Галина Михайлiвна Запорожченко
Галина Запорожченко (Галущак) – педагог, краєзнавець, методист освітньої установи. Мешкає в Миколаєві. Автор поетичних збірок «Крізь роки-літа» (2017); «СонЦе» (2018); ліро-епічної поеми «Мазепа». (2018). Співавтор поетичних альманахів «Я дякую тобі» (2017), «Думки романтика», «Колиска роду» (2018), «З Україною в серці» (2018), «Гармонія» (2018), «Поетична топоніміка» (2018), «Крила» (2018), «Так ніхто не кохав» (2018), книги «Абетковий словограй: тавтограми, монофони» (2018).
Нагороджена особливою відзнакою «Історична пам'ять» за участь у конкурсі поетичної майстерності «Лиш боротись – значить жить» (2017). Дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича (2018).
Я напишу ще свій найкращий твір,
І ти, мій друже, цим словам повір.
Бо ще не все дозріло у душі,
І ще не всі лягли в рядки вірші.
Бо ще звучить зворушливо у серці
Мажорний лад моїх життєвих терцій.
Іще зоря, порадниця моя,
Не прописала у реєстр ім’я.
Ще горизонт моїх не міряв кроків
У світ мистецтва – зрілий і високий.
Моє натхнення – в творчім передгроззі,
І хоч здобутки – десь лише в дорозі,
Та вже чекають ручка і папір…
Я напишу ще свій найкращий твір.
Рiздвяна абетка
Акорди передзвонів новолітніх –
Божественні мелодії згори –
Вже линуть над таємним білим світом
Господньої Різдвяної пори.
Ґазда ввійшов поважно до хатини –
Дідух духмяний з молитвами вніс.
Егіда християнська в силі нині –
Єлейний в неї у Святвечір зміст.
Жадана дітлахам ялинка сяє,
Зоріє віща зірка за вікном,
Илець* на сіні скатерка вкриває,
І вся оселя повниться теплом.
Їда лоскоче ніздрі домочадцям,
Ймовірність коляди уже гряде,
Калач ґаздиня ділить всім на щастя,
Любов на стіл зі стравами кладе.
Месія народився нам на втіху –
Над Вифлеємом зіронька горить,
Освячуються Небесами тихо
Пенати християнські в світлу мить.
Радіє світ і пастушки радіють:
Син Божий людям рученьки простяг.
Титани перед Господом маліють –
Уклін приймає і від них Дитя.
Фортіссімо** Рожденному співають
Хвалу величну і старі, й малі.
Це свято всіх! На нього в ріднім краї
Чекали люди в місті і в селі.
Шановані українці, в світлу днину,
Щоб вас благословив Господній Син.
Ь – знак м’якшення – це неба мирна синь!
ЮгА*** нехай прийде на Україну,
Яка нам шлях укаже до вершин!
Илець* – трава польова
Фортіссімо** – якнайгучніше
Юга*** – доба істини
Вщент оповите вранішнім туманом
Це міжсезоння – сірості межа.
Лише лиман – у срібній порцеляні,
Яку до блиску полірує мжа.
А ще дивує обрій попелястий,
Що осідлав десь у степах коня.
І розірвалось, може і на щастя,
Дощу намисто – фарс одного дня.
Ще рівноваги прагне день грудневий.
Баланс. Природа зараз на нулю,
Чекає на зимову королеву
В передчутті і радощів, й жалю.
Це нелогічність? Так, мабуть, і треба…
Ціную спокій в унісон дощу.
А за вікном уже ясніє небо.
Своє мовчання я собі прощу…
Прощальний поцілунок листопада
Яка краса! І щем який терпкий…
Уклали вітровій з дощем угоду.
На тротуарі мокрому – листки –
Прощальна аплікація природи.
Але ж який яскравий майстер-клас!
В багряних барвах – вишукані квіти!
І хоч благенький промінь сонця згас,
Та вміє осінь до останку гріти.
У ароматі дивних хризантем –
Ще різнобарвна передзимня знада.
Троянди ронять смуток під дощем –
Прощальний поцілунок листопада.
Ще побудь...
День сьогодні видався студений,
Непривітне небо угорі.
Враз осиротіла гілка клена
Серед цих осінніх протиріч.
Ніби воском вкрилася тополя –
Відблиск сонця холодом завис.
Лиш вітрам така жадана воля –
Запросили в танець падолист.
Де ж, багрянокоса ти красуне,
Перебудеш цей холодний час?
Зимна хмара над землею суне,
А довкола стільки ще прикрас.
Он калина ніжиться в коралях,
Ще в берізки коси золоті,
І троянди – як розкішні кралі,
Лист платана ще не облетів.
Ще набудься, Осене, зі світом,
Ще краси своєї не губи,
Ти мудріша за весну і літо,
Королево радості й журби.
І нехай квітують хризантеми,
Позолота стелиться до ніг,
Листопад доводить теорему
Всіх твоїх ще не прожитих днів.
Подаруй надію дню новому
І розрадь заплакану вербу.
У вінок вплети жалі і втому.
Ще побудь на світі… Ще побудь…
Осінній парк
Осінній парк – у тихому чеканні
Непроханих чудних метаморфоз.
Вчорашній день уже в тумани канув,
А нинішній – не виправдав прогноз.
Ще сподівання грілись в позолоті
Кленово-ясенових світлих риз,
Та вже поклав жалі свої на ноти
Жовтневий передчасний падолист.
Звучить його зворушлива соната –
Він сам собі – музИка й диригент.
Кружляє муза в осяйному златі –
Їй в реверансі поклонився клен.
У цій красі – така жага поривна
І загадковий шарм натхненних лір!
Немов коштовне бурштинове диво,
Сліди лишає осінь на землі.
Моя осене люба, та що нам прожиті літа?!
У розлогах твоїх віднайдемо жадання безкрає.
Я у сукні зеленій, а ти, як завжди, золота,
Біля тебе присяду сьогодні на лавочці скраю…
Намилуюсь натхненним буянням твоєї краси,
Навтішаюсь ще теплим цілунком жовтневого сонця,
Розгадаю кросворд павутинки в краплинах роси,
І здивуюсь кульбабці, що вдруге цвіте на осонні.
Ще послухаю тишу високу, що щастям дзвенить,
А можливо це грона співають, бо соком налиті.
Не забути б сьогоднішню, небом освячену мить –
Як листва, мов окрайчики сонця, посипалась з липи.
Хай святиться надія на завтрашній день золотий!
Ще б хоч трішки тепла у твоєму розкішному раї...
Перекинь через зиму калинові світлі мости,
І нехай наших мрій сиза паморозь ще не займає.
Звідки стільки шарму і краси
У троянд яскравому цвітінні,
В зелен-травах, в шелесті осик,
І в спекотний день розкішній тіні?
У цикаді літніх вечорів,
Де п'янить нас запах матіоли,
У парчевім відблиску зорі,
Що фіксує мить на видноколі?
Звідки стільки в світу таємниць,
А в природи – щедрості і дива?
Знала б все, то чи припала б ниць,
Чи була б тоді така щаслива?
Який розкішний цей червневий час
Із різнобарвним запашним мотивом,
З троянд буянням, що розквітли враз,
І з ароматним полуничним дивом!
Зі спілою черешнею в садку,
Із м'ятою й рум’янком біля хати,
Над річкою зозулиним «ку-ку»…
Яке ж бо щастя – так багато мати!
Яка це втіха – квітка у росі,
І голос грому, що віщує зливу…
Ціную кожну мить в земній красі,
І кожен раз – по-новому щаслива!
Була весна – така раптово-дивна,
Бо світ увесь серед зими зацвів.
І хто зна чи була б альтернатива,
Тим віршам, що народжені без слів.
Така яскрава – у душі розмаєм,
Така незвична – до небес крилом.
Вона тоді, мабуть, іще не знала,
Що поряд з нею і Кохання йшло.
І ніжне серце радістю зайшлося,
І навіть Доля вірила мені.
Ще б пак! Таке яскраве стоголосся
Хіба лишень буває навесні.
О цій порі – такі високі мрії
І тиха сповідь, і жага у снах.
Бо ми тоді одним вогнем горіли,
Палали щастям – я і та Весна.
Книги Г.М. Запорожченко
Ти не спиняй
Іду наперекір земним шляхам –
Така, як є – закохана й щаслива.
Іду, неначе благодатна злива,
Іду, як на молитву щиру в храм.
Мені б лишень це поле перейти,
За ним – барвінком стелиться дорога.
Я знаю: доля ця мені від Бога,
Проте, на жаль, цього не знаєш ти.
Не зупиняй мене в ході стрімкій,
Не виривай мене з обіймів казки,
А подаруй цілунки ніжні й ласку.
Не розбивай моїх високих мрій.
Звідки він, початок у життя?
Чи з світанків, скупаних у росах,
Чи таки з щоденного буття,
Чи з подій, яскравих зореносних?
З Новоліття чи з весняних днів,
З понеділка чи уже з неділі?
Може з віщих символічних снів,
Про які і мріяти не смієм?
Далебі, життя – воно таке:
То втішає, то щемить, як рана,
Та його довершений проект
Все ж таки породжує кохання.
Не вiдлетять...
І монотонна музика дощу,
І заметіль осіння падолисту,
І почуттів в душі затишна пристань –
В далекий вирій їх не відпущу.
Не відлетять зі зграєю чуття
Щемливих мрій і спогадів крилатих.
Весняний промінь буде зігрівати
Всі сподівання, день новий життя…
Останній промінь сонця ще цвіте,
Цвіте яскраво, та все менше гріє...
В думках моїх – щось рідне, щось святе,
Його у серці збережу й злелію…
Навкруг – панно ошатно-золоте,
Яскраво-тепла осені палітра,
Та вже далекий смуток огорта,
Бо листя скоро полетить за вітром...
Книги Г.М. Запорожченко
Г. Запорожченко, СонЦе : поезії / Г. М. Запорожченко ; худож. О. Пшеничняк. - Миколаїв : Іліон, 2018. - 119 с.
Г. Запорожченко, Крізь роки - літа : вірші / Г. М. Запорожченко. - Миколаїв : Іліон, 2017. - 128 с.
Г. Запорожченко, Мазепа : поема / Г. М. Запорожченко ; худож. С. Туз. - Миколаїв : Іліон, 2018. - 64 с.