Дарина Юріївна Березiна
Молитва
Коли затихне дзенькіт рапір
І день спалахне чроленно –
Ти тільки повір, благаю, повір,
Будь-ласка, повір у мене.
Коли надія кане у вир
І згаснуть мої знамена –
Ти тільки повір, благаю, повір,
Будь-ласка, повір у мене.
Коли зірвуться тисячі зір
У темряву нескінченну –
Ти тільки повір, благаю, повір,
Будь-ласка, повір у мене.
Коли останнього дня безмір
Нагряне, стрімка й шаленна –
Ти тільки повір, благаю, повір,
Мій Боже, повір у мене.
* * *
Зітхали зорі
У зодіаку,
У темних вікнах
Губився час.
Ходив по світу
Сумний собака.
Чекав господаря –
Може, Вас?
А Ви все квапились –
Не до тебе!
А Ви все слів
Не могли знайти.
Сумний собака
Дивився в небо,
Нявчали з неба
Йому коти.
Так сиво містом
Гуляла злива,
Неоном тліли
Вогні вітрин.
Він так втомився
Чекати дива
І вас шукати
Втомився він…
Та знов під ранок
Йому насниться
Неначе куля,
Що крає лід,
Як чорним містом
Йдуть дикі гицлі
А Ви всміхаєтесь
Гицлям вслід.
* * *
А поетам місце – на ліхтарях.
У лахміття стяг і нема звитяг,
Загубився страх на семи вітрах,
Так поетам місце – на ліхтарях.
А поетам місце – між тут і там.
Між кумедних драм і богемних дам,
Де назустріч снам рвуться вікна з рам,
Так, поетам місце між тут і там…
Це така планида, учора й днесь,
Що поетам місце… та хоч би десь!
* * *
Леді Ф.
Яка ж то марудна й невдячна справа –
Повставати з попелу безугаву,
Себе переписувати, мов книгу –
Неначе риба, що б'ється в кригу,
Немов трава, що росте крізь камінь -
Хапаючись вкотре за небо руками...
Тягти себе – вище, тягти себе – вгору,
Усупереч вашому дружньому хору,
Крізь поглядів лезо, і споминів безум...
Як вірити в те, що знову –
воскресну?..
... Хрест мій –
Такий, як у інших феніксів всіх без винятку –
Цілком злочинна байдужість до власного вигляду.
Не модні
Безодні
У цьому
Сезоні
І відчай – то день вчорашній.
Не кажучи вже про звичку несхвальну
До привселюдного самоспалення,
Від диму заходячись кашлем…
…Отже –
Нащо?..
Вперто і гордо,
Знову і вкотре,
Рваним акордом
Кров'ю з аорти,
Болю мій, болю,
Бою мій, бою.
Доля героя –
Бути собою.
Душить болото
Право на спротив.
Знаю достоту
Ціну свободи –
... Ціну скорботи ...
Хто ти –
Той, що знов розкладає ватру,
З якої вкотре мені – чи варто?
З якої - вкотре – чи стане сили?
... У світі димно і сутінково
І ні знамень, а ні див навколо.
Лиш полум'я.
Попіл.
Крила.
* * *
Романс про Лиса
(диптих)
1.
Всі троянди, мій Принце, за суттю своєю – троянки.
Лиш дурні забаганки і пустопорожні розмови.
Слово честі, ну що ви знайшли в цім трояндовім трунку?
Теревені й цілунки – хіба то заняття достойне?
…Пам’ять рани загоює довше, ніж в’януть пелюстки,
Пам’ять нині – лиш пустка, лиш пастка – по білому білим.
Пам’ять нині безсила, безкрила, убога проява...
Як, і досі троянда? Мій Принце, їй-правда, це несмак.
(Це тяжіння – небесне сьогодні аж трохи занадто).
Як, і досі троянда? Скажіть мені, Принце, навіщо?
Є обряди не гірші, а є навіть дещицю кращі,
Тож скажіть мені: нащо ця відданість тіні зрадливій?
Принце, бути щасливим – не злочин і навіть не кара!
Принце, вірність – примара, коли поміж вами – століття!
Пелюсткове лахміття давно вже... не стало і сліду!
Принце, вся ніжність світу...
...чому вам дорожча – вона?
2.
Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
Коли я казатиму знову про лан неозорий,
Бо стигле колосся давно вже зотліло на порох,
Бо згасли волошки і тінь їх розвіяно вітром…
Ви тільки, мій Принце, будь-ласка, не треба, не вірте,
Коли я казатиму знов, що обряди всесильні...
Сузір’я слідів вигасає на літеплій глині,
I сонце безжальне випалює мертві зіниці…
Ви тільки, будь-ласка, не треба, не вірте, мій Принце,
Коли я казатиму знов про сто тисяч і більше
Лисиць і мисливців. Розкраяна пострілом тиша
Стоїть за плечем – безнадійна остання поразка…
Ви тільки, не треба, не вірте, мій Принце, будь-ласка,
Коли я казатиму знов про трояндову ніжність.
Принада пелюстків – спокуса підступна і хижа,
Як голос зірок в порожнечі серпневого неба…
Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
Коли я казатиму знову про приспану пам’ять,
Про ніжність, солодко-терпку, як шовковиця стигла,
Про вміння чекати, тамуючи тугу і відчай…
…коли я проситиму знов, щоб мене приручили…
* * *
Книги Дарини Березiної
Романс зброєносця
Отже, знов листопад, і черговий завершено рік.
Кожен день його – наче страшна і безглузда омана...
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас – гірша за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно.
До кумедних моїх негараздів вам справи нема,
Вам смішні вони, ці балачки про любов і довіру…
Мій сеньйоре, в душі моїй нині – безодня пітьма,
І самотність гризе із безжальністю хижого звіра.
Ваша зрада, сеньйоре, неначе отрута пече
І тече ваша зрада мені замість крові у венах…
Ви мене проміняли на тих недолугих нікчем,
Розміняли на мідяний дріб’язок скарб сокровенний.
Я пройшов поруч з вами крізь воду й пекельний вогонь,
Я заради вас важив життям знов і знов безупину…
Як вам нині ведеться, сеньйоре, із тими, кого
Ви так швидко і легко обрали мені на заміну?
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас гірша за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно…
Я нікчемне життя своє знову кладу вам до ніг,
Хоча вам і не треба того, мій сеньйоре і пане…
…Хоча вам і байдуж до того, сеньйоре і пане…
…Хоча ви і не варті того, мій сеньйоре і пане…
* * *
Задощило ще вчора, з ночі,
А сьогодні в Макондо – злива.
Невдоволено мружить очі
Пан Антоніо Буендіа.
Чи то смуток, чи просто старість,
Тільки споминів скресла крига.
Пан Антоніо знов гортає
Пам'ять наче забуту книгу.
Ліктик, пальчики, світлий локон,
Поцілунки та сміх в альтанці...
А сьогодні Макондо мокне,
Наче цукор у філіжанці.
А сьогодні в Макондо мряка,
Тьмяно блимає димна свічка...
Пан Антоніо зве собаку,
Потім згадує – здох. Ще в січні.
Гострять протяги хижі вістря,
По кутках зачаїлись тіні.
І неначе торішнє листя
Догоряють листи в каміні...
Пан Антоніо знову мерзне,
Замовляє вино к обіду...
А сьогодні Макондо щезне,
Не лишивши по собі сліду.
* * *
...а вони мені: та ну, не сміши людей!
адже ти ніхто, і місце твоє – ніде,
а усе, що ти робиш – нікчемне, дурне й пусте:
ані сексу, ні сенсу, ні грошей у гаманці...
я мовчу, ховаючи погляду срібний лід;
я тягну за собою споминів злий граніт
і благаю подумки: Той, сущий Над і Під,
збережи цей маленький світ у моїй руці.
...а вони мені – кому ти треба, облиш?
адже скільки вас таких, що довіку – між,
що не вміють брехати в очі, а в спину – ніж
і самі обирають для себе цвяхи і хрест?
я мовчу, долоні майже вже не болять;
я всміхаюсь в зловтішні очі моїх прояв
і під дикий гвалт ошалілого вороння
шепочу: збережи довіку, учора й днесь.
...а вони мені: ти одна, зрозумій, одна!
і у тебе в очах війна й навдокіл – війна!
телефон мовчить, і гірчить на губах вина,
а в пітьмі навколо – ні зірки, ні маяка...
я мовчу; сперечатися? я вас благаю – з ким?
я записую на зап’ястках уривки рим
і всміхаюсь, коли у скроні вдаряє грім
і в мою долоню лягає Його рука.
Поетеса Дарина Березiна
Дарина Березiна
Дипломант Всеукраїнського Фестивалю поезії "Молоде вино" (2002 рік) та Всеукраїнського конкурсу оповідання "Що записано в Книгу Життя" (2003 рік). Лауреат літературного конкурсу "Золота арфа" (2002 рік), Міжнародної україно - німецької літературної премії імені Олеся Гончара (2002 рік), літературного конкурсу „Витоки” (2006). Дипломант (2001) та лауреат (2003) Міжнародного конкурсу кращих творів молодих літераторів «Гранослов». Лауреат конкурсу "Привітання життя" та конкурсу видавництва "Смолоскип".
Автор збірки поезій та прози „Камера схову” (Київ: Гопак, 2004), збірки поезій "Всього лише серпень" (Львів: Каменяр, 2006), збірки прози "Мимо жанру" (Миколаїв: Видавництво Ірини Гудим, 2010)
Член НСПУ з 2006.