Наталiя Олександрiвна Бiлецька
З лiтопису лиманської зорi
Ольвійських візерунків чорна твань –
Погіркла моя доля полинова…
А десь блукає морем Березань –
То потопа, то вирине. І знову
Рудої надлиманської зорі
Літопис не про те іще розкаже…
А поки – солов’ями снігурі,
І спечені тіла на дикім пляжі…
А там, де берег – різьбленням ножа,
І чайки, наче сонячні пір’їнки,
Можливо, в мандри еллін вируша –
На пошуки своєї українки, -
Вона тепер не бранка, а жона.
Це він в полоні скупистого часу,
Колись-то відмовлявся від вина,
А нині – все б віддав за кухоль квасу,
Аби не спопеліти на шляху…
Бо недарма життя вважають морем –
Не перейти по хвилях на суху,
Не захлинусь без кохання горем…
І ритуальна пісня пролуна,
І десь над морем, чорним і пророчим,
Озветься і надірветься струна –
Борвієва душа – на грифі ночі.
І Ольвія постане, мов жива.
Грекине, степова моя царівно!
Це я - до веж твоїх, немов трава,
Не спалена, та вже в горінні рівна
Багаттю усесвітніх всезгорянь,
Якого не згасити нашим душам,
Допоки ще мандрує Берзань
Тим морем, над яким ти – гола суша.
* * *
Ти чуєш, як бринить повітря раннє –
Напружено-високе, мов струна? –
Це осінь миє коси у лимані
І зоряно сміється…
Це вона!
Ти тільки глянь – ці кленові монети
Не тонуть у купелі бузьких вод!
А може, це тепер не Буг, а Лета,
І в тій горі, за мисом, - скіфський Грот?
…зітхаєш і вдивляєшся у небо,
Що виринуло, сяйне із ріки…
А осінь – як од мене і до тебе –
Вже вишила й прослала рушники.
* * *
Липень. Нiч
Настояна ніч на нектарі зірок
І трав – із густого туману…
Мені перегірклий від вітру пісок
Солодшає біля лиману.
Ця ніч – неповторна, містична, чудна.
Ці хвилі вологого степу –
Опалих зірок золота таїна.
Опале зірницями небо.
Як хочеш – збирай ці достиглі плоди
З лимарської ниви нічної. –
Ну чим не чудні Вавилонські сади
На розі Еллади і Трої?
Усміхнено мріє вгорі молодик
І зоряним медом стікає
На крила дахів, на судини доріг,
На крила далеких трамваїв.
…І мед вже гірчить, і солодкий полин.
І тиша, і зорі, і води…
Ця ніч, наче свято нічних іменин
Щоліта в господі природи.
* * *
Піди до Бога. Попроси
Притулку собі...
Ячать дощі, снують часи
В твоїй особі.
Ти не встигаєш. Ти один
На полі бою,
На лонах вимерлих країн,
Як Рай і Троя...
Піди до янгола. Молись
Собі дороги.
Ти йдеш угору, тільки вниз
Тяжіють ноги.
І вкотре, впавши, у траві
Лікуєш душу.
А вороги завжди живі.
Тому – ти мусиш.
Тому ти віриш всім дощам
і правдам круку...
А поряд той, хто каже : „нам
Недовго...”. Руку
Йому в пітьмі не подавай,
Не вийме болю.
А як проситимеш – волай
Води і солі.
Ріка з піску підніме храм –
На диво Раю.
А сіль? А сіллю станеш сам,
Якщо здолаєш.
* * *
Тупотять по кімнаті вірші.
Від цілунків дзвенить кришталь.
Ми, напевне, в раю найгірші,
Бо святкуєм свою печаль.
Так домашньо і так чужинно
Пахне сад за сліпим вікном.
Муза, жриця я чи дружина,
Геній, злодій ти – все одно.
Захлинаюсь вишневим шалом :
Вже і постіль – то білий квіт.
...Як я довго сю ніч шукала,
Сю весну – у стинанні літ.
Я не знаю, про що мовчати –
Бачиш, програна, як війна.
Навіть янгол втомивсь карати
I натхненно стрибнув з вікна.
* * *
Ні в славі, тим більше – в слові,
Не страшно програти час,
Як страшно – у тій любові,
Котра не пройшла крізь нас
Повітрям а чи водою,
Травою не проросла
Iз ран – на долнях бою,
I світлом – де тьма була
Тож, пізня доба чи рання,
На схилі доріг чи дня
Вона – не Едем, а стайня,
I ти в ній не змій – ягня.
* * *
Ти пам‘ятаєш сніг на синіх лапах
Кудлатих сосен і гірлянди снів ?..
Цей час – з лісами й війнами на мапах –
Такий примхливий, як би ти не хтів!
Між нами завше долі-кілометри.
Між нами відстань – в наші два життя :
Одне оте – з народження до смерти,
А інше – від пророка до дитя.
Ми живемо на мапах і вокзалах
Країни, що не дім і не готель.
І душі наші, як музейні зали,
Де тільки пил віщованих земель.
І ми собі вигадуємо зброю.
І наші вої гинуть за мету.
За світ, який існує і без бою.
За правду цю, й без доказів, святу.
Усе в житті проходить два етапи –
Реальності і пам‘яті, авжеж.
Ось ти... ти пам‘ятаєш сніг на лапах
Тих сосен, що над світом снять?
Я – теж.
* * *
І знову дні – від тебе і до тебе.
Скрипить весло на синьому човні,
Ген, за рікою, спить безкрає небо,
І так липнево в вересні мені!
Прийдеш вночі, і тихою ходою
Підем удвох в замріяні поля.
Дощем з кульбаб туманною луною,
Росою з трав розщедрить нас земля.
Прийду, сумна, до тебе на світанні,
Постануть сни за хвилями ріки.
І ти – юнак закоханий, в коханні,
Торкнешся вперше милої руки.
А далі – далі – пісня вечорова.
Чумацький шлях. Тополі. Ясени.
Шовкових трав шовковотонна мова,
І все це – літо. Літо восени.
* * *
Риплять твої пророчі пера.
Ти витинаєш : „Ще не вмерла...” –
На білому, як світ.
Нічник дріма і дощ періщить.
Кому ти пишеш і навіщо
Цей дивний заповіт ?
Твої миряни-пілігрими
В турне по сіль забули рими.
Над ними, наче спис,
I, як прогноз, висить прозоре
Світило. І всю ніч по зорях
Рипить Чумацький Віз.
Нащо ж ти пишеш, пане Нестор ?
Розбитий комп, віконця хрестик,
Кімната – в два на два.
„А що ?, - він каже, - мабуть, треба”.
Крізь євроґрати ллється небо.
І скрапують слова.
* * *
Я намагаюсь вигадати осінь,
Якої не було на мапах й в книжках...
Вона прийде вночі. Промінням босим
Торкнеться сну на півдні мого ліжка.
Вона, як сукня, куплена на свято
I досі ще не вдівана у люди.
Вона, як місто глиняне. Як хата,
Що їй вросли купальські трави в груди.
А ти питаєш, чом мої гостини
Завдовжки в серпень – на твоєму старті.
Ну як нам прокидатись в місті з глини,
Якого не знайти на жодній карті?
* * *
Цей день не схожий на твою нудьгу,
Бо він прозорий, а вона густіша...
Ти знов на правім березі – в снігу,
Коли на лівім аж ніяк не гірше.
Ти знову тут, де звітрені листи
Впеклися в небо глиняне димами.
І не вагайся – тут не зайвий ти.
Це зайва річка, що між берегами.
Притисни зшиток світу до грудей.
Вдихни у пам’ять літери змокрілі
I вкотре зваж: на правім сніг іде,
А пахне вітром й хугою – на лівім.
* * *
Це просто дощ, коханий, літній дощ.
Такий несправжній – з гранулками солі...
Вечірній потяг. Пил і слів, і площ,
I колії, яка лягла між долі.
Це просто час, мій любий, він такий
Cкупий на наші зустрічі невчасні,
Що кожен раз жбурляє мідяки –
Не менш уявні – іншим, та на щастя.
І я не знаю, як з’єднать світи,
Розбиті навпіл впалим з раю гроном...
Два поїзди, неначе я і ти, –
Банально так! – розлучені пероном.
Це небо й справді, мов дірявий дах.
Вже пульс планет стискає губи й скроні.
А мо, ми так й розчинимось в дощах,
Як дві фігурки з солі – на пероні?