораблі, тихий Буг…»
А в небі над річкою Бога
Підспівують нам журавлі:
«Дорого, блакитна дорого,
До моря веди кораблі...»
Прощаються з мостом колеса
Й самі підганяють себе:
«Одесо, Одесо, Одесо,
Ми скоро побачим тебе…»
Білі ночі в Одесі
По вулицях Одеси
В святковому вбранні
Акації-принцеси
Гуляють навесні.
Куди не глянеш вранці, –
Акації цвітуть,
По тихій Молдаванці
До моря нас ведуть.
Над морем кожен вечір
Акації стоять,
Накинувши на плечі
Південний аромат.
Ген вогники мигають
На щоглах кораблів,
Що з моря поспішають
До рідних берегів.
З Приморського бульвару,
Мов сивий капітан,
В зелених окулярах
Вітає їх платан.
А з гавані Нептуна,
Як дівчині моряк,
Акаціям-красуням
Підморгує маЯк.
Коли у білій тиші
Акації цвітуть,
Стає вночі світліше
У місті і в порту.
Шепоче хвиля хвилі:
«На берег подивись,–
Це знову ночі білі
В Одесі почались».
Заворожений камінь
Повернувся з південних земель
З дорогим вантажем корабель.
І вітає протяжним гудком
Рідний берег і порт з маяком.
На зорі завели двигуни
Й вийшли в море рибальські човни:
Там ставридка клює у цідні
На гачки-самодури стальні.
А на березі камінь лежить
І нікуди чомусь не спішить.
Бо у каменя, як не крути,
А немає ясної мети.
– Як – немає?! – крізь сон кольоровий
Заворожений каміньпромовив,–
Скоро кран із потужним мотором
Забере мене з берега моря,
А тоді покладе, як цеглинку,
В підмурівок нового будинку.
Буду я з кам’яними братами,
Як атлант, весь будинок тримати,
А з морськими гостями-вітрами
Новосілля веселе справляти.
На будинку встановлять антени.
Наче мушлі з душею морською,
Вони будуть ловити для мене
Крики чайок і гуркіт прибою.
Де б не був я – в долинічи в горах,
Моєсерце – наберезі моря.
***
Там на березі біля причалу,
Де із хвилями грається вітер,
Черканув я об камінь кресалом –
Аж посипались іскри з граніту.
Може, в нього від іскри заб'ється
Заколисане хвилями серце,
Заворожене шумом прибою,
Запечатане сіллю морською.
Морське прислів’я
Хто на морі не бував,
Той Богу не молився.
Ми зі знайомим моряком
Ловили рибу на причалі
І на льоту дрібним бичком
Крикливих чайок годували.
Там розповівмені моряк,
Якому море по коліна:
– Ти народився, як і я,
В морській столиці України.
Коли ти був малим іще,
Знайома чайка на причалі
Тобі сідала на плече,
Про щось схвильовано кричала.
Вона з рибалками весь час
Ловила рибу на світанку
І проводжала наш баркас
До ставників і на стоянку.
А ще від рідних берегів
Літала аж до небокраю –
Туди, де щогли кораблів
Над морем небо підпирають.
Мабуть, під чайчиним крилом
В тобі прокинулось неждано
Бажання стати моряком,
А може, навіть капітаном.
З тих пір узимку й навесні
Не раз та чайка прилітала
В твої малюнки, в дивні сни,
В яких стояв ти за штурвалом.
А влітку крабів ти ловив,
Бичків нанизував на в’язку.
На День Нептуна Бог морів
Подарував тобі тільняшку.
Та хто на морі не бував,
На бурю з берега дивився,–
Той з Богом ще не розмовляв,
Хоч і не раз йому молився.
Коли на гойдалці морській
Твій корабель до хмар злітає,
А потім в прірві пропадає,–
Тоді душа крізь буревій
Віч-на-віч з Богом розмовляє.
Книги А. Л. Качана
Таємниця маяка
Цей берег, де світить сигнальний вогонь,
Я знаю, як лінії власних долонь.
На березі цьому багато вже літ
Маяк-чорноморець в дозорі стоїть.
Вертаючи з мандрів навколо землі,
Гудками вітають його кораблі.
Як вірного друга, шанують маяк
Рибалки, поети і кожен моряк.
Йому буревісник махає крилом,
Дельфін із води салютує стрибком.
Та іноді чайка сюди приліта
І жалібно скиглить, немов сирота.
Десь там у намулі, десь там біля скель
Лежить затонулий морський корабель.
Його не тривожать ні шторм, ні туман,
Там риби – матроси, а краб – капітан.
Бурчить капітан той: «Ой жаль мені, жаль,
Добро пропадає, іржавіє сталь…
Штурвал корабельний, ґвинти і вали
Морською травою давно заросли.
На щоглах погасли вогні-ліхтарі,
В намулі загрузли важкі якорі.
В каютах, де жарти дзвеніли і сміх,
Живуть черепахи і спрут-восьминіг.
А ще в тім ковчезі притулок знайшли
Бички, хвостоколи, дві риби-пили…»
Хвилюється море, хитає причал
І котить на берег стотонну печаль.
Вдивляється в море маяк з висоти,
А місяць-дозорець обходить пости.
І чути до ранку у тиші нічній,
Як важко зітхає за кимось прибій,
Як стогне мачк у туманній імлі
І никне із жалю травадо землі.
Морський туман
А з моря, з моря вже туман устає.
З народної пісні.
1
Із моря яром, Яром з морЯ –
Куди це крадеться Туман?
Ось він уже на косогорі,
Ось заповзає... на баштан .
Там жовті дині-господині
Із меду, сонця і роси
Такі солодкі, що за диню
Співучу мушлю віддаси –
Морську трембіту із грайливим
Рожево-світлим переливом.
А там, де світяться ромашки
І сторожують цвіркуни,
На сонці гріються в тільняшках
Рябі херсонські кавуни.
В них дозріває сік-нектар
І жевріє рожевий жар.
Поміж рябими товстунами
Лежать чорняві кавуни.
То ловлять Сонце над степами
Лапатим листям тумани .
Яке ж то щастя довгождане
Ті туманці і тумани,
Бо на приморському баштані
ВжеСонцем налилисьвони.
Ножем кавун той розрізаєш –
І вже на скибках туманців,
Як на губній гармошці, граєш
Дзвінку мелодію степів.
Туман із моря підкрадається,
А десь у небі голубім,
Як дзвоник, жайвір заливається,
То він підспівує тобі…
2
Отож, із моря та із яру
На тихий дідовий баштан
Упав Туман, як сива хмара,
Аби знайти кавун – туман .
Туман тинявся по баштану,
Бо запитав якось Нептун:
«Я знаю, що таке тумани,
А що таке туман – кавун ?..»
Туман здаля на море глянув:
«Ото здивується Нептун,
Коли на берег із баштану
Я прикочу туман-кавун…»
Та раптом вийшов до криниці
Вусатий сторож з куреня.
Дідусь бабахнув із рушниці –
Лиш для острашки, навмання.
Туман присів і розгубився,
Із переляку скрикнув: «Ой!»
Туман до моря покотився,
Утік з баштану наш герой.
А за завісою Туману
Ревів-стогнав маяк-ревун,
Немов питав безперестанно:
«А де ж, а де ж туман-кавун?..»
3
Ось так, з порожніми руками,
Туман розтанув по росі.
А міг би він, скажу між нами,
Один туманчик попросить.
Чи обмінять кавун і диню
На дорогу морську перлину.
Сказав би сторож: «Я, їй-богу,
Не пожалію кавуна.
Та ще для кого? Для самого
Морського бога Нептуна !»
Кину в море я монетку
1
Понад морем розгораються
Перші зорі-маячки.
А баклани вже злітаються
На рибальські ставники.
Поодинці й косяками,
Наче чорні літачки,
Звідусіль летять над нами
Ночі чорної шматки.
З Рибаківки і Лиману,
Навпрошки, без карт морських,
Повертаються баклани
З риболовлі на нічліг.
Там, над рідним ставником,
Їхній дім-аеродром.
А коли мотор баркаса
Прожене із моря ніч,
Ті крилаті чорні аси
Розлетяться навсібіч.
2
Жаль, що я не живописець,
А не то б намалював,
Як ворушить хмари місяць,
Наче сіно скиртоправ.
А коли зійшли і зорі,
Ясний місяць-молодик
Впав із неба в Чорне море
І освітлює ставник.
Там ставридок срібні зграї
З ліхтарем молодика
В море виходи шукають
З лабіринтів ставника.
«Де ж він, де ж він, вихід в море?
Ясний місяцю, спаси!
Бо вже чути гул мотора
І рибалок голоси...».
Місяць, як нова сережка,
Ще ясніше заяснів,
Показав ставридкам стежку
З лабіринту ставників.
3
Вдалині за ставниками,
На просолених вітрах
Знову світяться вогнями
Кораблі на якорях.
Ті мандрівники бувалі,
Шукачі морських удач,
Ждуть, коли їх на причалі
Розвантажить Кран-силач.
Чай із острова Цейлону
Привезли нам кораблі,
Апельсини і лимони
Із іспанської землі.
А в свої морські столиці,
До далеких берегів
Повезуть вони пшеницю –
Щире золото степів.
4
Берег весь у візерунках,
Сплять баркаси вдалині.
Тільки чайка-реготунка
Засміється уві сні.
А у хмарі місяць ясний
З нами грається ось так:
То з’являється, то гасне,
Як на березі маяк.
Не ховайся, місяченьку,
Нам сьогодні не до гри:
Завтра встанемо раненько
І – до міста на Дніпрі.
На прощання до креветки,
В безкінечний хвилеграй
Кину в море я монетку:
Прощавай, не забувай…
Море миє скелям ноги,
Хвилі лащаться: «Не йди…»
Може, ще колись дороги
Приведуть мене сюди.
Приморська осінь
Наче жар, під вікнами у мене
Догорає літо в квітниках.
Яблуні в саду іще зелені,
Та нема вже яблук на гілках.
З моря насуваються тумани
І пасуться вранці на стерні,
А чубатий одуд вже востаннє
Б’є поклони рідній стороні.
Помолилось літо Сонцебогу
І пішло до Криму через міст.
Задивився сад наш на дорогу
І впустив на землю жовтий лист.
Не журися, саде, як над нами
Закурличуть зграї журавлів
І розколють гострими клинами
Душу гаю, річки і степів.
Не журися, саде, це не горе,
Що ми знов зостанемось одні:
Той, хто зимуватиме за морем,
Ще позаздрить нам на чужині.
Степова дорога
Червоним золотом із груші
Осіннє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А літо стало на крило.
То з очеретів біля Бугу
Птахів покликав теплий край.
Слідом за ними з лісосмуги
До моря котиться курай.
Давно відпахла медуниця,
В норі глибокій спить ховрах.
Лише не спиться, не лежиться
Глухій дорозі у степах.
Вона то журиться за колосом,
Що відшумів, немов прибій,
То пригадає перше колесо,
Що прокотилося по ній.
Із річки чайка прилетіла,
І знов згадалися ті дні,
Коли здіймались, наче хвилі,
Валки пшеничні на стерні.
Та відшуміла косовиця,
Тепер тут знову ні душі,
Хіба що заєць чи лисиця
Дорогу десь перебіжить.
Куди не глянеш – пусто, голо
І на стерні, і по ярах.
Лише стоять дві скирти в полі,
Мов кораблі на якорях.
Та ще шипшина-тавричанка,
Вся у коралах дорогих,
Ворожить степу, як циганка,
По лініях ярів, доріг.
Шипшина чує, як у лузі
Останній трактор гуркотить,
Як вітер десь у лісосмузі
Сухим стручком торохкотить.
Надходять хмари-водовози
Із глибини душі степів
І дощ цілує на дорозі
Сліди коліс-мандрівників.
Осіння борозна
Вже літо красне і конем
Не наздогнати. Осінь,
Річне кільце іще одне
В деревах додалося.
Стоїть і журиться СОСна,
Бо в полі за рікою
Лягла глибока борозна
Між літом і зимою .
Та борозна серед полів
Птахів на південь кличе.
Летять над степом журавлі,
Про що вони курличуть?
Із висоти ключ журавлів
Курличе трактористу,
Що трактор борозну скривив.
«Скривив ? . . От гумористи!»
Теплий край
Над осінніми берегами
Пролітали гуси клинами.
За гусьми крикливими через гай
Подалася дівчинка в теплий край.
У гаю від крику ворони
Опадало листя червоне.
А за гаєм біля могили
Золоте багаття горіло.
Довелось малій мандрівниці
До багаття йти, щоб погріться.
В пастухів знайшлися від зайця
У торбині хліба окрайці.
А до хліба – сіль, цибулина
І смачна картопля-жарина.
А іще знайшлись небилиці,
Як украли зайці рушницю,
Як на конях циганські діти
Доганяли червоне літо.
Аж надвечір з пучком калини
Поверталась вона в долину.
Пахло степом ситцеве плаття,
Пахли руки димом багаття.
Біля хати під яворами
Виглядала дівчинку мама.
Перепало б їй на горіхи,
Та сказала дівчинка тихо:
– Не гнівися, матінко, і не лай,
Я сьогодні бачила
теплий край .
Веде дорога у степи
Веде дорога у степи.
А від кургану до кургану
Десь на Херсон біжать стовпи
Через пусті поля й баштани.
А між стовпами у степах
Перед важкими перельотами
Сидять то сойки на дротах,
То сиворакші заклопотані.
Уздовж дороги за селом
Птахи прощаються із літом
І радяться із ватажком,
Як їм до вирію летіти.
– Полетимо у теплий край
Через Сиваш до Тарханкуту...
– Як не лети, як не кружляй,
А море нам не обминути...
Не окликай їх, не лічи,
Хіба цього з нас не доволі:
Наскільки глянеш вдалечінь –
Горять у золоті тополі.
Десь там за віхами дерев
Нас виглядає при дорозі
Сутула хата з димарем
Очима заскленими в осінь.
А біля стежки до води,
Вітрами хрещена і холодом,
Як маятник – туди-сюди –
Скрипуча хвіртка ходить ходором.
Десь там, десь там біля воріт,
Куди веде мене дорога,
В саду над айстрами висить
Останнє яблуко – для Бога .
Сині очі лугів
Де варили бринзу чабани
У кошарі біля джерела,
Білі хмари впали на лани –
Білим цвітом гречка зацвіла.
Де іржали коні, – квітне мак,
Де вони любились – покрівець,
Де копитом били – копитняк,
Де лошата грались – воронець.
А над водопоєм навкруги,
Де я хмари пас, ганяв м’яча,
Журяться петрові батоги,
Коров’як горить, немов свіча.
Коров’як горить, немов свіча,
По дзвінкій мелодії бджоли,
По квітучих днях і по ночах,
До яких стежки вже заросли.
Синіми очима у луги
Дивляться петрові батоги,
Та куди не глянеш навкруги,-
Височать стоги, стоги, стоги.
Скоро буде в лузі і мій стіг.
Важко про це думати, однак,
Бо іще цвіте петрів батіг
І горить свічею коров’як.
Різдво нового Сонця
Уже прокинулось від сну
В моїй сторонці
І повернуло на весну
Зимове Сонце.
Колядники біля воріт
Співають хором,
Що народився ясен світ
Над Чорним морем.
А в горах, де шумить потік,
Тріщать морози,
Перевернувсь на другий бік
Ведмідь в барлозі.
Лише на горобиний скік,
На скік синички
Подовшав день на Новий рік,
День-новорічко.
А через тиждень аж на два
Стрибки сороки
Подовшав день після Різдва
Й Нового року.
Зима звернула на мороз,
На хуртовини,
А з неба світло полилось
На Україну.
Ростуть, вияснюються дні:
Із кожним ранком
Все більше світла у вікні,
В саду за ґанком.
Від світла Сонця і тепла
На підвіконні
Різдвяна квітка зацвіла
Вогнем червоним.
Як маячок, з мого вікна
Вогнем-червонцем
Сигнали подає вона
Новому Сонцю:
«Ой Сонечко, гори ясніш
І розгорайся,
З весною красною скоріш
До нас вертайся…».
Відчув і наш зимовий сад
Крізь сон бруньками:
Після Різдва весни парад
Не за горами.
Письменник Анатолiй Качан про лiтературну дIяльнiсть