Свiтлана Вiкторiвна Iщенко
Ніч золотавих журавлів
У ромашковому лузі –
Золотаві журавлі,
Наче хвилями у Бузі,
Потонули, попливли,
Наче зорі синьоокі,
Задивились в гай,
Наче пісні одинокі,
Прилетіли в рай.
Може, Бог у цім творінні?
Чи чужа земля? –
Бо давно вже на Вкраїні
Журавлів нема,
І давно їх крила сиві,
А не золоті,
І давно чаклують зливи
Їм на самоті.
Хай би квітами стелились
Долі цих птахів.
Може, то перетворились
Люди в журавлів?
Спарувались, прилетіли,
Відшукавши дім,
І від сонця сиве пір'я
Стало золотим?
Тільки тихше, чуєш, тихше,
Навіть іздалля –
На заході сонця мріють
Небо і земля,
Зачаївшись у спокусі,
Лине тиха річ –
У ромашковому лузі
Журавлина ніч...
* * *
Дивосвіт
А. П. Завгородньому
Сніг іде – як вік за віком...
Чи завія?.. Чи зима?..
Біля жовтих мерзлих вікон
Шепчуть люди і пітьма:
Хтось вдивляється у вічі,
Хтось простежив до дверей, –
Як метеликів на свічі,
Тягне в затишок людей.
Птахолюди... птахомрії
Позліталися на світ,
Може, то його надії,
Що шепочуться між віт?
Може, то двінкі сороки
Шелестять про те, про се?...
Може, то сніги глибокі
Вітер-первісток несе?
Наче там живі істоти
Гомонять, вершать суди,
Начебто питають: "Хто ти?", –
Наче просяться туди,
У віконце з неба низько
Заглядає Козоріг,
Як в дитинстві, в Українськім,
Стиха пада чистий сніг...
Не тривожся, птахокрилий!
Не гвалтуйте, – світ горить! –
В тім вікні, мов ясень білий,
Майстер радощі творить.
* * *
Хорали неба і землі
Буйнорястом солодких акацій
Бузьким шляхом хорали пливли,
Як церковні, без грому овацій,
Десь на схрещенні неба й землі.
Дзвонарям було чути далеко
Переливи і музики, й слів...
Де тепер Геродоти й Сенеки? –
Відпливли за хоралами злив...
Відпливли і розтанули. Вічність
Охопила пороги людські...
Пахне атомом меланхолічність
Всіх хоралів старої ріки.
А вона розкриває вітрила
І, заплющивши очі, тече,
Де солона лиманська сокира
Золотую косу відсіче.
На Кінбурні гниють його кості,
Хто приносив і тугу, і смерть,
І кричать від ранкової млості
Білі лебеді в сонячну твердь.
Щось не те ми у Бога прохали,
Змивши бруд на запеклім чолі...
Бузьким шляхом полинуть хорали
Десь на схрещенні...
Неба й землі.
* * *
Моїй мамі
Розбуджу тебе вдосвіта, мамо,
Щоб умилась в холодній росі,
Де квітневі молочні тумани
Заплелися стрічками в косі.
Гіацинти твої у садочку
Напилися блакиті з очей...
Так від чого ж, моя ластівочко,
Ти не чуєш ласкавих речей?
Лізе слово єхидно-солоне
Від старої ворожки в хати,
І малесеньке серце холоне
Від самотності і глухоти.
Ти не чуєш весняного співу,
Ти не чуєш моїх запитань.
І хитає надломлену сливу
Синій вітер ранкових зітхань...
Розбуджу тебе вдосвіта, мамо,
Може, сум твій потоне в воді,
Де акації сплять над лиманом
І кульбаби цвітуть золоті.
* * *
Сі-дієз
Шлях до Бога. Тут його чи десь я
Відшукаю в болі без словес?
Шлях до Бога – сходи в піднебесся?
"До" при переході в "сі-дієз"?
Хіба є дорога "Шлях до Бога"?
Відповідь – мовчання довгих верст.
Може, це Землі космічна тога,
А чи, навпаки, буденний хрест?
Це кохання, мій журавлику, кохання!
Це, коли пірнаючи удвох,
Різних душ високе поєднання
Каже серцю: – Ти і є мій Бог!
Шлях до Бога – від малого сажня,
Вічних кругообертів бідо.
Це, як ірреальне, недосяжне
"Сі-дієз" при переході в "до".
* * *
Зацілую тобі губи від кохання,
Віршів шепітом покрию, як прочани.
В нагороду скажеш на світанні:
"Брови твої – крила ластівчані".
Я зітру в твоєму сонці чорні плями –
В решті-решт судитиме нас Бог.
Сонце, чуєш, я щаслива до нестями!
Хочеш, будем ластівками вдвох!
Місяць перекинув човен в літо,
Засидівся липень на веслі,
Й в передбаченні дощу, несамовито,
Ми ковтаємо кохання на землі.
Над Дніпром гарячий вітер диха,
А для нас нема ні дня, ні ночі,
Тільки шепіт і збентежено, і тихо:
"Брови твої – крила ластівочі".
* * *
Свято Трійці у батька
Пахне м'ятою у хаті –
Мов уклін творцю.
На зеленому, на святі
Чай із чабрецю.
Тьотя Галя: "Хоч поїжте", –
Варяться борщі...
Ув Очакові весь тиждень
Йдуть дощі.
А в Карелії багацько
Сосен та озер –
Пом'янули: батьків батько
Як з півроку вмер.
"Бракувало коштів їхать.
Похорон. Невже? –
Батько мне хлібини крихоть, –
Не простивсь – а вже...
А моєму ластів'яті
Вічний хрест митця..."
Пахне м'ятою у хаті –
Трійця у вітця.
* * *
Маруся Чурай
Мені вже відзвучала "Марина".
Пливуть вінки, а мій он закрутило.
Лише в піснях моє бескриле тіло
В дев'яте небо тихо порина.
Хіба лише у тім моя вина,
Що зраджувати серце геть не вміло...
Тепер у нім, як на папері, біло –
Зникають найдорожчі імена.
Бо хто в житті безмірно так кохав,
Той смерть бажає випити із трав,
Щоб вже не існувати, як примара.
О, де той часом спалений сувій,
Що вирок скасував в Полтаві мій...
Одне лише сумління – то вже кара.
* * *
Картина С. Iщенко "Морський прибiй"
Сад
Дмитру Кременю
Мій сад шумить всю ніч в липневих зливах
Риданнями і клекотом грози,
Слізьми важкими і прозорими по сливах,
І по незрілих гроночках лози,
По яблуневих стволиках, по вишнях,
По гойдальці дитячій між дерев...
По серцю... по моїм вкраїнським віршам, --
Ричить на мене мій липневий лев.
Прощай, мій сад. Твої горішки грецькі,
Розкльовані сороками, зберу.
Стежки твої – мої шляхи мистецькі –
Мов рушники – тому я не помру.
Я не прошу, мій Отче, щоб минуле
Мене забуло, зтерло, обминуло:
Країна, мова – й так багато втрат.
Але Господь серед блюзнірства і брехні
Знайшов ту чашу, що призначена мені, –
Я п'ю до дна. Прощай, мій вічний сад!
Немов стою на перехресті площ,
А навкруги – потоп, всесвітній дощ...
І Нічника, мій Дмитрику, Всесвітнього
Нема.
Хоча б вогню досвітнього! –
Пітьма.
Хіба такої ми чекали незалежності?
Хіба такої волі чи свобід?
Ще гірш Чорнобиля хитаються в безмежності
Голодомор, безвихіддя та СНІД,
І кожен третій (як не другий) – на базарі,
І кожен п'ятий – як не злидень, так поет...
Ми в найстрашнішім привиді чи марі
Собі з'явити не могли подібний мед.
І всі мовчать, немов позакладало їм,
Та й говорить не варто – бо болить...
То ж плаче сад байдужістю іржавою,
І плачу я, втрачаючи цю нить...
Мій сад хитається од вітру, наче п'яний,
Мій сад прощається – всесвітній, осіянний –
В мій день народження,
В мій тридцять перший рік...
І все мине і зникне за водою.
Мій сад прощається... прощається зі мною –
Тут слід мій вже не з'явиться повік.
* * *
Остання пісня Кобзаря
Їй – двадцять...А йому – за сорок...
Але він з нею – мов дитя...
Їй – ще сміється ситий Морок,
Йому – ще рік... до небуття.
Те саме, що любить Гомера,
В якого дума – світ гойда.
А Полусмакова Ликера
Ще так чарівно молода...
Неповне сорок сьоме коло
Йому відлічують літа,
Але кохання ще навколо,
Неначе ластівка літа.
І манять їх зелені лучки,
Річок свята голубизна.
Нажаль весільної обручки
Не дочекалася... Хто зна?..
А він для неї, як молитву,
Склада віршовані рядки.
Та петербурзьку гострять бритву
Царя прислужники бридкі.
Але вже скоро, дуже скоро
Його покличуть небеса,
І кобзареве вільне слово
Віллється в море, як роса.
Вже запеклася у просфори
Остання заповідь сумна,
І мерзлим сім'ячком софори
Дзвенить в землі важка труна.
І, Ярославною неначе,
Там, де Тарасова земля,
У чорнім крепі жінка плаче,
Що не діждалась журавля...
* * *
Картина С. Iщенко "Тепле море"
Солодкий вечір. Сонце сіло.
Туман бузковий по воді.
Але південного світила
Ловлю ще обриси руді.
Ні грецьких храмів, ні наметки, –
Поглине все літаній твань.
Мов корабель забутих предків,
В серпанку тоне Березань.
У цих пісках – козацька ера.
У хвилях цих – ще стогін сурм.
І, мов турецькая галера,
На мілині спочив Кінбурн.
І я тону в вечірнім гуді,
Як тонуть в забутті навік.
А над усім на повні груди
Звучить поезії язик.
* * *
Наснилася журавлику весна.
Наснилося дитинство, біла хата,
Що в затишку стояла край села,
Де завжди пахли полини і м’ята,
Наснилися травневі вечори
Ї жайворонка пісня, ледь почута,
Наснився дзвін веселої бджоли
І шепіт дівчини, як мед і як отрута:
– Журавлик мій, люби мене, люби,
О, навіть птах оспівує коханку
Нечуваною мовою зорі,
Останнім поцілунком на світанку...
...Наснилася журавлику весна.
Відчулося, що двері всі відкриті.
Що знову жити надійшла пора, –
Прокинувся... та крила перебиті...
* * *
С. Iщенко. Натюрморт з ромашками
Сонет поцілунку
У смарагдовий килим літа
Золоті занурились оси...
Ми бредемо по папороть босі,
Бо сльозами дороги змито.
О, ранкова сумна трембіто, –
Непомітно потрапили в осінь,
І шукаємо той цвіт і досі,
Де смарагдовий килим літа.
Кажуть, квіти стають червоні,
Коли прагнуть вуста цілунку.
Це вони нам кололи долоні,
Під ногами ридали лунко
І ховали чарівний лик,
Щоб знімів од бажання язик.
* * *
Чого так боляче, так гидко і паскудно
На серці, на душі, в умі,
Немов мене купили привселюдно, –
Чи вік страшний?.. чи ми такі німі?
Чи просто так купляються поети
У суєтності цих святих хвилин?
В вік двадцять перший тінями Лаерти
Спішать встромить клинок до Гамлетових спин.
І нібито я сплю чи потерпаю.
Забутих тіні предків чи живих.
Мене виштовхують з насидженого краю...
До раю?
Ні! – до теренів нових.
* * *
Ванкуверська зима
Тут у лютому буде весна,
Тут все буде не так, як завжди,
Тут у лід не заковані баржи,
І дерева не відають сна,
Тут з дощем океанська вода
Прибуває у Тихому тихо,
І Гавайями теплими диха
Кожна хмара над містом руда,
Тут занурився місяця серп
В світлові перспективи й проспекти,
Тут на спинах посріблених нерп
Сплять індейських тотемів спектри,
Тут у хвої столітніх смерек
Захлинулися бідні легені,
Й замість крил українських лелек
Нам шумлять тілько кедри зелені,
Тут, неначе блакитний тунець,
Нас піймали рибалчині сіті,
Й ми штовхаємо хвилі свинець,
Й живемо, як у палеоліті,
Тут вкриває тіла наші сіль
Від хапання повітря вустами,
І в коханні, запливши на міль,
Ми обіймемо берег плавцями.
Основнi твори С. Іщенко
• Іщенко С. Хорали неба і землі : поезії / – К. : Український письменник, 1995. – 114 с.
• Іщенко С. Сі-дієз : поезії / – Миколаїв : МП Можливості Кіммерії, 1998. – 127 с.
• Іщенко С. Переспіви Соломона / – Vancouver, Canada, 2001. – 12 с .
• Іщенко С. Танок Дани дощовий : поезії / – Vancouver ; Canada : Marigold Publication, 2006. – 148 с.
• Іщенко С. In the Mornings I Find a Crane’s Feathers in My Damp Braids – Lantzville, Canada : Leaf Press, 2005.