Леонiд Євгенович Федорук
(1938-2014)
Народився 25 грудня 1938 року в м. Вознесенськ Миколаївської області. Член Національної спілки письменників України та Національної Спілки журналістів України, заслужений діяч мистецтв України, автор поетичних збірок: «Липнева моя Україно» (1993 р.), "Серцетрус" (1995 р.), «В полоні совісті і серця» - соціальна лірика, (1998 р.), «Молюсь людині» (1998 р.), «На музику душі своєї ти поклади мої слова» (1998 р.), «Золотої осені нектар» (2003 р.), "Повернися, соловейку..." (2010, 2013 рр.). Відомий український поет-пісняр та композитор Л.Є.Федорук - автор більше двохсот пісень та романсів, цілої низки пісенних альбомів: «Заповідаю вам любов», «Біла блузочка, вишиваночка», "Я так очікую тепла", «Любімо її», «Кому — кавунчик, кому — кавуниця» та ін.
18 лютого 2014 року, забираючи онуку зі школи, Леонiд Євгенович потрапив під атаку спецпiдроздiлу МВС "Беркут". Серце поета не витримало такої напруги, і, після кількох днів хвороби, 24 лютого його не стало. Але з нами залишився невмирущий спадок Леонiда Федорука — поезії та пісні, пронизані любов'ю до людей, до рідної землі, до України…
Заповідаю вам любов
Заповідаю вам любов,
Небесну вам заповідаю,
Найпотаємнішу із таєн,
Заповідаю вам любов!
Заповідаю вам любов
Щемку, солодку і шалену,
Умом і серцем незбагненну, -
Заповідаю вам любов.
Заповідаю вам любов,
Яка не відає відчаю,
Яка красою світ вінчає, -
Заповідаю вам любов!
Заповідаю вам любов,
Як діамант душі і тіла,
Щоб незгасаюче горіла, -
Заповідаю вам любов!
Заповідаю вам любов,
Якої сам собі бажаю,
Яку віншує в небі жайвір, -
Заповідаю вам любов!
Перед іконою
Колись батьки повідали про Тебе...
О Боже, розкажи тепер про них,
Як там вони, чи, може, щось їм треба?
Чи згадують вони дітей своїх?
Чи й там над ними хтось із кулаками,
Як тут, на нашій горісній землі?
Бо із життя відходять також хами...
Куди? Невже киплять там у смолі?
Чи десь вони від Тебе недалеко
І, може, навіть влізли у святі?
Бо, певно, з ними і Тобі нелегко,
Твоя душа також у сум'ятті.
І погляд Твій, як і у мене, в сумі —
Така вже наша доля в світі цім...
Та ось мине земне, яке зозулі
Означили мені, і я в Твій дім
Прийду!.. А поки я прошу так мало
У Тебе, о мій Боже, не гнівись:
Погладь за мене по голівці Маму
І Татові від мене уклонись.
Повернися, соловейко,
Та й до мого саду,
Чи над вечір, чи раненько,
Буду тобі рада!
В тім не тільки вишні
По тобі сумують,
Тут гублю у щемній тиші
Я себе самую.
В тім саду уже давненько
Ніхто не співає.
Повернися, соловейко,
Я тебе благаю.
Приспів:
Повернися, соловейко,
Мій сердечний друже!
Чи над вечір, чи раненько,
Рятуй мою душу!
Поруч тебе зупинюся
У святім причасті,
Твоїй пісні уклонюся
За хвилини щастя,
Ти повідай, що у краї
Ти почув, побачив,
А я тобі підспіваю,
Я тобі підплачу.
Чи то правда, що на довго
Ти мій сад полишив,
А чи стане в нашім домі
Хоч колись тепліше?
Подивися, як на вітрі
Розгойдалась вишня,
Я сама не йму вже віри,
Де святе, де грішне...
Пiсня "Повернися соловейко". сл. Леоніда Федорука, муз. Ігоря Юрковського
Виконують Любов та Віктор Анісімови
Комедія звитяг
Ми хочемо добра своїй державі:
Не злазимо з помостів і трибун...
Чи, може, ми і справді не лукаві
І у душі насправді визрів бунт?
А може, просто ми такі забудьки,
Що плутаємо сцену і життя,
І там, де слід актором бути — дзуськи!
Де жити слід — комедія звитяг...
А глядачі — то натовпи й масовки
Закуплених за безцінь бідолаг,
Що ходять на поставлені тусовки
"Оцих" шараг
супроти "тих" шараг.
Отак поміж реальністю й концертом
Живемо без керма і без вітрил...
А може, слід вождям піти до церкви
Розкаятись і стать до справжніх діл?
Сором
Господи, які нещасні люди
У своїх гризотах і спокусах:
Скільки раз ми на добу Іуди?
Скільки раз ми на добу Ісуси?
Ми усі — маленькі і великі —
Повсякчас у злетах і падіннях,
Бо усі: "прості" й "багатоликі",
Носимо у пазусі каміння.
І від того, як зірки зійшлися,
Чи з ноги якої нині встали,
Можемо чи то сягнути висі,
А чи опуститися до стайні.
Я уже і не караюсь з того,
Що мене то продадуть, то куплять.
Що поставить крапку на автограф
У єлеї випещена куля.
Хтось почне псалми мені співати,
Хтось на місце звільнене полізе.
І прийдуть нові комедіанти,
Все почнуть спочатку — під завісу
І ніхто, ніхто до серцетрусу
Не сприйме одвічну драму блуду:
У своїх гризотах і спокусах
Рідше ми Ісуси, ніж Іуди.
1994 р.
Моїх думок міцна основа —
Прості слова, що тішать слух.
Ось і тепер я мовив слово
І у собі підтримав дух.
І підкріпив у серці певність,
Що похитнулась від біди,
І не лякає вже буденність,
І я кажу собі: іди!
І йду! Неначе дуб у вітер,
Зухвало вперлась голова
У лихо. І з кривавих літер
Сльозяться болісні слова.
Книги вiршiв Леонiда Федорука
Сімейні вечори
татові моєму великомученику
Євгену Павловичу
Сімейний вечір... Мій солодкий спомин.
Все в пам'яті і наче наяву:
Карбідки вогник прямо серед столу,
За ним, поближче до стіни, кавун,
Що не відкрив "віконця" в таємницю.
— Заждіть! — сміявся тато.
— Ще не час!..
В здогадках розпливались наші лиця,
І таїна аж поглинала нас.
У казані пахтіла мамалиґа,
З макухи запікалися млинці.
Голодні, ми вертілися, мов дзиги,
Ледь-ледь терпець тримався на лиці.
Чотири пари оченят цікавих...
І мамине священнодійство рук...
І татові (але для нас) забави,
Від котрих так теплішало навкруг.
З примовками і жартами вечеря...
А далі труд домашній кошеням
Горнувся лагідно до рук і рученят,
І повнилася піснею оселя.
І як на неї духу вистачало?
А може, пісня і давала сил?
"Ой, Василько сіно косить…"
— ми співали,
І кожен з нас з Васильком тим косив.
І сіяли у мріях огірочки,
А в милій, любій пісні про любов
Розходились і сходилися знов...
В ту мить ви б чули наші голосочки!
Ви б глянули на ті худенькі плечі,
Що схоплювались пісні в такт завзято...
А потім всі ми слухали театр, —
І диктор нам казала: "Добрий вечір!"
О, добрий вечір! Добрі вечори!
Ми ждали їх з самісінького ранку,
І гоїлися в наших душах ранки
Такої вечорової пори.
Часом млинці із тертої макухи...
Часом "ягли, що спать уже лягли"...
І худли ми, було...
Було, що й пухли...
Та очі й душі наші ще жили!
І крихітні серця чудес воліли!
Ми вірили і знали — діждемось!
І щось давало нам снаги і гріло,
І мрії наші окриляло щось...
І зник з роками пломінець карбідки,
Були й млинці з макухи до пори...
За ними не шкодую —
горя свідки...
Але ж де ви, сімейні вечори?
Прогрес! Прогрес!..
Могутні в нього крила,
Що нас підносять владно догори...
Та в метушливих буднях загубили
Ми вас, сімейні щирі вечори.
Ми під модерн обставили кімнати,
Нам теле-, стерео несуть свої дари.
І наче не такий вже мудрий тато,
Як в ті далекі світлі вечори.
І я схиляю голову додолу:
Прости нас, батьку,
зайнятих людей...
А зараз я покличу всіх до столу,
А раптом... вечір той прийде?
Не відпущу
Не говори мені про роки,
І не дивись на сивину.
До поки я живий, допоки
Тебе любитиму одну.
До поки я живий, допоки
Тебе любитиму одну.
Тебе одну, лише одну.
Приспів:
Не вір нікому, що в мені
Весняний вітер вже ущух.
Як і у ті далекі дні,
І як у ті далекі дні,
Не відпущу, не відпущу тебе,
Не відпущу.
Напевно зорі втому винні,
Бо поховались за хмарки.
А, може, з ліку збились півні,
І поманили залюбки.
А, може, з ліку збились півні,
І поманили залюбки.
Мої думки в твої думки.
Пiсня "Не вiдпущу". Слова Леоніда Федорука, музика Юрія Васильківського.
Виконує: Юрій Васильківський
Над Україною Господній дух
Ми довго так блукали у пітьмі,
Що і тепер з простертими руками
Йдемо незрячі і глухонімі...
А поміж хмар!.. А в небі!.. А над нами,
Над Україною Господній Дух —
Святе знамення сущим і грядущим.
На Віфлеємську зірку молоду
І очі обернім свої, і душі!
Ніхто за нас не порає для нас...
І ми самі у святості чи блуді...
Зійде з очей облуди пелена —
Ми правдою святою вічні будем.
Вона — снага і помислів, і справ,
Вона опора духові і силі.
Вона Любові праведна сестра,
І нас вона продовжує у сині.
Отців своїх до Вічності посли, —
Ми у одвіті за життя і вроду
Землі, з якої щедро проросли,
В якій коріння наших родоводів.
Над Україною Господній Дух —
Святе знамення сущим і грядущим.
На Віфлеємську зірку молоду
І очі обернім свої, і душі!
Молюсь людинi
Людині тій молюсь, що у труді
Не відає ні втоми, ні спочинку,
Що споконвік — у скруті і біді,
Без радості від власного ужитку.
Хоча орала землю, наче віл,
І не з руки, а з серця засівала,
Та картоплину, хліб її і сало
Немов у прірву тяг двадцятий вік.
Молюсь дядькам, що будять молотком
Ніч безпросвітну і спішать у ранок.
А ввечері, зі скрути, матюком
Благословлять начальника і пана.
Молюсь тіткам, що білі хусточки
Проносять крізь усе життя, мов німби!
Сільські мадонни! Ви царівни ніби…
Якби не гуні та не… буряки.
Тій матусі молюсь, яка дитя
Своє несе у світ цей непутящий
І марить аж до самозабуття,
Що зміниться у нім хоч щось на краще.
Молюсь людині, котра, наче птах,
До волі проривається крізь пута,
Всім нам потрібна та всіма забута
У непроглядних буднях та святах.
Молюсь, щоби хоч щіпка щастя нині
Їй випала. Тепер! А не колись.
О Боже мій, зі мною помолись
За найземнішу на землі людину.
* * *
Поет Леонiд Федорук. "I музикою серя огорну"