Дмитро Дмитрович Кремiнь
Люблю тебе завжди. Як ти мене любила.
Які старі слова, та молода – любов.
Хай наша далина давно вже посивіла,
Але до нас летить одвіку стрімголов.
Люблю тебе завжди. У сяєві і блиску
Твій образ дорогий в душі не розтає.
Люблю тебе завжди. І синову колиску,
І лоно золоте праматірне твоє.
Я – паростком лози, барвінком із могили,
Я – сивим камінцем з останньої води.
Зросту, пройду, впаду отам, де ми любили
І відлюбили все ж...
Навіки. Назавжди.
Каменi Мигiї
Ця земля! Невже у ній – іржаві
Гонтою освячені ножі?
В Коліївській живемо державі,
Та в Мигії – рідні, не чужі.
Гайдамацька бачиться рука мені
Над старезні верби і млини...
Але ти Мигію не клени:
Рідні ці степи і рідні камені,
Рідні українські полини.
Ця земля Залізняка і Ґонти,
І свободи недозрілий плід...
Але знову мариш про вогонь ти,
Що ізнов цю землю спопелить.
І тому такі похмурі ранки,
І життя між геніїв-нездар...
Привидом махновської тачанки
Возики прямують на базар.
Президент красується на знімку,
А його держава ледь жива...
Обіймав би Райку Першу, німку, –
Тобто Катерину номер Два, –
Ті були б полеглі, ті – підлеглії,
Гумові носили постоли.
До Малоросійської колегії
Знову б малороси доросли.
Кобзарі кобзарили б і нині.
Та колись, на цій таки землі,
Народився б хлопчик в Україні –
Не з тавром, зорею на чолі.
Грушівський його б хрестив ігумен,
Або із Мигії п'яний дяк, –
Він повстав би! І пішли б на Умань
Із Мигії Гонта й Залізняк.
Але, видно, вже така судьба мені.
Видно, це такий у нас прогрес...
Німо плачуть у Мигії камені,
Янголи ці, скинуті з небес.
Бенефіс на Голготі
Яке це щастя, – є на світі Бог.
Яке нещастя – розп'яли обох...
Поетові, гульвісі, ночоброду,
Мені знайдеться місце і в раю...
Історію біблійного народу
Мій син вивчає...
А коли – свою?
Рівнятися із Господом – негоже:
Я тінь Твоя,
І я в твоїм сліду...
Як Ти молився, як Ти плакав, Боже,
У темнім Гетсиманському саду!
В верховній раді, в тім синедріоні,
Коміція по гласності одна
Сиділа ще...
Легіонерські коні
Іржали десь. Дзвеніли стремена
І зовсім поряд озивалась варта
Твоя – се Твій останній бенефіс
У ролі Бога...
– Що він, раб ідеї? –
В парламенті ридали іудеї,
В синедріоні...
– Високо заліз!
Склепали постанову і безсонні,
До персональних осликів пішли.
... Підвівся Ти.
Легіонерські коні
Вже зовсім поряд люто захропли.
І поцілунок учня упізнав Ти...
Не бійсь. Голгота – то не Еверест.
У когось, кажеш, персональні авта?
У Тебе буде персональний хрест.
Тебе розпнуть, у Тебе будуть вірить...
На тому світі (Ти і це затям)
Один лиш у долоні плеще Ірод:
Месію вбити мислив ще дитям.
Петро, ще треті півні не співали,
Вже зрікся (принциповий чоловік).
Горілку з перцем, галушки давали
Пилатові на вишитий рушник.
А там – фінал. Іуда лічить гроші.
Комонівці когось там привели...
Він так просив у римської сторожі,
Аби його за Бога розп'яли.
І...розп'яли.
* * *
Розп'яття над землею,
І на хрестах воскреслі імена.
Лиш я, проїздом через Галілею,
Писав ці богорівні письмена.
Полювання на дикого вепра
Полювання на дикого вепра –
Коли десять районних мужчин
Залишають, а сніг у півметра,
Рівно десять блискучих машин.
І в дублянках, у валянках, гетрах
Із рушницями пруть до вершин.
Над горою займається ранок...
Що ти, веприку, їв на сніданок?
Як сирітками лишиш дітей?
Ти зайняв кругову оборону,
Але люди які! Із району!
Їм до смерті потрібен трофей!
І тоді, коли влада народна,
Або антинародна вона,
Влада бути не може голодна,
Бо яка тоді влада вона?
Їм подай на обід кабана!
Дикий вепр, ти виходь із нічлігу!
Ти мисливцям скрутив уже фігу,
Себто пулю, дикунським хвостом...
Але це задля мітингу – дуля.
А летить із вінчестера куля
І по лобу тебе – батогом!
Ви мисливця вполюєте, вепрі?
Рівно десять троянд на снігу...
У Карпатах або на Ай-Петрі
Ти тікаєш до кулі у нетрі.
А куди ти втечеш? Ні гу-гу...
Обривається слід на снігу.
Полювання на дикого тура!
Це така українська натура –
Десять куль у дурній голові...
Це Говерла чи Рацинська дача,
Зафонтанила крівця гаряча, –
І смерека – мов Спас-на-Крові.
Ще рушниця із цівкою диму...
Я трофей до машини нестиму,
У стрільбі по мішенях – мастак.
Лижуть сніг – і гончак, і вівчарка.
Буде шкварка під вечір, і чарка:
Хто тепер мені скаже не так?
Переможці – стрілець і собака...
Що ж ти, з профілем дикого хряка,
Тихо схопиш з трибуни під свист?
Був мисливцем – долав перевали
І – Маріїнським теж наливали,
А тепер і тебе зацькували
І без кулі убили на піст.
Ах, якої боявся ти зради?
Люди хочуть трофейної влади,
На фіг їм – Одіссей і Орфей...
Здуло вітром тебе із вершини,
І війнуло бензином машин,
І в багажнику схлипнув трофей.
Полювання на дикого вепра.
Полювання Ахілла на Гектора.
Треба вбити вдову із дітьми,
Щоб до нас повернулася Троя...
І підсмажать тебе як героя,
Українці, троянці, це – ми!
Повертайся і ти до народу:
Спробуй, сунься в приватну природу!
Чи на Банкову, до верховіть...
Кожен з нас – і мисливець, і жертва,
Та природа, жива або мертва,
Три століття іще простоїть.
Полювання на дикого тигра...
На сафарі ти будеш один.
Там природа забути не встигла
Губернаторський твій лімузин...
Над лиманом
Сонячний дім твій за синім туманом,
Там, над лиманом, де ранок – мов скло...
Що то вже біле чаїне крило,
Але біліш паруси над лиманом.
Давній мій друже, ти тільки пожди.
Так величально приходять до тебе
Птиці і риби, зорі і стебла,
В краплі роси, в краплі води.
Світ – не вистава. В дні щастя й біди
Я не купивсь на фальшиві міраклі.
Я собі світ одкриваю до краплі:
В краплі роси, в краплі води.
Може, це все невеликий прогрес? –
Ранковий горніст розлучився із горном.
І з солов’їним, не людським горлом
Я в світовий увіходжу оркестр?
Ген чумаки в небесах, угорі,
Розсипали сіль, і їдуть без ляку...
Досі та сіль із Чумацького Шляху
В краплі моєї малої зорі.
Мамо-природо, ти нам прости,
Доки візьмеш у праматірне лоно.
Бо й перед нами – море солоне,
В краплі води, в краплі роси.
Час нам рахунок веде до межі.
Час не спокусить солодким обманом...
Дім над лиманом встає за туманом
Над одчайдушне світання душі.
Там, над лиманом, гучать голоси...
Ти принеси мені, чаєчко, птаху,
Дрібку зорі із Чумацького Шляху,
В краплі води, в краплі роси...
Дон-Кiхот iз лиману
Надивитись на все в Україні,
І рукою махнути на все...
На старій деренчливій машині
На Обухівське вийти шосе.
Був би кінь, як бувало іздавна, –
Проскакав би пропащі літа.
Там історія, кажуть, неславна.
Географія, кажуть, не та.
Їх багато у душу налізло!
Принесли нам свою нелюбов.
І в чорноземі – кров і залізо.
Вже й заліза негусто...
А кров
Забіліє від дусту і хлорки.
І ніхто не назве на ім’я.
...У країні Сервантеса й Лорки
Заробляє країна моя.
На Хрещатику – пані і панії
Не поділять Вітчизну ніяк.
Але був чоловік ув Еспанії,
Все кидавсь зі списом на вітряк...
А де ж те скіфське золото?
В землі
Справдешня золота ріка розлита,
Чи відвезли у безвість кораблі,
Грузькі трієри ольвіополіта,
Просяяні пластини золоті
Та пекторалі сонячну осяяність?
Чи їх забрали шторми на путі,
Що мореплавцям дарував Гіпаніс?
А де ж ті скіфи-вої?
Де вони?
Чи їхнє сім’я звіяно до крихти?
Переловили їхні табуни
Жахних століть залізнодзьобі грифи...
А де золотоносні ковалі?
В ярмі століть мої душа і вия.
Непам’ять і розор моїй землі
Від Дарія до туменів Батия.
Розорений, розораний курган...
По пектораль прийшов сюди ізнов я,
чи захопив столітній ураган
безпам’ятства, безіменства, безмов’я?
Подарували нам залізну кліть,
Не золоту – під вічним зодіаком.
І вся моя історія стоїть
Одним суцільним запитальним знаком.
Де Скіфія?
А кажуть, що була?
Де золото?
В космічній потерусі
Дзвенить під серцем золота стріла,
Дзвенить сережка золота у вусі...
Українськкий апокриф
Апостол на пенсії. Садить огород.
А він розробляв же… закон про апостроф.
…Приходив із Дикого Поля народ,
Але не виходив до нього апостол.
Учора – трибун і великий поет,
А нині парламентський ждав комітет.
Бюджет і духовність.
Зерно і транзит.
Одеські й донецькі. Трюмо із Росії…
Апостол на пенсію вийшов,
На спит
Отих, що й сьогодні – малі гречкосії.
Закон про вино – і не стало вина.
Закон про кіно – і немає кіна!
А ще б до століття досидіти трішки,
І що б залишилось?
Які письмена?
Ні мови, ані української книжки.
Свою він дістане, де зорі Кремля.
Замислиться тяжко.
Поставить автограф.
Історія знову дійшла до нуля.
А панство – гуля.
Український апокриф...
А там, на городі, веселі вітри.
І річка, що вдруге у ню не ввійти.
Пенсійне дозвілля не тягне на оду.
Століття волають гіркі із ріки.
Фракційно гудуть колорадські жуки.
І є ще народ. І живе із городу…
Постскриптум до літопису
Жебраки, українські поети,
Що ви пишете в бідні газети?
З ким ідете на прю, на ножі?
Вас на Банковій знов піднімає
Той, у кого Вітчизни немає?
А пророки усюди чужі…
У якому тепер тиражі
Вам болять ненаписані книги?
Досі профіль Олени Теліги
Десь у Бабинім тліє Яру…
І далеко до вищої ліги.
Хуторянські і торі, і віги
Крають імпортну мудрість стару.
До чола пристає, мов короста,
Ця Звізда Полинова пророцтва,
Ця зоря українських ночей…
Не солодша од редьки і хріну!
А в Чорнобилі стрінете Ліну, –
Не відводьте сльотавих очей!
Це такі в нас тепер краєвиди:
В "зоні" лосі та лук Артеміди,
Плач посмертний убитих косуль…
І над обрієм небо палає,
І, як обрів, тепер убиває
Нас невидимий ворог без куль.
У церковці Мадонна облисла…
Тут було українське Полісся,
Володимир Велике Гніздо…
Але нас охрестили в неволі,
Та й у світ ми приходимо голі.
О, звіздо! Полинова Звіздо!
Царедворці були, блюдолизи –
Не народні обранці тепер,
Де творці перманентної кризи
Все зривають – і маски, і ризи,
Не барони, графи та маркізи,
Сиволапа еліта, mon cher...
Охлократія чи хохлократія,
Самозвана така демократія,
Титул є – то уже й демократ...
Але сумно у нашому домі,
Де обличчя давно вже знайомі,
А кармін – це не кров по соломі,
Щоб із ним починати парад.
О, часи української драми!
Де те море людське з прапорами,
Дев’яності, недавній Майдан?
І тепер – не герою, не жертві –
У якій помолитися церкві,
Як довкола туман і обман?
І подосі, як символи віри,
Поміж нас польові командири...
Чи насправді такої офіри
Ми чекали, й чекали – од нас?
Просиділи в собі, як у схроні,
А колись – у глухій обороні,
А тепер – у глухій обороні,
А комусь – посидіти б на троні...
Всіх розвіє окрадений час!
І не всіх возведе у герої,
І не кожному золото Трої,
І не кожному – мармур, граніт...
Але шкода землі – дорогої,
Золотої – на ярмарку літ.
А на ній ми приходимо в світ.
Умирає останній поет,
І горять в небесі понад нами
Силуети ольвійських монет
І когорти ідуть під орлами.
Колісниця летить у зеніт
І прохромлено пазури орлі
В серце наших окрадених літ,
І свобода – як лезо на горлі.
Але з нами царі й королі,
Та корони, та пурпурна одіж,
І йдемо то в похід, як на продаж,
То зникаємо в сивій імлі...
...Де ж ти, дівчино, сина народиш –
На якій українській землі?
Постскриптум до літопису
С. Непомнящому
Зима у Миколаєві. Зима.
На південь прихиливсь північний полюс.
Трамваї стали, у снігу по пояс...
Де посполите рушення? Нема.
Це знову ні-холера, ні-чума,
Це тільки по ночах свічками кліпать,
А ті, по кому журиться тюрма,
Ті створюють інвестиційний клімат.
Візьми снігів солодких тільки десть...
Мисливці й гончаки пішли на лови.
А ми – про честь. Яка в голодних честь?
Падуть сніги, таємні, мов підтекст,
На сторінки езопівської мови.
Соборне злото сяє крізь югу.
Та не знищенна в наших пустах віра.
Йдуть босоніж пророки у снігу,
Йдуть голідуш у пошуках кумира, –
Щоб не продати віру дорогу,
Їх вигнали з приймальної банкіра.
Зимова в Миколаєві офіра!
У світі – весни, а у нас зима
Стискається, немов петля на карку,
І ці платани голі обійма
Обіймами ведмедя з зоопарку.
Спасіння рукотворного – нема!
Не гине сніг. Не журиться природа.
Усе дорожчий хліб, а не свобода,
Комусь його і скибочки нема.
Зима була. Але пройде зима.
А нам нема ні хліба, ані меду,
А в зоопарку білому ведмедю
Набридло м'ясо, ніже й бастурма.
Прощай, прощай...
Гримить прощальна мідь.
Гримить сьогодні, бо гриміла вчора.
Від того й білий зчорніє ведмідь,
Що нас бере, бере голодна змора,
І в узголів'ї привидом стоїть
Нещастями рокована потвора.
Я розгортаю сніговий сувій
Хроністом двадцять першого століття.
Що нас чекає завтра? Суховій,
А чи небесна манна і поліття?
Немає нам життя без ворогів!
Всі вороги – масоли і масони.
І посполите рушення снігів
Уже гряде з чорнобильської зони.
І там, де ждав любовного дання,
Де заметіль прийшла, немов невіста,
Там чорний грай, і грає вороння,
Ані життя, ні шаблі, ні коня, –
Пропала українська реконкіста!
Зима у Миколаєві...
До міста
Летять сніги й кульбаба умлівіч.
Атраментом останнього хроніста
Холодні зорі заливає ніч.
А тут – джаз-бенд, "Макдональдс" і так далі.
Самодіяльні Чіо-чіо-сан.
І на Соборній квіти не зів'ялі.
І той же вік. І той жагучий стан.
І є ще мить поглянути угору,
Де не запишуть наші імена.
Під золотими банями собору
Ще ти не раз наплачешся одна.
Сурми, сурмо! Горни, небесний горне!
Горнистим горем стало гореня.
Білій, бідо, бо тільки небо чорне,
Де біле пролітало вороння...
Чорнобиль
Ця дівчинка співатиме в Сан-Ремо,
Хоч би планета звіялась упрах.
Не вимремо. Не вмрем. Не перемремо.
Не звіємось, як попіл на вітрах.
Хай нам сама природа відплатила,
Пора збирати камінці, пора.
Де мова, вже забута, як латина.
На Прип'яті, на березі Дніпра.
Ця дівчинка в Сан-Ремо вийде в люди...
А там Везувій — мов суворий дож.
Уже тоді в Чорнобилі не буде
Радіаційний опадати дощ.
А наш народ біду свою пробуде.
Бо як не він, бо як не ми — то хто ж?
Ховається облесливий оратор
За слово: ким ти був і ким єси?
Але хіба сховає респіратор
Мого народу чесні голоси?
І пригадаєш, дівчинко, колись ти,
І небо те ж, і той же дзвін струни.
у нас. Ми з планетарної колиски
І не для планетарної труни.
А дівчинка співатиме. Хай досі
її ховають дурні й вороги.
її пречисті ноженята босі
З пречистої дніпровської саги.
А дівчинка співатиме. Хай пізня.
Злетить пророча пісня до людей.
Все прахом піде, але буде пісня —
І ми самі воскреснемо. З дітей.
А їй гран-прі готують вже окремо...
Хоч, піонерці, що їй там гран-прі?
Аби співало птаство і в Сан-Ремо,
Вона рятує людство на Дніпрі...
Шукаю історичну батьківщину,
Бо нині географії нема:
Ярило виглядає із-за тину
I спис чужинця вже уп’явся в спину.
Весна квітує, а в душі – зима.
І так, руїно, ти в мені зориш,
Мов тріщина в Маріїнськім палаці.
Мов Анні Ярославівні Париж
Ввижається на знімках папарацці.
О, це вінчання в Рейнському соборі,
Пощезли королівські весілля…
Вік двадцять перший все-таки надворі,
А дух – дохристиянський звеселя
Глаголичним письмом на саркофазі…
Комоні наші линуть по росі.
Збираємо образу на образі
Від образів у Київській Русі.
І так руїнно, а не українно
Крізь нас течуть і ріки, і віки.
Та я сюди повернусь неодмінно,
поглянути на Київ з-під руки.
Шукають історичну батьківщину,
а знають: географія не та…
Димить із-за червленого щита
кривавий дух великого почину.
Софії Київської древні стіни
Вже кришаться, а в Києві – Тарас…
І вже у нас немає Батьківщини!
І рейдери-рейтари б’ють у спини,
I вітер з України дме до нас.
...Якої ми шукаємо землі?
Якої ми шукаємо відваги?
Блищать і сяють в історичній млі
Пощерблені щити, пониклі стяги.
Із тисячлітніх зібрані невзгод,
I ми в полоні вічного закону.
А може, це оспівують народ
Філармонічні труби Єрихону?
І є народ: вернувся в Єрихон
I захистив себе у вічній брані.
А ми? Що ми? Гетьман і фараон
У камені скорботи на кургані.
Мов труби єрихонські – журавлі,
Готові й ми летіти, тільки свисни.
… Якої ми шукаємо землі?
Якої ми зрікаємось вітчизни?
Творчий вечiр поета Дмитра Кремiня 2012 рiк.
Твори Д.Д. Кремiня
- Кремінь Д. Травнева арка : поезії / Д. Кремінь. – К.: Молодь, 1978. – 82 с.
- Кремінь Д. Поезії / Д. Кремінь // Вруна : поезії, проза. – Одеса, 1978. – С. 28-32.
- Кремінь Д. Південне сяйво : поезії / Д. Кремінь. – Одеса : Маяк, 1983. – 103 с.
- Кремінь Д. Танок вогню : поезії / Д. Кремінь. – Одеса: Маяк, 1983. – 72 с.
- Кремінь Д. Вірші / Д. Кремінь // Крила нашої весни : поезії. – Одеса, 1985. – С. 210-214.
- Кремінь Д. Земний монолог : вірші / Д. Кремінь // Горизонт. – Одеса, 1986. – С. 11.
- Кремінь Д. Бурштиновий журавель : поезії / Д. Кремінь. – К. : Радянський письменник, 1987. – 110 с.
- Кремінь Д. Спогади про пектораль : вірші / Д. Кремінь // Голоси гір та степів : поезії. – Одеса, 1987. – С. 175-182.
- Кремінь Д. Метроном : вірші / Д. Кремінь // Поезія : збірник – 88. – К., 1988. – Вип.1. – С. 74-77.
- Кремінь Д. Шлях по зорях : вірші / Д. Кремінь. – К. : Молодь, 1990. – 96 с.
- Кремінь Д. Скіфське золото : поезії / Д. Кремінь // Бузький Гард. – Миколаїв, 1996. – С. 27-35.
- Кремінь Д. Пектораль : нова книга / Д. Кремінь. – Миколаїв : МП „Можливості Кіммерії”, 1997. – 119 с.
- Кремінь Д. Океан в інтер`єрі краплини /Д. Кремінь // На изломе времени. – Николаев, 1999. – С. 202-226.
- Кремінь Д. Елегія троянського вина / Д. Кремінь. – Миколаїв : МП „Можливості Кіммерії”, 2001. – 105 с.
- Кремінь Д. Атлантида під вербою : вибрані поезії / Д.Д. Кремінь. – К. : Неопалима купина, 2003. – 63 с.
- Кремінь Д. Літопис : вибране / Д. Кремінь. – Миколаїв : Можливості Кіммерії, 2003. – 451 с.
- Кремінь Д. Вірші / Д. Кремінь // Література рідного краю : Письменники Миколаївщини : посібник-хрестоматія / ред. Н.М. Огренич. – Миколаїв : Вид-во МОІПЛО, 2003. – С. 192-198.
- Кремінь Д. Скіфське золото : вірші / Д. Кремінь // Миколаївський оберіг. – Миколаїв, 2004. – С. 199-220.
- Кремінь Д. Вірші / Д. Кремінь // Миколаївський оберіг. – Миколаїв, 2004. – С. 198.
- Кремінь Д. Полювання на дикого вепра : поезії / Д. Кремінь. – К. : Факт, 2006. – 96 с.
- Кремінь Д. Вибрані твори / Д. Кремінь ; авт. вступ. ст. Ю. С. Ковалів. – Одеса : Маяк, 2007. – 632 с. : портр. – (Бібліотека Шевченківського комітету).
- Кремінь Д. Літній час : лірика / Д. Кремінь. – Миколаїв : Миколаїв. обл. друкарня, 2007. – 64 с. : іл.
- Кремінь Д. Скіфське золото : вірші / Д. Кремінь // Миколаївський оберіг. – Миколаїв, 2007. – С. 199-220.
- Кремінь Д. Собор посередині Всесвіту : вірші // А.Д. Антонюк, Лампада над Синюхою : альбом-антологія / А. Д. Антонюк, Д. Д. Кремінь. – Миколаїв : Атол, 2007. – С. 93-214.
- Кремінь Д. Скіфське золото : вибрані вірші та симфонії / Д. Кремінь. – К. : Фірма "Іліон", 2008. – 396 с.
- Кремінь Д. Скіфське бароко = Скифское барокко = Scythian barogue : вірші / Д. Кремінь; пер. з укр. // Два береги = Два берега. – Миколаїв, 2008. – С. 4-61.
- Кремінь Д. Наш Миколаїв : пісня / Д. Кремінь, Т. Ярова // Місто моє сонячне : пісенник / ред.В. Д. Чайка, Р. П. Вдовиченко. – Миколаїв, 2009. – С. 19-20.
- Кремінь Д. Замурована музика : лірика, симфонії, поеми / Д. Кремінь. – К. : Ярославів Вал, 2011.