Дмитро Дмитрович Кремiнь
Лiтературознавець Василь Шуляр про творчiсть Дмитра Кремiня
Сестра милосердя...
Янгол у білім халаті,
Явлена місяцем тінь...
Господи, дай благодаті,
Господи, не покинь.
Ранок устав на Намиві,
Дощ – мов сльоза на щоці...
Ми – молоді й щасливі,
Яхта пливе по ріці.
Чайка вгорі кружляє,
Воду з лиману п'є...
Наче війни й немає,
Але війна десь є.
Сурми сурмлять про згубу
В ночі та днини ці.
Пісня старого яхт-клубу
Тихо пливе по ріці.
Хвилі Дніпра і Буга,
Море – оптичне шкло.
Перша була. І друга.
Все це колись було.
Ці камуфляжні раті,
Кров і оркестри ці,
Янгол у білім халаті,
Яхта на чорній ріці...
* * *
У титулі придворного поета –
Ще й зірочка геройського звання.
А баглося дуелі й пістолета,
Осідланого чорного коня.
Поляною поетів десь у Кончі,
Ув Ірпіні затямте цю зиму.
А вже по сліду йдуть мисливці й гончі,
А царське полювання – у Криму.
Це тут орел двоглавий землю виїв
І здобиччю шматує Херсонес.
А ти стоїш на перехресті, Київ,
І молишся асиметрично днесь.
І я, куди не йду, куди не їду,
Мене таки не звуть у холуї...
Повернення. Повернення по сліду
До правітчизни, до слідів її.
О, як чекали ми на неї, вільну,
На рівну в цій родині світовій...
Її зігнули, як вербу та вільху,
Пустили в коло блазнів і повій.
І половці тут, і варязі, й фрязі,
Та на безмовну рибу добра снасть...
А хто вже вийшов з грязі та у князі –
Той княжий стіл нікому не віддасть.
Тут часоплин і часу млин. Зітреться
Твій спомин про Вітчизну дорогу,
Де тільки слід кривавий зостається,
Червоний слід на білому снігу...
* * *
На екрані – молоді обличчя
кольорові лики й чорно-білі
милі а яке тепер сторіччя
в гонорі великого наріччя
мова язики і суахілі
під високим знаком Зодіака
музика сонорного акорду
гамлетівська поза Пастернака
а яка пегасівська собака
била ще Єсєніна у морду
І п'ятірне гроно в Сандармосі
падає від куль і вже на небі
у якій ми нині вже епосі
розкопали кулі черешневі
в небі зорі від ракет пригаслі
а серця горять як зорі вранці
може справа зовсім не в Пегасі
ми – кентаври ми – крилаті бранці
в основному ми в чужому часі
я стою із морем наодинці
ольвіополітом біля Понту
де евксинські афро-українці
гайдамачать нам про Джона Гонту
біля моря кадри чорно-білі
крутить Аполлон в рапідній зйомці
прочитаю вірш на суахілі
афро-українській Незнайомці
скаче кінь у "Південь-коне-центрі"
зафільмує все це оператор
сяє злотом Геліос на церкві
Кінна Річка і з буксиром катер
тягне хмарку на далекий берег
і постали осетер і шерех
і біжить до моря мила жінка
руськомовна афро-українка
* * *
Дмитро Кремiнь. Жовтень 2014 року
Так от що значить – щастя. Не знати, хто я, де я.
Не відати, не знати, куди ми ідемо...
Учитись на філфаці.Читати Гемінгвея.
Любити першокурсниць під пісню Адамо.
Пропали ті кав'ярні, де був художник йогом,
А ти лише студентом, а думалося: бог.
І нині, хто з нас вижив, а ходимо під Богом.
А він пішов за обрій, отой художник-йог.
Кириличний апостол, доцент Кирило Галас,
Граматики учив нас, аж "яті" впали з ніг.
А дівчинка далека до мене усміхалась,
І падав на конспекти отой паризький сніг...
* * *
Підкладали у багаття хмизу.
Грілися в наметах до зорі...
– Тільки ми, – кричали ті, що знизу, –
Будемо найкращими вгорі.
А коли вже сіли в кабінети,
То повстанців наче й не було.
Тільки братовбивчої вендети
Мчали дні, поганьблені зело.
Тільки знову чую гасло свіже:
– Браття! Піднесіть нас догори!
От і все. І брата брат заріже.
Ти ж, маленький огнику, гори...
* * *
одного вірша загубив
а той зітерся
у пам'яті
але мотив
іде від серця
лунає музика без слів
слова без звуку
ти осягнути цю хотів
гірку науку
бог чари трунку налива
нам увостаннє
і будуть – музика й слова
як нас не стане
* * *
Жінка-птиця, жінка-таємниця
Відлетіла в невидь, відійшла.
Тільки на подушці мені сниться
Чорна тінь од білого крила.
Та з небес отой незмигний погляд.
І, мов траєкторія зірниць,
Миготіння крил. І зовсім поряд –
Шепотіння вічних таємниць.
Одшукала, віднайшла провидця
У панельнім домі ти сама.
Жінка-птиця, жінка-таємниця,
Чорна ніч і біла ця зима.
Там – сорока,там – сорочка з ситцю,
По роках для щастя замала.
Але я шукаю жінку-птицю,
Білу тінь од чорного крила...
* * *
Минувши Гіндукуш і Бухару, ці люди
Роками йшли і йшли аж на розрив аорт.
І віявся самум. І тяжко йшли верблюди
До Ольвії, де їх чекав античний порт.
Із Персії – то Ксеркс, то Дарій – вічний ворог.
А нині в ковилі – сліди від колісниць...
Ольвійського вина прибрав китайський порох,
Але китайський шовк шумує до зірниць.
І нині, як тоді, шумить цей степ шовками.
І тут ольвійський порт і скіфський лет стріли.
А ми себе до днесь іще не відшукали,
В титанів і богів кентаврами були.
Нелегко в Понті нам – і на Кінбурні вовку,
Де шовку на вітри бере собі Зевес...
О, синку! Ти подай шумливу жменю шовку,
А я тобі віддам все золото небес!
Ти тут Ахіллом біг, і вже не будеш юним,
Архонта срібна нить лягає біля скронь...
Верблюди йдуть і йдуть. А гетам шлях і гуннам
Осяє у степу загублений вогонь.
Д.Д. Кремiнь – Головний редактор Миколаївського лiтературного журналу "Соборна вулиця".
Миколаїв, жовтень 2014 року
Я так люблю слова класичні,
Класичну музику люблю
У снігом січеному січні,
В льодах, де тісно кораблю.
Класична музика лунала
І в тому домі край ріки,
Де на екрані виринала
Картина з іменем "Віки".
Там шепотіла творча молодь
І підслуховував сексот...
Ніхто ту молодь не відмолить
Од гетсиманських вічних нот.
І не злетить на гори птаха,
Не вмиє кров'ю хижий зір.
Концерти Брамса, фуги Баха,
Де я, Кремницька і Бедзір.
І незабутня друга школа,
Художня школа-інтернат
Навіки душу розколола
Мені від моря до Карпат.
Уже не друга школа друга,
Вона єдиною. Але
І з того світу лине фуга,
І голос друга шле і шле.
Нові часи – нова спокуса.
І хтось продав за срібняки
Оту картину про Ісуса,
Що називалася – "Віки"...
* * *
Ахалтекинського коня виводь із машталірні.
Такий далекий іподром, а в червіні жокей...
Пани бундючні, бо азарт, а панії – манірні.
А ставки складено давно, і чути: – Все о'кей!
Як швидко виїзд і конкур, і вже забуто книгу,
З якої вичитав давно це ві-ей-пі-дання.
І все життя, і все життя на відстані забігу.
Це ніздря в ніздрю біг, а ти вперед пришпор коня.
Ці паненята і панки, мажорна рать ігрива,
Цей іподром, де ти і кінь – емблема й ритуал.
Умер твій татош, а були ж і китиці, і грива,
І дама серця не твоя, й лиця її овал.
Тут вороньки і рисаки, й ахалтекинські коні.
І навіть хмари табуном, і небо на скаку...
І це не жарт, а це азарт, і плескає в долоні
Трибун азарт, отож і ти веди цю гру тонку.
А як програєш – не спиняй свого скаку і бігу.
Заплющуй очі та сильніш пришпорюй гриваня.
Лиш опадає білий сніг, і цвіт, біліш од снігу,
На цей зелений іподром без вершника й коня.
А ми навічно вже злились у тінь трави й дороги.
У той далекий горизонт, у ту єдину тінь,
Де пронеслися табуни, згубилися остроги.
Але була прекрасна мить відмолена... Амінь!
* * *
Ти витягла щасливу лотерею,
Та щастя в тому виграші нема.
Коли ми відшукаємо Гілею,
За літом одшукається зима.
Боги Еллади задля злого жарту
На кін кидають блискавку і грім.
А ми собі шукали биту карту,
Аби роздати козирі усім.
Усе-усе по древньому закону
На круги повертається своя.
Тече вода кривава з Іліону.
Із Трої. Там, де ти і там, де я...
* * *
На березі моря не грає оркестрик,
Оркестрик із наших залюблених літ.
І ми ще поїдем колись на Ай-Петрі.
Кохана, привіт!
Любився тут скіф і любився тут еллін.
А нині повторний потворний едем.
Не наші тут вілла, і яхта, і елінг,
А ми – проживем.
Уже вечоріє. На вічному прузі
Я бачу і чую цю хвилю морську.
Твій слід зацілують і рідні, і друзі,
І я – на піску.
Неначе в хитоні – ці хвилі солоні,
Високі накочують сині вали...
Була ти в бікіні, а я у хитоні,
Як ми тут пройшли.
І чайки затихли. І зникли лелеки.
Застигли човни на усіх якорях.
Отак і ходили – з варягів у греки,
Та вийшов на биту дорогу варяг...
* * *
Лета літ. А я не заспокоюсь.
Маряться далекі острови.
Де південний, де північний полюс?
Якір піднімаєш – і пливи.
Сад осінній. Золота розплата
За літа зневажені й хмільні.
Ще вернеться парусна регата.
А куди вернутися мені?
Повернутись, щастям захлинутись
Там, де ти красива й молода.
І в тобі не можуть обминутись
Вічні небо, суша і вода...
* * *
Раулю Чілачаві
У часи, лиховісні і грізні,
Де життя за Вітчизну – не жаль,
Сто поетів зібрались на тризні,
Кожне слово – мов гострий кинджал.
А було – прилечу в Кутаїсі,
І як тільки зійду з літака –
Там Ельбрус просяйне в небовисі,
Храм Баграта й Ріоні-ріка.
Ще не встигли завмерти мотори,
Ти на трапі на хвильку завмер...
А відлунюють хорами гори,
Голосів неповторні повтори...
Хто зібрався на свято тепер?
Одійшло... На Баграті, в Гелаті,
З вітражами грузинських церков.
У царській білосніжній палаті,
Де вогонь на поета зійшов.
І коли спогадаю Ріоні,
Задивляюся в сонячну даль.
Голубі перемчали нас коні,
Наче імеретинська емаль.
І схиляюся знову при ватрі,
Їм шашлик і смакую вино.
Знову я в Кутаїськім театрі...
Як недавно і як це давно!
Ми були у поезії перші,
Але ми не покинемо час,
Де збирались поети імперські,
Але й інших любили. Це нас.
Під Ельбрусом, де білим обрусом
Простелився нетанучий сніг,
Обернувся до мене Ельбрусом
Пік любові до слова й до всіх.
До усіх, хто в краї поетичні
Прилітав, як до рідних людей.
Так шкода мені: всі ми невічні,
Але нас не забув Прометей...
* * *
Уже мій батько не іде у гори,
Де ждав на нього царський білий гриб.
Але країни царської мотори
Вже поорали наше небо вглиб.
І де ходили дітваками пішки,
Де за грибами полювали ми,
Уже самі гриби ідуть в опришки,
Лише заждімо трішки до зими.
* * *
Все життя прогинатися мусили
Під чужинцями в ріднім краю.
Все життя дослухаюся музики,
Щоб, нарешті, почути свою.
Із червоного й чорного шовку
Перед смертю сорочку беру.
Не заради тебешного шоу,
Ради сліз, що пливуть по Дніпру.
Від минулого шрам не зітерся,
Камуфляж, а потерте хебе...
Україна, сестра милосердя,
Всіх жаліла, але не себе.
Що за час на твоїм циферблаті?
Що за проклятий аспидом тать?
І чиї перед Києвом раті?
А чи коні Батия стоять?
Зустрiч Дмитра Кремiня з читачами. Миколаїв, 2013 рiк